«Де твій Бог?», або Як капелан харківського шпиталю рятує від відчаю важкопоранених бійців

«Де твій Бог?» — часом запитують капелана харківського шпиталю Геннадія Рохманійка бійці, яких без кінцівок, понівеченими привозять із лінії фронту. У новому епізоді подкасту «Пліч-о-пліч» на Радіо «Накипіло» священник розповів, що він каже пораненим захисникам у перші дні після важкого поранення, як розраджує у шпиталі та як допомагає бійцям не втратити надію і віру. 

У Військово-медичному клінічному центрі Північного регіону, який відомий харків’янам як військовий шпиталь, капелани Православної церкви України служать із 2018 року. Майже три роки великої війни у шпитальному храмі Святителя Луки Кримського править богослужіння протоієрей Геннадій Рохманійко. 

«Бути поруч» — це про молитву в реанімації

До початку повномасштабного вторгнення капелани, які служили в підрозділах Сил оборони, були цивільними людьми, але від 2022 року вони є військовослужбовцями. Після спеціального навчання у Центрі підготовки військових капеланів, що діє на базі Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка, священнослужитель здобуває офіцерське звання і служить при певному підрозділі Збройних сил України.

Капелан медичної служби харківського військового шпиталю, молодший лейтенант протоієрей Геннадій Рохманійко сказав, що слова «бути поруч» — це і про молитву в реанімації, і про важливість чути пораненого військовослужбовця, коли йому хочеться виговоритись після побаченого пекла на полі бою. 

«Я переконаний, що ми в будь-яких ситуаціях повинні чинити по совісті… Девіз військових капеланів — “бути поруч”. Тому що, перебуваючи в стресовій ситуації або вийшовши з неї, воїн утрачає орієнтири. І, як на мене, священник / капелан повинен знову їх указати. Це віра, надія і любов», — запевнив капелан. 

Найпростіше — вислухати людину

Священник розповів, що військовослужбовцям, які зазнали важких поранень, окрім отримання медичної допомоги, украй важливо мати змогу виговоритися.

«Сповідь творить чудеса. Це певна терапія. Усім військовослужбовцям, з якими я спілкуюся, говорю, що вони самі можуть надавати один одному психологічну допомогу. Найпростіше, що ми можемо зробити, — це вислухати людину», — сказав він. 

Геннадій Рохманійко пояснив, що зазвичай до харківського шпиталю пацієнти потрапляють одразу з поля бою. Тут їм надають першу допомогу, а згодом переводять їх до інших закладів, розташованих у тилу. 

Капелан сказав, що з досвіду знає: у перший день бійців краще не чіпати. Уже з другого дня священник намагається розмовляти з пораненими. Ці розмови відбуваються не тільки в хірургії або травматології, але й у гнійній хірургії, де перебувають люди з ампутаціями, або в реанімації.

Шпитальний храм — міжконфесійний центр

«Я говорю: “Друже, тобі є за що дякувати Богу. Ми з тобою розмовляємо. Це вже велике чудо, що ти вийшов із цієї ситуації і ми зараз маємо можливість спілкуватися. Якщо Бог зберіг твоє життя, значить, у нього є щодо тебе якийсь задум. Тому треба з’ясувати, що ж Бог хоче від тебе”», — поділився своїм досвідом капелан і додав, що пацієнти по-різному реагують на ці слова. Буває, люди висувають претензії до самих себе, до Бога, до керівництва, до командирів, до держави.

Отець Геннадій пояснив, шпитальний храм є міжконфесійним духовним центром, бо у військовому медичному комплексі дотримуються поліконфесійності. Тобто священник Православної церкви України Геннадій Рохманійко, який очолює душпастирську службу в медичному колективі, є капеланом і для протестантів, і для мусульман, і для юдеїв. Тому в церкві шпиталю є Тора, Коран та Євангеліє українською, іспанською, англійською мовами.

Пацієнти завжди знають, де знайти священника

Священник у пікселі править щоденні нетривалі служби у шпитальному храмі, у неділю — молебень. Отець Геннадій переконаний, що в його служінні головне — це тісно взаємодіяти з пацієнтами шпиталю і медперсоналом. Капелан повинен робити наголос не на зовнішніх літургійних діях, а на безпосередньому спілкуванні з пораненими. 

«На третій рік повномасштабної війни я випрацював певний алгоритм. До обіду, наприклад, я в храмі. А потім люди, які залишаються, можуть поговорити зі мною і випити чаю. Вони знають, що я завжди там. Другу половину дня я якраз проводжу в тому, що обходжу палати. Якщо хтось хоче індивідуально поговорити, я потім підходжу. Інколи буває, що приходжу після таких обходів, сідаю у храмі, зачиняю зсередини двері й просто сиджу так, дивлюся у стіну», — підсумував священник.

Читайте також

Total
0
Share