Невипадкова випадковість
Ми зустрілися в кав'ярні «Паломник». «Нас познайомило горе, тому що ми з родин загиблих», — діляться мої героїні. Олена Авілова — адвокатка, відкрила заклад як справдження мрії загиблого сина Андрія «Паломника». Ірина, подруга Олени, — бабуся загиблої Дар'ї «Горн» Васильєвої.
З Іриною ми не домовлялися про зустріч, її покликала Олена. А я почала слухати історію Ірини… і з'ясувалося, що знала її онуку Дашу. У підлітковому віці ми дружили. Прізвище я не впізнала, зрозуміла лише тоді, коли Ірина згадала про Національний корпус, а я про світлину Даші в Instagram з новорічною кулею і рунічним тризубом.
Невипадкова випадковість. «Вони так нам передають привітання, знаки», — каже Олена. Коли вона кудись квапиться й речі починають падати з рук, споминає сина: «Я сприймаю це як попередження від Андрюші, що не треба поспішати».
Я прийшла говорити з цими жінками про те, що тримає їх у Харкові, а натрапила на власне життя.
Знайомство
Волонтерка, культурна менеджерка й директорка театру «Нафта» Тетяна Голубова народилася в Харкові та завжди тут жила. Ставиться до міста неоднозначно: щось надихає, щось виснажує і змушує замислюватися, чи правильний вибір — лишатися. Перемагає, за її словами, прив'язаність. Коли Таня була дитиною, родина часто переїжджала, тому Харків вона знає добре й має маршрути, розкидані усім містом.
Ірина завжди жила в Харкові, Даша росла з нею та дідом, згадує жінка:
«Мені треба було зранку до ночі працювати, щоб я могла гідно одягати, годувати дитину. Дід у нас хворів, то робив з нею уроки. Я йшла на роботу — вони спали, я приходила — вони спали. Особливим місцем для нас був Ляльковий театр. Даша не пропустила жодної прем'єри».
Олена каже, що особливих місць у Харкові не має, і тут-таки їх перелічує:
«До всього Харкова ми відчуваємо якісь емоції. Кожне місце важливе: тут ми зустріли перше кохання, там із нами трапилося щось щасливе. Перша школа: її закінчили я, мама, моя подруга. Харківський політехнічний інститут — раніше там був вільний вхід на територію, ми там гуляли: я маленькою, Андрій, наші близькі».
Перші тижні 2022 року
«У 17 років Даша прийшла до Національного корпусу. Вони їздили в дитячі будинки, допомагали діточкам, опікувалися притулками для тварин. Даша займалася збором донорської крові, залучала людей для тих, кому вона потрібна на операцію. Займалася вишколами, вони готували людей до війни. Хоча ми сперечалися, бо я не вірила, що буде війна, у голові не вкладалося. І коли це все ж сталося, вона о пів на п'ятчу ранку взяла тривожну валізку й пішла на місце збору — захищати країну», — згадує Ірина.
Олена того тижня також переживала за сина, який одразу ж долучився до війська, згадує жінка:
«Андрій добровольцем пішов 26 лютого, вранці він був в ХОВА. Його одразу взяли до війська, тоді це була Територіальна оборона».
Сергій залишався в Деркачах, доки це було можливо, і саме з його евакуації почалися ті 140 тисяч кілометрів, розповідає він:
«Перший місяць мені довелося зоставатися в Деркачах, це було важко. Згодом ми евакуювалися до Лубен Полтавської області. Так разом із велосипедом я опинився посеред України та розпочав свої подорожі».
Розмова про виїзд
Олену з Харкова вмовляли виїхати й син, і мати. Жінка пригадує:
«Коли все почалося, Андрій каже: мамо, виїжджай. Але я ж розуміла, що моя дитина може приїхати поспати, поїсти, привезти попрати речі. Тобто, я повинна бути на місці. Я ні секунди не думала, що мені треба виїхати. Навіщо?»
В Ірини про виїзд не йшлося, натомість Даша вимагала, щоби бабуся з дідом ходили в укриття, згадує жінка:
«Вона дзвонила: бабуся, я така брудна, я приїду купатися. Приїхала й каже: якщо ви не будете ходити в укриття, я до вас навідуватися не буду. Я відповідала: де ти тут бачиш укриття, що воно дасть? А вона: бабуся, ви повинні, інакше я взагалі перестану з вами спілкуватися. А дідусь їй: а ти не повинна побути хоч два дні вдома? Даша відказувала, що не може, її там чекають люди, на неї розраховують… 3 березня Даша загинула, більше ми її ніколи не бачили».
«Ніякої мови не може бути про виїзд із Харкова. Це моє рідне місто, тут поховані близькі, моя найдорожча внучка у світі. Куди я від них дінуся? Нікуди», — ділиться Ірина.
Тетянині рідні теж кажуть їй про виїзд, проте без вимог:
«Моя родина залишається в Харкові, хоча при цьому бабуся й тато кажуть, що їм було би легше, якби я виїхала у безпечне місце. Під час обстрілів бабуся переживає не за себе, а за мене, за сестру, що ми теж перебуваємо в місті, яке часто обстрілюють.
Я й не думала поїхати. Одразу зрозуміла, що поки є можливість тут лишатися й бути корисною, я хочу нею користуватися. З колегами і друзями в Харкові з перших днів повномасштабного вторгнення ми заснували штаб “Культурний шок”. Але якщо місто стане непридатне, аби жити тут і робити якісь корисні цивільні речі, залишиться два варіанти: або йти служити, або ж їхати кудись. Я, звісно, сподіваюся, що цього не станеться, що зможу жити в Харкові й розбудовувати громаду, творити зміни».
Єдиний, хто виїхав і повернувся, — Сергій.
«Моя сім'я, діти, онуки — всі перебувають у безпечнішому місці. Ми з дружиною повернулися. Тепер нам спокійно».
Місто із сідла
Сергій постійно виїжджає з Харківщини та повертається: за його підрахунками, від 2022 року він проїхав понад 140 тисяч кілометрів. Себе він називає екстремалом, а ставлення до небезпеки пояснює як математик:
«Я знаю теорію ймовірності, тому не звертаю уваги на телеграм-повідомлення про логістику дронів. Звісно, я не до такої міри екстремал, щоб їхати під дроном і випробувати долю. Хоча було таке, що в чистому полі враз з'явився дрон, а ми якраз із партнером подорожували, то швидко заїхали до лісу і сховалися».
Перше, що Сергій зробив, повернувшись із Лубен на Харківщину, — поїхав до звільнених сіл.
«Враження було сумне: села зруйновані, дороги заросли. Там, де побували росіяни, все в руїнах, заміновано, і нам тепер відроджувати ті місця».
Про любов до міста
Харків'ян часто звинувачують в надмірній любові до міста. У цього є як світла сторона, так і темна. Про це розмірковує Тетяна:
«Є люди, які люблять Харків за його історію, за інтелектуальні, мистецькі, архітектурні надбання. Вони дивляться критично, бачать як плюси, так і мінуси. Їхня діяльність спрямована на те, щоби ці мінуси нейтралізувати й побудувати місто, в якому вони хотіли б жити. Я теж така людина, але нас, на жаль, мало.
Є інша категорія харків'ян, вони теж люблять місто. Проте це більше про парки й лавочки, “харьковскій язик”, “Терехов — крєпкій хазяйственнік”. Коли спілкуєшся з цими людьми та висловлюєш якісь критичні думки, отримуєш у відповідь агресію. Кажуть, що ти взагалі не любиш Харків, нічого не знаєш, і взагалі: їдь звідси, не заважай.
Для мене це нездорова любов до міста, коли бачать тільки плюси. Я не поділяю думку, ніби Харків цінний тим, що тут є смітники, безоплатний громадський транспорт, а також “крєпкій хазяйственнік”, який відновлює щороку на одному й тому ж місці тротуарну плиточку і ставить пластикові квіти. Для мене це взагалі не про цінність, це про сором, розуміння корупційного компоненту і кризи міського адміністративного управління.
Я б хотіла, щоби люди, які давно займають свої посади як мінімум від часів Кернеса й Добкіна, нарешті змінилися. Щоб у міську адміністрацію зайшло нове повітря, з новими людьми, які готові щось змінювати, а не просто розпилювати бюджети. Аби Харків був відкритішим, бо зараз багато управлінських процесів є непублічними, непрозорими».
Чого бракує Харкову?
«Нам не вистачає щасливого, мирного життя, в якому не буде росії», — констатує Олена.
Сергій відповів коротко: «Побільше ракет, антидронів, усього, аби було безпечніше».
«Білгородського моря чи величезної буферної зони, яка відділяє нас від росії. Чи щоби ця країна взагалі не існувала, щоби ми жили з адекватними сусідами. Ще Харкову не вистачає своїх людей: відчуваються порожнечі, які утворилися з війною. Хочеться людей повернути», — ділиться мріями Таня.
І наостанок
Закон всесвітнього тяжіння у фізиці не запитує в тіл про згоду: сила залежить тільки від їхньої маси й віддаленості та не дорівнює нулю на жодній відстані. Сила тяжіння до Харкова має більше змінних і також не дорівнює нулю на жодній дистанції.
Сергій від 2022 року проїхав понад 140 тисяч кілометрів і щоразу повертається в Деркачі. Тетяна залишається в місті, яке водночас надихає її та виснажує, і хоче повернути тих, хто поїхав. Ірина та Олена зостаються там, де поховані їхні серця, — загиблі онука й син.
Мене тримає те, що я прийшла в кав'ярню розпитувати незнайомих людей і дізналася, що вони мені не чужі. А що тримає вас?
