Велика війна об’єднала на фронті представників різних професій — від слюсаря до науковця. Ці люди опанували для себе геть інший фах, повністю змінили своє життя або навчилися застосовувати свої навички у війську. Так сталося з героїнею нового випуску подкасту «Вона. Війна» — акторкою Малого театру маріонеток Таїсією Акжитовою, яка разом із колегами ставить вистави для дітей на деокупованих територіях і виступає перед військовослужбовцями, а також вірить у те, що війна не може зупинити мистецтво. Повне інтерв’ю — на сайті Радіо «Накипіло».
Який ваш стан загалом?
Уже давно стабільний, але я не сказала б, що це стан, у якому хочеться постійно залишатися. Нині в мене дуже багато справ, які і пов’язані з війною, і не пов’язані. Це волонтерська діяльність і робота, адже мені треба заробляти гроші, які потім витрачати на волонтерку.
Як для вас розпочалося повномасштабне вторгнення?
Перший день для всіх такий особливий. Він запам’ятався. У мене того дня мало бути дві репетиції. Наступного дня ми мали грати виставу. Пам’ятаю, що зранку прокинулася. Був такий сонячний-сонячний ранок. Я чула, як удома працювало радіо, усі чомусь розмовляли. Я подивилась у телефон. А там у різних групах театрів усі писали, що варто відкласти репетицію до обіду. Перші кілька годин, як і всі, я думала про те, що такого не може бути.
Ви в театрі не обговорювали, як діяти в такому випадку?
Обговорювали, але не думали, як будемо діяти. Ми швидше говорили про те, що цього не може статися. Ми розмовляли про те, що, якщо раптом.
Не було у вас думок залишити місто, поїхати?
Мені дуже допомогла така фраза: «Моя ракета мене знайде». А що стосується виїзду, то в мене просто велика родина. Ми всі по Харкову розкидані були, а тими першими днями всі з’їхалися до нас. Навпаки, думала про те, щоб тільки вони всі не захотіли поїхати. Бо, якщо потрібно було б їхати, усі не зможуть. Ми мали лежачу бабусю. Тож хтось мав залишатися. Тому я думала, що краще всім разом бути тут.
З перших днів ми приєдналися до чатів у телеграмі, у яких люди писали, що їм потрібно. Інші відгукувались і допомагали. Із цього й почалося моє волонтерство, так з’явилася мотивація залишатися. Коли мене запитували, чому я не їду, то могла сказати, що в мене вдома мешкають, а в сусідніх будинках проживають ті, кому я потрібна, вони чекають. Там мешкали бабусі, які знали, що я через день буду до них приходити.
Як скоро після вторгнення мистецтву знову знайшлося місце у вашому житті? Як це було й що ви думали про це?
Цю історію я розповідала на початку вистав для військовослужбовців. Про те, як улітку ми з Валерієм Дзехом нарешті зустрілися і почали думати, що треба щось робити, бо ми ж у Харкові. Так, ми робили, але все не могло стояти на одному місці. Треба бути готовими до того, що життя триває і театру потрібно працювати. Ми не думали про те, що це буде допомагати, ми просто думали про те, що треба працювати, що треба робити мистецтво, бо це те, що робилося до повномасштабної війни. І чому війна має це все закінчити?
Ви планували вистави для дітей, які залишилися в Харкові?
Ми хотіли робити виставу для дорослих, але хотіли, щоб вона була актуальною нині. Можна було й далі грати вистави, які вже є, але ж тоді хотілося говорити про інше. Треба було говорити про щось інше. Знову ж таки, про захист довкілля вже не поговориш.
Й от коли ви працювали над виставами під час війни, ви відчули, що прийомів замало, що часом бракує слів, щоб усе пояснити?
Можливо, слів замало. Але от коли, наприклад, порівнювати дітей або військовослужбовців, для яких ми граємо, то з дітьми якось добираються слова. Бо я відчуваю, що розумію все це приблизно так само, як і діти. Я можу сказати їм щось. А от із військовими вже якась інша потрібна лексика. Мені іноді вдається знайти для них паралель, пояснити щось. Деколи буває, що я навіть прошу їхньої допомоги. У нашій виставі є такий момент, коли янгол сидить і нічого не робить. Одного разу ми поїхали з «Культурним десантом» і нас під час виступу застала повітряна тривога. Півтори години ми сиділи в підвалі. Просто сиділи й мовчали. Й от після цього знову треба було грати виставу.
Скільки деокупованих населених пунктів ви об’їхали? Пригадаєте кількість вистав або якусь найяскравішу?
По-різному. Бували підвали, бували спортзали, були навіть якісь будинки культури. Найчастіше це просто якісь кімнати, навколо стільчики і ми граємо. Але чомусь найбільше запам’ятався виступ у спортзалі. Це було в Ізюмі на День захисту дітей рік тому. Й от мені чомусь запам’яталося. Там наче нічого не сталося, але, може, тому, що це був великий зал.
Цікаво, з якими дітьми ви познайомилися? Як позначилася на них травма війни, яку вони пережили? Чи можна їм якось допомогти?
Простіше було б розповідати, якби я бачила цих дітей уже після. Але й відразу після вистави результат помітний. Діти відкриваються. Лялькова терапія допомагає достукатися до маленьких глядачів. Я розмовляю з кожною дитиною. Ми маємо такі спеціальні шкарпетки-ляльки. Діти із цими шкарпетками вітаються. Вони дають їм п’ять. І це ж потрібно підійти до кожної дитини, щоб вона дала тобі п’ять. Але діти не завжди реагують на початку вистави. І тоді ти робиш одразу такий акцент: запам’ятовуєш дітей, які відповіли тобі, а вже потім спостерігаєш, що з ними відбувається.
Я завжди розповідала історію про хлопчика, який під час одного з виступів сидів праворуч від мене. Я запам’ятала його, бо він мав дуже старе обличчя. Це була дитина, але з великою кількістю зморщок. Якщо на початку вистави хлопчик не йшов на контакт, то наприкінці вже обійняв шкарпетку й щось розповідав. Я навіть не пам’ятаю, якої миті він відчув, що можна розмовляти, контактувати. Але от до і після — різниця велика. Це так приємно й боляче водночас. І ти хочеш ставити виставу знову і знову для цих дітей.
А ви зачіпаєте у виставі теми війни?
Прямо ми про це не говоримо. У нас узагалі нині лялькова терапія трохи змінилася. Уже минув час, є певний досвід. Ми додаємо до вистав більше конкретики. Раніше ми більше говорили про втрату й піклування. Про те, що потрібно піклуватись одне про одного, і про те, що втрати — це нормально, це буває, а пташку треба відпускати.
Нині робота також триває і поїздки відбуваються?
Так, і поїздки, і робота з «Культурним десантом». Після загострення ситуації із черговим наступом росіян у травні до Харкова приїхали діти.
Ви вже мали виступ перед дітьми в евакуації?
Так, були такі. Нині ми працюємо з інтерактивною виставою «Що сталося з оленятком?». Вона зимова, але дуже прикольна, бо інтерактивна. Діти самі допомагають мені придумати всю історію. І це іноді працює як казкотерапія. Вони на ходу все придумують, я тільки ставлю правильні запитання. Для дітей — це розрядка: вони переживають, допомагають, їм щось не подобається, а потім подобається. Це дуже емоційно відбувається.
З огляду на вашу роботу чи потрібна вам психотерапія?
Я думаю, що вона була б доречною, бо це дуже відповідально. Іноді прямо боюся. От я деколи стикаюся з певними ситуаціями, у яких не знаю, як діяти правильно. Часто я просто керуюсь інтуїцією, а хотілося б усе ж таки краще розуміти. Коли з нами їздили психологи, то було якось спокійніше й легше.
Ви розповідали, що з військовослужбовцями теж працюєте, граєте вистави. Можливо, пригадаєте свій перший досвід?
У першій поїздці я просто всю дорогу хлопців, з якими ми їхали, постійно питала, які вони. Бо одна річ — грати виставу для дорослих глядачів, інша — для дітей-глядачів, іще інша — для дітей з окупованих територій і військовослужбовців. Вони ж усі по-різному реагують. На першій виставі, як я пам’ятаю, військові майже не дивилися. Вони зазвичай сидять і просто опускають голову. Насправді така реакція майже в усіх дорослих, коли з ними починають розмовляти прямо. Бо легше сидіти й дивитися виставу відсторонено, а коли до тебе звертається актор, то відразу стає ніяково. Дорослу людину дуже важко чогось навчити. Якщо ти починаєш розказувати їй про свої правила, вона відповідає певним бунтом.
Які для вас найцінніші відгуки або історії, моменти, у які ви зрозуміли, що спрацювало?
Коли глядачі плачуть. Це були одні з перших поїздок, і в мене протягом тривалого часу не виходила нормальна форма вистави. Сталося це після того моменту, коли не вдалося зіграти виставу. Я не знала, що робити, як правильно грати її. Чи грати її в інтерактивному форматі, ставлячи запитання, як із дітьми, чи просто вести її як виставу, чи розповідати. Але якоїсь миті я підняла погляд — і побачила, як у дорослих чоловіків очі блищать від сліз. Тоді я подумала: «Це зараз було. Саме так треба».
На вашу думку, те, що нині відбувається в мистецькому секторі Харкова й України загалом, те, із чим їздять на передову митці, так і повинно бути? Чи вам хотілося, щоби щось мало інакший вигляд?
Усе добре, але мені не дуже, коли глядачеві прямо говорять про війну. Адже яка різниця, якщо у твоєму житті таке скрізь? Ти приходиш до театру, або театр приходить до тебе, і там те саме відбувається. І з дитячими, і з дорослими виставами. Це дуже цінні вистави, коли йдуть цитати волонтерів, коли йдуть цитати військовослужбовців. Але це потрібно чути тим людям, які не бачили війну, або вже трохи пізніше. Бо сьогодні всі в цьому варяться, і від цього всі дуже втомлюються.
