Про цвинтарну естетику на майданах сіл і міст України та як це змінити. Про конфлікт між приватною і суспільною пам’яттю та як навчитись ділитися втратою. Про схожість наших поховань із російською ритуальною культурою та пошук удалих рішень через архітектурні конкурси. Про все це розповіла журналістка й авторка ютуб-каналу «Обличчя Незалежності» Дарія Гірна в новому епізоді «Меморіалізація війни» на Радіо «Накипіло».
Нині ми тільки формуємо меморіальну мову, і кожна громада підходить до питання меморіалізації по-своєму. На твою думку, якою має бути комеморація під час війни, що триває?
Це справді так, у нас кожна громада по-різному вирішує питання меморіалізації. Водночас я бачу спільні патерни в різних регіонах — від Закарпаття до Донеччини. Чималий вплив у підходах до меморіалізації на наше суспільство мав тоталітарний режим, а також те, що в нас тривалий час не було державної політики пам’яті.
Як наслідок, цвинтарна естетика заполонила площі сіл і міст України. А пам’ять у камені стала утилітарною. Коли ми поставили камінь з іменами й написом «Слава Україні! Героям слава!», то вважаємо, що виконали меморіальну функцію. Мені здається, що це найбільша проблема, адже пам’ять так не працює. Пам’ятники в публічному просторі повинні мати мистецький елемент. Мистецтво повинно виходити з музеїв на вулиці, як це відбувається в інших демократичних країнах. А для цього потрібно запроваджувати прозорі архітектурні конкурси, у яких відбуватиметься змагання ідей. До процесу меморіалізації потрібно залучати фахівців, а не чиновників, родини загиблих чи представників військових частин, тобто тих людей, які не мають потрібного фаху. Має відбуватися прозорий процес змагань серед митців, архітекторів і скульпторів, які навчалися цього багато років. Дива не станеться! Не можуть люди, які ніколи не були в цій темі, створити якийсь крутий меморіал.
Ми пам’ятаємо цю війну, знаємо всі ці імена, які пишемо на надмогильних плитах. А вже наступні покоління не матимуть свіжих ран. Тому повинен бути додатковий чинник, який змушуватиме їх відвідувати військові кладовища й приходити до меморіалів. Наприклад, Нормандське військове кладовище у Франції відвідує майже мільйон осіб на рік. Люди їдуть туди не просто вшанувати пам’ять, але й побути в дуже крутому мистецькому просторі. Мистецтво має притягувати до таких об’єктів наступні покоління. Нам потрібно думати наперед, щоб не змарнувати ресурсів і зусиль на те, що не увічнить пам’ять.
Чи відчуваєш брак фахівців, що могли б генерувати цікаві ідеї, креативити й показувати людям, яка може бути альтернатива в меморіалізації?
Скептично ставлюся до розмов про те, що в нас замало фахівців. Бо ми не знаємо, скільки їх у нас. Перш за все тому, що не всюди прозоро проводять конкурси. Органи місцевого самоврядування дуже часто бояться втратити контроль над фінансовими потоками. На місцях дуже бракує ідейних людей, які ставили б за мету не нажитися, а створити надзвичайно сенсові місця. Тому я вважаю, що проблема не з фахівцями. У теорії спеціалістів мало б бути досить, але немає умов, щоб показати себе.
Наприклад, у Львові відбувся конкурс на проєкт меморіалу Героїв на Марсовому полі. За два місяці на конкурс подалося 27 архітектурних команд. Як на мене, це дуже багато.
У Чернівцях теж є практика архітектурних конкурсів. У 2023 році в місті встановили новий пам’ятник відомому письменникові й композиторові Сидору Воробкевичу. Цей монумент дуже не схожий на середньостатистичний український пам’ятник.
На вершині гори Діл у Старосамбірському районі архітектор Олесь Дзиндра спроєктував унікальну «Вежу пам’яті» загиблих вояків УПА за часів Другої світової війни. Тож ми маємо фахівців, до прикладів яких можна апелювати, яких можна залучати до таких конкурсів. Але це має бути двосторонній процес, до якого потрібно залучати не тільки представників громадянського суспільства, але й чиновників і родини загиблих.
У своїх матеріалах ти пояснюєш нові підходи в меморіалізації. На твою думку, як потрібно розмовляти з громадою, щоб переконати, що нам варто відходити від совєцького досвіду й шукати власні рішення?
Я бачу сенс у просвітницькій роботі. Розумію, що мої випуски не дивиться дуже багато людей. Але я готова їхати в громаду й ділитися досвідом та знаннями. Не претендую на істину й не хочу, щоб мене сприймали як людину в білому пальті, яка розповідає, як треба ставити надмогильну плиту. Для мене важливо насамперед розказати про механізми, як залучити фахівців до цього процесу. Мені здається, що більше буде взаємодії на горизонтальному рівні, то швидше почнуться зміни. Наприклад, в Ірпені відбувся широкий процес обговорення. Міська влада хотіла чути експертну думку, залучала експертів із різними досвідами, збирала родини й проводила презентації. Так само відбувається у Львові, де навіть після вибору переможного проєкту на Марсове поле представники влади зустрічаються з родинами, пояснюють ідею і враховують їхні побажання.
Думаю, тут іще про готовність самої влади громади та її жителів порушувати такі дорослі теми. Але якщо громада хоче зробити щось гідне, то треба набратися волі й почати пояснювати потребу цього містянам.
Є проблема конфлікту між приватною і суспільною пам’яттю. Було б круто, якби родини зрозуміли: якщо вони поділяться пам’яттю про свою втрату із суспільством, це матиме значно більшу цінність для пам’яті їхньої близької людини. Ця історія на нашій землі закріпиться значно міцніше, якщо ми будемо мислити системно й думати, як організовувати місця пам’яті не тільки для себе, але й так, щоб туди приходили учні, студенти й волонтери, приїжджали міжнародні делегації. Усі ці люди повинні бачити, якою дорогою ціною нам дається наша незалежна держава.
Крім того, я бачу тут іще велику психологічну травму. На формування утилітарного підходу також уплинуло те, що нашу пам’ять намагалися знищити. За часів совєцького союзу справжня колективна пам’ять була неможлива. Тож могила рідного стала єдиним простором нашого контролю. Тільки на цій ділянці люди могли реалізувати своє уявлення про пам’ять. Ми не мали ніяких інших прикладів. Нині це дуже важко ламати. Це дуже глибокі травми, для загоєння яких потрібен час.
Дуже болючий аргумент — це те, що наші поховання і пам’ятники нічим не відрізняються від російських. Мені здається, нам треба від цього відмежовуватися. Має бути якась диференціація: ворог і ми. Я дуже хочу, щоб цей кордон із ворогом у нас проходив усюди — і в ритуальній культурі також.
Після відвідин кладовищ у США, після експедиції кладовищами України, який досвід ти винесла?
Ми маємо з десяток військових кладовищ Українських січових стрільців, Української галицької армії. Переважно вони розташовані на території Заходу України. Проте бої УНР відбувалися в Центрі, на Півдні й Сході. Ворог стирав пам’ять настільки ретельно, що в нас немає військових кладовищ першої Української незалежної держави. Крім того, через обмежене фінансування наші військові кладовища мають скромний вигляд. Але мені подобається наша традиція встановлення козацького хреста зі світлого каменю. Ця форма хреста дуже характерна для українських мілітарних поховань. Наші пращури, які боролися за незалежність України в минулому, використовували цей символ також на державних нагородах. Нині хрест є в емблемі ЗСУ.
На цвинтарі Української галицької армії у Львові, який відновили вже в період незалежності, підвішено фрагменти хрестів, що залишилися після того, як совєти по-варварськи зруйнували кладовище. Фрагменти хрестів підвісили на головній стелі, а під нею викарбували рядки з вірша Олега Ольжича «Городок 1932». Там є рядок: «Ніколи нікому не стерти».
Мені імпонує використання у поезії мілітарної традиції. Це те, що я також побачила в Штатах. Загалом американська культура пам’яті військових для мене взірець. Для неї характерні уніфіковані плити. На кладовищах часто трапляються скульптури й різні фрагменти, які символізують пам’ять про певні битви в історії Сполучених Штатів. Наприклад, Арлінгтон — це не просто цвинтар, це ціла військова історія США просто неба. Над ним американці працювали багато років. Ми можемо дещо запозичити. Це не про меншовартість, це про обмін досвідом.
На твою думку, на якому етапі нині перебуває українська культура пам’яті? Які її завдання?
Наша культура пам’яті в зародку. Ми тільки починаємо озиратися довкола. Я бачу попереду дуже довгий процес конфліктів, дискусій, повернення до європейської демократичної традиції облаштування таких місць. Але я намагаюся до цього ставитися терпляче. Адже ми — посттоталітарне суспільство, яке пережило Голодомор, яке репресовували в кожному поколінні. У таких умовах, звісно, не буде швидких змін. Але думаю, що більше буде успішних прикладів, то усвідомленішою ставатиме політика пам’яті. Нам потрібно зрозуміти, що культура пам’яті — це щоденна дія. Тобто це догляд, розповіді про місця і людей, які спочивають у наших військових некрополях. Це процес, який не має завершуватися. Коли ми ховаємо наших загиблих, на цьому історія не закінчується. Попереду дуже велика історія збереження і культивування пам’яті про цю війну.
Сьогодні я думала про те, що в умовах війни пам’ять — це про дію не тільки в пам’ятуванні й усвідомленості ціни, а також і про дію, спрямовану на збереження живих. Тобто ми не можемо вшанувати, поспівчувати й зафіксувати імена. Ми маємо переосмислити все, провести роботу над собою, щоб піти задонатити, піти в шпиталь, організувати збір чи приєднатися до війська. Пам’ять сьогодні спонукає нас чинити супротив хоча б тому, що ми маємо таку велику кількість утрат.
Згідна. До речі, у нас є організація «Меморіал», яка ретельно документує всі імена загиблих. Якщо хтось думає задонатити, можна підтримати цю команду, тому що вони працюють в умовах обмеженого фінансування, але виконують надзвичайно важливу роботу. Адже на цій базі ми пізніше будемо напрацьовувати проєкти меморіалів. Треба долучатися і допомагати живим військовослужбовцям, долучатися до війни й наближати нашу перемогу.
