Власним непростим, часто драматичним бойовим досвідом ділиться майор, якого не бояться та якому довіряють солдати, який ходить з ними на «бойові», — Олексій Бенько на позивний «Вагон», заступник командира 234-го батальйону у складі 128 окремої бригади ТрО «Дике Поле» у складі Сухопутних військ.
Далі — пряма мова захисника.
Позивний «Вагон»
У цивільному житті я був залізничником. Працював у сфері залізничних перевезень, займався ремонтом та експлуатацією вагонів.
Тому, коли почалася повномасштабна війна, я довго собі позивний не вигадував. Одразу вирішив назвати себе «Вагон»! Так воно і закріпилося. Насправді, за всю війну, на всіх фронтах я не зустрічав жодного такого ж самого позивного.
Цей фах мені з дитинства дуже подобався. Я б не назвав це мрією всього життя, але я свідомо йшов до того, щоб стати залізничником.
Я народився в місті П'ятихатки на Дніпропетровщині. Але після завершення школи продовжив навчання в Харкові: вступив до Академії залізничного транспорту (зараз це вже Український державний університет залізничного транспорту).
Навчався на механічному факультеті: обрав собі спеціальність, пов’язану з рухомим складом та спеціалізованою залізничною технікою.
Ну і паралельно закінчував військову кафедру в Харківському національному університет будівництва та архітектури. За два роки став офіцером запасу інженерних військ. Хоча на той час ніяких думок стосовно служби в армії не було: я мріяв побудувати кар'єру саме по залізничному напрямку.
Відтоді, зі студентських років і дотепер, Харків є для мене одним із найулюбленіших міст України. І одним із найкращих для життя: за красою, за зручністю, за оцим його молодіжним вайбом. Мені дуже важко зараз спостерігати, в якому стані Харків через постійні російські обстріли. Але я вважаю, що в підсумку ми переможемо і все буде Україна!
«Коли є мета не пустити ворога до себе в дім, то все в тебе вийде»
Життя давало мені гідні приклали для наслідування. Я завжди надихався дідусем своєї дружини, який багато чого досяг у житті. Зокрема, він був почесним громадянином міста Дніпро, мав безліч нагород...
Але найголовніше те, що дідусь дружини — учасник Другої світової війни. Коли я слухав його розповіді про той час, вони надихали і вражали. Я дивувався, як він, на той час 17–18-річний юнак, проходив через пекло тієї війни, відважувався на героїчні вчинки...
Коли почалось повномасштабне вторгнення — мій вибір був одночасно легким і важким. З одного боку, я розумів, що маю щось зробити для своєї сім'ї, для своєї держави.
З іншого боку, найскладнішим рішенням було відправити свою сім'ю за кордон. 4 березня 2022 року дружина і дитина виїхали до Польщі.
Наступного дня я вже був в одному з добровольчих формувань міста Дніпро. Люди в ті дні йшли до війська з друзями, кумами, братами, колегами. Мені було складніше, бо я тоді був сам-один. В Дніпрі я купив помешкання нещодавно, а всі мої друзі дитинства, однокласники, однокурсники були розкидані по всій країні. Тож я просто знайшов осередок добровольців у своєму районі та пристав до них. Побратимів та однодумів я знайшов собі вже в підрозділі.
В перші тижні склалася досить кумедна ситуація. Я мав офіцерське звання після військової кафедри, але в ті дні навіть не думав про це: не міг уявити, що когось зацікавить молодший лейтенант запасу без бойового досвіду. Мене записали як солдата, так я і служив, так і проходив вишколи та злагодження. Про мій офіцерський квиток згадали, коли почалися «паперові» процеси формування нашого батальйону Територільної оборони. Мені кажуть: «Ти ж офіцер! Можеш отримати посаду. Поруч є побратими, кадрові військові, вони все розкажуть. Поступово навчишся всього, що треба!»
Так воно і сталося. Бо коли ти сам ухвалив рішення захищати Батьківщину, сам пішов до війська, коли твоя мета — не пустити ворога до себе в дім, це надзвичайно мотивує. І все в тебе вийде.
«Дуже важливо розпитувати бійця: “Що ти зараз відчуваєш? Тобі зараз страшно – чи норм? Що тобі не зрозуміло?”»
Мій досвід залізничника став у великій пригоді. Бо що таке залізниця? Це наче велика сім'я. Це безліч спеціалістів, людей різного фаху й посад, з якими ти намагаєшся налагодити контакт, щоб робити якусь спільну справу.
В армії насправді — те ж саме. Ти знайомишся з побратимами, вчишся з ними, намагаєшся порозумітися з різних питань. У військових це все описує одна крута фраза: бойове злагодження. Коли воно відбулося, то ти можеш вирушати з побратимами на виконання бойових завдань.
Саме від рівня вашого злагодження, від рівня навченості залежить успішність виконання завдань. В окопах на лінії зіткнення ти сам, і твої побратими — це єдина опора і надія.
Чим молодший лейтенант займається у війську? Я, наприклад, був заступником командира роти охорони з МПЗ (морально-психологічного забезпечення). Як воно розшифровується, я дізнався вже згодом. Бо насправді я займався навчанням особового складу, вогневою підготовкою і бойовим чергуванням. І звісно, я говорив з бійцями, доводив до них потрібну інформацію, турбувався про підняття їхнього бойового духу. Власне, робив також і те, за що відповідає заступник командира з МПЗ, або, як визначено зараз, з ППП (психологічної підтримки персоналу).
Зараз у Сухопутних військах є обов’язковий період психологічної адаптації для новачків. Тоді ж, у 2022 році, я звернув увагу: якщо новобранця одразу направляти на полігон, де тривають стрільби, кричати на нього, ганяти, карати — це досить негативно впливає на його психологічний стан. Так, всі ці випробування і тиск він має пройти, але поступово.
І тут вирішальну роль відіграє людяність командира. Чим більше ти говориш з бійцем на різні теми, тим краще. Дуже важливо розпитувати його: «Що ти зараз відчуваєш? Тобі зараз страшно – чи норм? Що тобі не зрозуміло?» Я завжди запитую в свого особового складу, особливо в новоприбулих: «Які є питання? Ставте питання, не соромтеся!»
Є такий хибний стереотип, що в армії буцімто є обмеження у спілкуванні через ієрархію. Мовляв, солдат не має права запитати щось у старшого начальника. В нас жодних таких обмежень немає. Більше того, якщо у солдата є конструктивне питання, я залюбки його вислухаю, відповім, направлю.
Помітив, що цей підхід дає результат. Особовий склад відчуває, що в нього є підтримка, що його чують не тільки на рівні командира відділення, а навіть перші особи в керівництві батальйону.
«Ті, хто йдуть зі мною на завдання — беруть участь в його плануванні»
Які якості повинен мати командир у піхоті? Як на мене, є дві обов’язкові.
Рішучість — для того, щоб прийняти бій.
Відвертість — для того, щоб твої підлеглі не мали відчуття, наче їм щось не договорюють.
Насправді, коли боєць, який йде на завдання, знає всі його деталі «від А до Я», то відсоток успішності його виконання різко збільшується.
Якщо казати: «Йди з пункту А в пункт Б» без подробиць, то ефективність виконання такого наказу буде близькою до нуля. Тому ті побратими, які йдуть зі мною на виконання завдань, долучаються до його планування: принаймні в тій частині, що їх стосується. Вони мають на це право!
Ми з побратимами пройшли Запорізький, Луганський та Харківський напрямки, брали участь у боях на Куп'янщині, де долучилися до звільнення багатьох сіл.
Але так сталося, що перший мій бій був не з тими, з ким я навчався і кого добре знаю. Я тоді очолив іншу стрілецьку роту, вже загартовану боями на нашій ділянці фронту.
Що я зробив, як командир? Вирішив просто довіритися їхньому попередньому досвіду. Виявив командирів взводів, та відділень, які розуміють бойову обстановку на нашому напрямку. І в якийсь вечір пішов з ними на «бойові». Для них це було велике здивування. Бо, будьмо чесними, у Збройних силах, на жаль, далеко не всі командири рот ходять зі своїми бійцями на позиції.
Власне, для мене це був найкращий спосіб швидко увійти у взаємодію зі своїми підлеглими. І це дало свій результат. Так, це були тяжкі оборонні бої в умовах, коли ворог намагався відбити території, втрачені ним під час українського контрнаступу влітку 2023-го. Але з тією ротою пов’язані мої найтепліші спогади за час війни...
«Якщо ти тренуєшся та відпрацьовуєш навички, це потім дає тобі змогу не панікувати»
Були в нас там і трагічні моменти. Один з них закарбувався у пам’яті. Нам повідомили, що один з бійців на позиціях — «200». Я зібрав побратимів, які були не задіяні. Спитав: хто готовий піти за «двохсотим»? В той час не погодився ніхто. Я уточнив, що особисто буду старшим групи. І залишив хлопців у роздумах. За годину, коли вже почало сутеніти, до мене підійшло кілька добровольців. Це були чоловіки віком «50+», один ще й не бачив на одне око. Але в ту ніч нам все вдалося. Операція тривала довго, 7 чи 8 годин. Але ми повернули тіло загиблого, та й самі повернулися в повному складі.
Саме з таких моментів я почав краще розуміти, що таке людський страх. Як він впливає на нашу поведінку, як потрібно з ним працювати: що говорити бійцям, як допомагати контролювати страх, як мотивувати. Тут не зарадить «військова кафедра» у мирний час. Такі речі набуваються лише з досвідом.
Що допомагає нам контролювати страх? Це передусім навченість і професіоналізм. Якщо ти тренуєшся та відпрацьовуєш навички, які будуть тобі потрібні для виконання конкретної задачі, якщо ти сам для себе займаєшся щодня хоча б по півгодини, це потім дає тобі змогу не панікувати. А щоб тренуватися – ти повинен окреслити для себе мету.
У цьому плані мені було значно легше працювати з добровольцями. Ці люди самі залишили цивільне життя, взяли зброю і пішли. Вони вже розуміють свою мету.
Пізніше в моєму підпорядкуванні з’явилися мобілізовані. І з деякими з них потрібно було більше працювати. Розпитувати, розповідати, пояснювати. Боєць має зрозуміти, що він не сам, що в нього є побратими, які в усьому його підтримають і допоможуть.
«Якщо ти не маєш певної кількості навчених екіпажів БпЛА — ти просто не зможеш вести бойові дії»
Російсько-українська війна постійно змінюється. А отже, зазнають змін тактика піхоти й умови виконання нею бойових завдань. Наприклад, якщо раніше відділення (близько десяти чоловік) могло перебувати на деяких позиціях, то зараз на багатьох напрямках просто небезпечно тримати разом таку кількість людей.
Причина в тому, що ця війна стає більш технологічною, зі значно активнішим використанням БпЛА та наземних дронів. Звідси випливає ще один момент: якщо ти не маєш певної кількості навчених екіпажів безпілотних комплексів, то просто не зможеш вести будь-які бойові дії: ні в наступі, ні в обороні.
Тому один з важливих напрямків, який ми розвиваємо в нашому батальйоні — навченість пілотів різних комплексів: це і «крило», і зенітні дрони, й ударні та розвідувальні коптери, а також наземні роботизовані комплекси.
Ми використовуємо дуже великий спектр безпілотних комплексів різної спеціалізації. І це тема, яка найбільше цікавить і найкраще виходить у бійців молодого покоління. Але є і випадки, коли цю науку гарно опановують люди за сорок.
Дрони — це не просто сучасний перспективний напрямок. Це збереження життя особового складу. Ось приклади: сапер не повинен сам розкладати або знімати міни чи, наприклад, тягнути колючий дріт — «єгозу». За нього це зробить наземний дрон. Розвідники — не обов’язково мають іти в «сіру зону» ногами: їх виручить славнозвісний «мавік».
Я робив статистику уражень російських окупантів та ворожої техніки нашим батальйоном. Так ось, близько 70% результату припадає на різні автоматизовані системи. Артилерію, яка дає в нас до третини уражень, теж не потрібно знімати з рахунку: вона залишається дуже ефективною. Але все ж безпілотні системи – це майбутнє.
Менше з тим, наші артилеристи працюють з використанням новітніх технологій. Це цілевказання-«підсвітка» за допомогою дронів, балістичні калькулятори та інше програмне забезпечення. Ну і без «Кропиви» (комплексної програми управління боєм – ред.) зараз жодна артилерія не працює.
Артилерійська батарея виконує завдання лише в парі з БпЛА. Для того, щоб гарантовано уразити ціль, а не гатити всліпу. Пригадую, як на Запорізькому напрямку ми з першого пострілу САУ «Богдана» рознесли російську БМП. На трансляції з дрона це виглядало просто феєрично, та ще й неочікувано для всіх. Ту радість бійців треба було бачити: словами її не передати.
«Нам потрібні люди: фахівці з ІТ, зв’язку, «геймери», аналітики... І навіть кухарі!»
У Сухопутних військах, і в нашому батальйоні зокрема, зараз дуже потрібні люди цілої низки цивільних професій. Найбільш актуальні – фахівці зі сфери інформаційних технологій та зв'язку. Як ніколи нам потрібні досвідчені «геймери». З них виходять першокласні пілоти. Але це не все! Часто потрібні більш «прозаїчні» фахівці, наприклад – кухарі. Це дуже важливо, коли ти повернувся з «бойових» і хочеш смачно поїсти. Навряд чи ти зрадієш каші невідомого складу і смаку, яка прилипла до одноразової тарілки. І навпаки: професійний кухар — це велика моральна підтримка для всього підрозділу.
Маю сказати тим, хто планує долучитися до війська: в нашому батальйоні людина точно не буде займатися тим, що в неї не виходить. Вмієш влучно стріляти — ти стрілятимеш. Здатен круто літати — літатимеш. Маєш аналітичний склад розуму та знаєшся на комп'ютері — можеш дешифрувати інформацію та аналізувати дані. Якщо людина, наприклад, має фах цивільного психолога – повірте, для неї теж знайдеться досить багато роботи.
Але одна з головних переваг нашої бригади — це стала і злагоджена команда керівників. Починаючи від ланки командира роти і закінчуючи командиром бригади.
«Для мене особисто війна стала часом для переосмислення багатьох речей»
Перше — це досвід людей, які воюють з 2014 року. Вони знають значно більше, ніж той, хто просто вивчав військову справу в університетській аудиторії. Мене надихають ці люди, які 11 років по тому мають сили ділитися знаннями з іншими та мотивувати побратимів.
А ще колись давно я дивувався американцям, британцям та представникам інших націй, які в урочисті моменти загортаються в свій прапор. І лише з початком повномасштабної війни я став розуміти їхнє ставлення до символів своєї країни. Війна навчила українців думати по-іншому. Навчила нас відчувати свою країну. Україна — наша. Вона — найкраща. Вона в нас є, і по-іншому не має бути!
