20 березня Харків пережив наймасовішу за період повномасштабного вторгнення ракетну атаку. На третю добу після російських обстрілів у місті так і не відновлено освітлення. У будинках достроково відключають опалення. На вулицях зустрічаєш перехожих із баклажками: люди запасаються водою, бо її подають із перебоями. У «Пунктах незламності» побільшало відвідувачів.
Важко уявити, що нині комусь спаде на думку піти до книгарні поговорити про книжки. Та це відбувається: і певно, у цьому — весь Харків.
На світлині — вечір 23 березня, зібрання книжкового клубу від видавництва Vivat. За кадром — шуршання сторінок перевидання Валер'яна Підмогильного. Запах кави і вина, затишок. Здавалося б, цілковий сюр. Але це реальність, в якій, попри щоденні ракетні атаки, є місце читанню.
«У дні блекаутів до книгарні заходили відвідувачі, які визнавали: давно не читали книжок, напевно, кілька років. І купували книжки»
Книжкові клуби — не новий формат: їх у Харкові давно проводять і Літературний музей, і книгарні, і видавництва. Нині такі зустрічі набули для містян більшої значущості, каже їхня постійна учасниця Олена Рибка, шеф-редакторка видавництва Vivat.
Олена Рибка:
«Найсвіжіша наша подія припала на дні після масованого обстрілу енергосистеми Харкова. Були відключення світла, не ходило метро, незрозуміло, чи курсуватимуть маршрутки. І ми замислилися: чи взагалі до нас прийдуть люди? Вирішили провести опитування в чаті, і серед відповідей було: “Ми готові йти пішки, але будемо”. Зрештою, більшість підтвердила участь, і для нас це дуже цінно. До речі, продавчині розказували, що в дні блекаутів до книгарні заходили відвідувачі, які визнавали: давно не читали книжок, напевно, кілька років. І купували книжки».
Книжковий клуб: як він працює?
Перша зустріч відбулась у березні 2023 року в Києві. Організувала її Катерина Ільчук, Head of SMM Vivat, блогерка, авторка каналу «Книжкове буття». Спочатку збиралися колом блогерів, згодом побачили інтерес різних людей. Пройшов рік. Відтоді читацькі посиденьки «віватівці» регулярно проводять у Харкові, Києві, в Івано-Франківську.
Яку книжку будуть обговорювати, анонсують за три-чотири тижні, аби люди з різним темпом читання встигли ознайомитися з текстом. Одного напрямку немає: це і класика, і романтичні комедії, і психологічна проза. Іноді у книжкових клубах різних міст відрізняються обрані твори: модераторки все узгоджують. А далі — онлайн-реєстрація. Охочих додають у чат, там же пишуть час і місце проведення книжкового клубу. Зазвичай реєстрації закриваються за день-два.
Олена Рибка:
«Такий відгук свідчить про цінність живого спілкування. Насправді ці клуби не стільки книжкові, скільки клуби за інтересами, і водночас — терапевтичні практики. Починаючи з книжок, далі люди говорять про себе, знайомляться, стають друзями».
Приходять і молодь, і люди старшого віку, інколи — школярі. Художньою літературою цікавляться люди різних професій. Є студенти, айтішники, лікарі, вчителі. Філологів, як не дивно, зовсім небагато. Бувають і ті, хто має свій читацький клуб.
«По Харкову бачимо великий запит на перепрочитання класики. Ми вже пройшли “Невеличку драму” Валер'яна Підмогильного, скоро читатимемо “За ситуаціями” Ольги Кобилянської та трилер “Таємна угода” Сюзан Волтер. Обговорюємо не лише класику, а й романтичні комедії, трилери, фентезі. Хто ж не хоче поговорити про токсичних персонажів чи ідеальних чоловіків-як-із-книжки?».
І хоча учасникам цікавіше обговорювати українську літературу, модераторки намагаються підбирати й актуальні переклади іноземних авторів.
Олена Рибка:
«У Харкові ми стартували з романом “Завтра, завтра, завтра” Габріель Зевін. Це топова книжка з купою премій, з купою перекладів. Сюжет розповідає про трійку друзів (між якими чи то є кохання, чи то немає), які створюють ігри. Ми говорили про геймерство і те, наскільки сучасна індустрія ігор переплетена з іншими видами мистецтва, як ігри стають сюжетними та дають змогу проживати вигадані історії. Говорили і про те, як інколи приховуємо свої почуття, як дружимо. Про те, як воно: бути жінкою в індустрії, де не звикли до жінок, і що означає ламати стереотипи.
А ще — про національну ідентичність. Не про патріотизм, а саме приналежність до певної нації. В одного з героїв мати Анна-Лі — кореянка, але вони живуть в Америці. Їхня історія дала поштовх поговорити про межову ідентичність. Коли, наприклад, тато — росіянин, а мама — українка. Здавалося б, книжка абсолютно відірвана від української ситуації, але дає привід обговорити цю тему. Також говорили про повернення додому, як ми проживаємо відірваність від рідного міста».
Модераторка задає настрій спілкування: по-дружньому, з жартами, допомагає кожному розкритися, аби хотілося повертатися до клубу.
«Буває, люди підходять до модераторки і просять: “Ми хочемо обговорити ще ось таку книжку”. Значить, є простір взаємної довіри. У цьому найбільша цінність клубів: вони дають можливість людям почуватися у своїй зграї, дають простір, де їх почують».
Харків спраглий до культурних подій
І бажання відвідувати книжкові клуби попри все, що коїться в місті, — яскравий доказ. Люди хочуть бачити та відчувати життя навколо, прагнуть зустрічей і спілкування. Це стосується і літератури.
Анна Золотарьова, модераторка харківського книжкового клубу:
«Люди полюбляють більше слухати себе, ніж інших. Задовольняє цю потребу формат книжкового клубу: екологічний спосіб спілкування, суперечок, показу своєї візії крізь обговорення художнього тексту. А ще клуб — це знайомства, пошук однодумців із літературним смаком. Цікаво спостерігати, як люди відкривають нові жанри чи осягають, що класика — це не нудно. Війна вносить корективи: кожен текст осмислюється “тут і зараз”, і ми вразливі до гострих соціальних тем. Майже кожен текст рефлексується крізь події навколо. Варто зазначити терапевтичну дію книжкових клубів. Тут підтримуюча атмосфера та працюючі розетки 🙂 А ще — це демонстрація незламності (насамперед собі), про яку ми так багато говоримо».
Ще одна перевага публічних читань та обговорень — вони допомагають розвивати навичку регулярного читання, а декому — взагалі сформувати її, показати, що книги захоплюють не менше, ніж соцмережі та серіали. Схожу мету ставлять й ініціатори державної Стратегії розвитку читання.
Читання як життєва стратегія
Торік Верховна Рада ухвалила Стратегію розвитку читання до 2032 року. Потребу пояснюють просто: підходи до промоції читання потрібно змінювати на державному рівні. Лише так читання стане модним, а люди свідомо обиратимуть книги як дозвілля.
Кардинального оновлення потребують бібліотечні фонди. Адже поряд із забороною на ввезення та розповсюдження російських книжок спустошені полиці треба поповнити вітчизняною літературою. Фінансова підтримка держави дозволила б розвиватися нашим видавцям та книгарням. Тим більше, запит на україномовні книги є, і він спостерігався ще до повномасштабного вторгнення.
На початку 2022 року «ковідну тисячу» за програмою «єПідтримка» українці здебільшого витратили на купівлю книжок. За даними Міністерства економіки, книжкові магазини за перші тижні роботи програми отримали 250 мільйонів гривень.
«Формування звички і потреби в читанні» виділено в Стратегії як одну з цілей найближчих років. Автори документа передбачають, що в результаті читання стане буденною практикою для кожного: в дозвіллі, у навчанні, у саморозвитку.
Євгенія Кравчук, заступниця голови Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики:
«Ми прекрасно розуміємо: держава не може прийти до кожного українця і сказати: “Читайте!”. А що ми можемо зробити всі разом? Глобально (що у Стратегії зазначено) — зробити дві речі. По-перше, аби книга стала ближчою до читача. По-друге, щоби людина захотіла її прочитати. Має бути сформований тренд на престижність читання як окрема інформаційна кампанія. Важливо дати чіткі аргументи на користь того, що читання — це розвиток критичного мислення. Це краща освіта, краща робота й, відповідно, кращий рівень життя».
Втілюють задумане через законопроєкти. Перший із них стосується надання населенню читацьких послуг на базі місцевих центрів культури, де і будуть популяризувати читання. Тут діятиме фінансування у вигляді субвенції для громади.
Другий законопроєкт, його оновлена редакція, стосується бібліотек. Йдеться, зокрема, про створення Національної електронної бібліотеки України. Це дасть змогу переглянути наявні електронні копії книжних пам'яток, оцифрувати фонди та зберегти їх. Уперше в законі з'являється поняття пересувної бібліотеки. Це підрозділи публічних бібліотек, які можуть дістатися до мешканців містечок та сіл. Бо вони, на відміну від жителів великих міст, не мають ані класичної бібліотеки, ані різноманіття книгарень.
«Краще мати менше бібліотек, але з якісними фондами»
Стратегія ухвалюється у розпал повномасштабної війни з росією. Однак подібні урядові ініціативи були і раніше.
Олександр Красовицький, письменник, засновник і генеральний директор видавництва «Фоліо»:
«Перша спроба була за часів “регіоналів”. Тоді Стратегію не ухвалили, бо Клюєв не захотів фінансувати. Друга спроба була в період президентства Ющенка. Третя — зараз. Я був у складі робочої групи, яка обговорювала Стратегію. Головне, що ми зробили, — поклали на стіл всі карти й показали, які є проблеми і що потрібно робити. А проблема в тому, що не проводилася бібліотечна реформа, що в бібліотеках лежать радянські книжки, і це більша частина фондів. Фонди не оновлюються, вони малі. Досі ми маємо на душу населення приблизно в три-чотири рази більше бібліотек, аніж у країнах ЄС. Краще мати менше бібліотек, але з якісними фондами.
Фактично за 30 років в Україні так і не було замінено радянські фонди бібліотек. І нині, коли ми отримуємо фінансову допомогу з Європи (не на військові потреби, а на гуманітарні), я впевнений: якщо ми матимемо дорожню карту реформування бібліотечних фондів, якщо будемо знати, що замінити, якими авторами і чиїм коштом — зміни будуть. Зараз уряд знає, що радянські та російські книжки потрібно замінити. Але не знає, хто та як це робитиме».
Видавець усе ж наголошує: поки Стратегія — більше паперова, ніж реально працююча реформа. Наскільки ефективною вона буде? Все залежить від бажання держави системно фінансувати заплановані заходи.
Цьогоріч у державному бюджеті на культуру закладено 10,7 мільярда гривень: на 2,3 мільярди більше, ніж торік. Рекордним збільшенням фінансування Мінкульт називає підтримку діяльності Українського інституту книги — 466 мільйонів гривень. Із них 30 мільйонів спрямували на створення книжок із «наративами національно-патріотичного виховання». Їх постачатимуть бібліотекам і закладам освіти та культури. Друга бюджетна програма — видання перекладної літератури українською мовою.
«Насправді ті 30 мільйонів, якщо порахувати, скільки це книжок — це по дві-три книжки на бібліотеку. Тому це не програма забезпечення, це намагання показати, що хтось щось робить. Якщо оновлювати бібліотечні фонди хоча б за останні сім років, цей бюджет — приблизно одна п'ятдесята від потрібного. А може, й одна сімдесята. Це просто демонстрація: тут же не нуль гривень, якась цифра є», — вважає Красовицький.
Із плюсів документа — держава зобов'язується боротися з піратством і не допускати потрапляння книжок із росії до книгарень, книжкових ринків і онлайн-магазинів. Якщо в попередні роки на цьому не загострювали увагу, то нині це беззаперечне.
Також є визначення, що навичка читання зароджується з дитинства. Тож Стратегія передбачає зміни не лише в бібліотеках для дорослих, а й у шкільних.
Олена Рибка:
«Якщо дитина приходить у бібліотеку і бачить книжки, які їй не відгукуються, або вони старі, чи бібліотека відкривається двічі-тричі на тиждень, а там холодно, чи взагалі жодних подій не відбувається — звісно, що цікавіше піти пограти у щось на планшеті чи “залипнути” у TikTok».
Дійсно, звідки взятись інтересу до читання, коли в малих громадах школярам недоступна нова актуальна література? Над цим Олена з колегами-видавцями багато працювали і до повномасштабного вторгнення.
Приміром, Благодійний фонд Сергія Жадана спільно з партнерами у 2021 році в межах дитячого літературного конкурсу «Читай — Пиши» пропонували дітям із Луганщини та Донеччини зробити рецензії на книги сучасних українських авторів: письмово або записати відео-блог. А щоб у всіх були рівні можливості та доступ до сучасних книжок, разом з українськими письменниками організатори розвозили по громадам дитячу літературу. Знайомили школярів із літературними новинками, показували цікаві книжки.
Так і сьогодні у прифронтові та деокуповані населені пункти привозять книжки волонтери, Український ПЕН, благодійні фонди «Сміливі відновлювати», «Доброчинець» (у них відтепер є спільний проєкт із Lviv BookForum — «Читальня»). І цей перелік постійно поповнюється новими ініціативами.
Дитячі книги про війну як привід для родинних читань
Вочевидь, у дітей виникають питання до батьків. Про війну, переїзд, про вимушене життя в неповних сім'ях, коли жінки з дітьми мігрують за кордон, а чоловіки лишаються вдома, про відсутність тата, який перебуває на фронті, або ж про втрату. І чим менша дитина, тим складніше дорослим пояснювати.
Тут можуть зарадити книги. Та, враховуючи делікатність теми, формат публічного обговорення буває недоречним. Як варіант — домашні читання. Через зрозумілі дитині сюжети, через героїв, з якими вона може ототожнювати себе, вдасться м'якше пояснити складнощі, з якими стикається родина. Це гарно розвиватиме в дитини читацьку навичку. Багато в чому малеча наслідує приклад батьків. Якщо читати разом не тільки шкільну програму, а щось інше на цікаві дитині теми, її ставлення до читання можна змінити на краще.
Чи враховує книжковий ринок цей запит? Перші напрацювання вже є. Торік у конкурсі Українського інституту книги виграли кілька творів для дітей і молоді, зокрема про те, як говорити з дітьми про війну. З переможцями уклали договори, аби видати їхні книги державним коштом. Перелік творів та авторів можна переглянути тут.
Подібні видання стають популярними і за кордоном, передусім — серед родин біженців, чиї діти спілкуються з однолітками. За попередніми даними, у школах ЄС навчається приблизно 831 тисяча учнів з України. Для порівняння: у жовтні 2022-го в європейських школах нарахували понад 517 тисяч українських дітей.
Малі по-своєму намагаються розповідати про війну, як і чому опинилися в іншій країні не з власної волі. Потреба говорити про це є не лише у наших дітей, питання їм ставлять й іноземні школярі. Куди простіше дітям буде спілкуватися, маючи під рукою відповідну їхньому віку книжку. І що важливо — із добрим сюжетом, та про реальне воєнне життя українців.
Одну з таких книжок свого видавництва наводить Олена Рибка.
«Мої вимушені канікули» серед дитячих видань має чи не найбільшу кількість перекладів: данською, грузинською, литовською, польською, шведською. Хоча книга про війну, письменниця і казкотерапевтка Катерина Єгорушкіна намагалася зробити її безпечною, аби не зачіпати болючих точок. Приводом для написання стали розмови авторки з донькою.
Олена Рибка:
«На початку російського вторгнення нам у видавництво зателефонувала Катя Єгорушкіна. Запропонувала зробити таку книжку. Її доньці було дев'ять років, коли вони вибиралися з Вишгорода. Спочатку опинилися у Львові, далі в Коломиї. Дівчинка запитувала: “Що таке війна?”, “Чому тато залишається, а ми їдемо?”, “Чому мої друзі опинилися в інших країнах?”, “Чому росія на нас напала?”.
Тоді ми ще знали, як будемо працювати з типографією. Наші книжки були в Харкові на складі, під обстрілами. Але щойно отримали від Каті текст, звернулися до Світлани Ройз, дитячої психологині. Вона пояснює, як говорити з дітьми про війну. Світлана стала супервізоркою видання. За її порадами ми помістили в книжку практики самозаспокоєння для дітей».
Зацікавити малечу можуть книжкові проєкти-білінгви, як от Tales of EUkraine. Це видання дитячих казок за підтримки Українського інституту книги та культурних інституцій Італії, Польщі, Німеччини, Болгарії та інших країн.
І ще трохи ідей
Неабияк заохочує до читання живе спілкування з письменниками. Цінні моменти, коли бачиш авторів і маєш, що обговорити з ними: сюжет книжки чи просто щось життєве. Популярні зустрічі-дискусії з письменниками, коли читачі попередньо знайомляться з текстом і приходять на подію підготовлені. На відміну від традиційних презентацій новинок, цей формат — про якісно новий рівень читацьких обговорень.
Такі події організують для співробітників великі компанії, пояснює Олена. Її видавництво допомагає з пошуком письменників. Для декого це вже — частина корпоративної культури. Цікаво долучатися і авторам, водночас корисно і продуктивно зустріч проходить і для аудиторії. Періодично читання та дискусії з письменниками проводить Харківський літмузей.
Утім, перш ніж організовувати подію у спільноті, дізнайтеся: чи готові ці люди до певної книги, до відкритого спілкування? Все ж таки в умовах війни маємо забагато тригерних тем.
Олена Рибка:
«Наше видавництво постійно спілкується з ініціативами, які добирають книжки у поїздки до деокупованих громад. Волонтери шукають через книги підхід до людей: про що можна почитати й поговорити, а про що — не варто, бо вони ще не готові до певних тем навіть через літературу.
Можна привезти тисячу книжок, залишити їх людям, але вони будуть просто книжками на поличках. А які книги допоможуть здобути стійкість, самозарадність? Які покращать психологічний стан людей? І це вже виклик для волонтерів: зрозуміти, яка книжка потрібна тій чи іншій аудиторії. Книги, як і читачі, бувають різні, та завжди можна знайти саме ту книжку, яка стане насправді твоєю. І хтось має стати провідником, який знайде цю книжку, познайомить із нею та, зрештою, залюбить у читання».
Як долучитися до книжкового клубу в Харкові?
Найлегший спосіб — стежити за анонсами на сторінках видавництва у Facebook та Instagram або на цьому каналі. Тут організатори оголошують про старт реєстрацій на нові події: книжкові клуби, презентації книг та зустрічі з письменниками, а також анонси літературних ігор спільно з Харківським літмузеєм. Тож приєднуйтеся!
Ми створили цей матеріал як учасник об'єднання «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
