Інстаграмом гуляє рілз, що будь-які складнощі простіше переживати під індійську музику, — там військові роблять нарізки зі своїх виїздів під веселі саундтреки. Після виходу стрічки «Ти — космос» можна впевнено сказати: під золотий фонд української естради навіть фільм про знищення планети Земля сприймається з деяким позитивом.
У тексті немає спойлерів, бо кіно у прокаті до 3 грудня, тож усім, хто не встиг переглянути картину, ми вражень не псуватимемо.
«Це я правильно розумію, померли всі росіяни, а один українець вижив?», — чути перешіптування в кінозалі в перші хвилини показу. І драматичність моменту стирається трошки більше, ніж повністю.
Прем’єрні покази в Харкові зібрали повні зали глядачів і викликали жваві обговорення. Соцмережі рясніють позитивними відгуками про стрічку, що знімалася десять років. Фільм про цілковиту самотність і любов, що дарує сенс перебуванню, як виявилося, не лише на цій планеті, а й у відкритому космосі.
У студії «Накипіло» ми поговорили з режисером Павлом Остріковим і актором Володимиром Кравчуком про довгий шлях до прем’єри і зміни, що відбулися з митцями.
«Якщо казати про якусь глибину себе, вона стала кращою. Я остаточно перейшов на українську, став політизований і почав розбиратися в політиці серйозно. Можливо, хотілося би повернути безтурботність, але такий час, що маєш бути в тонусі. Хотілось би просто повернути життя, яке можна планувати. Мати змогу зустрічатися з друзями, просто дуркувати, коли не гризе совість, що ти в якийсь момент можеш бути на позитиві, або ж розслабитись», — говорить Павло Остріков.
«Ти — космос» — камерний романтичний моноспектакль, втілений у науково-фантастичних ідеях. Режисер і водночас сценарист каже, що в трагікомедії йому працювати подобається найбільше, адже цілковита драма відгомінює пафосом, а суцільна комедія піддратовує. А ось такий баланс дає змогу зробити щось правдиве.
По перегляду маю зазначити, що гумору дійсно багато, попри серйозну тему про відчуття бездонної самотності героя. Ти все одно посміхаєшся та хихотиш, а ще й відшукуєш різні пасхалки, якими дбайливий режисер оздобив стрічку.
«Я борюся зі своїм флегматизмом, я дуже нудний по життю. От дивлюся на своє життя, думаю: “Боже, як так можна жити нудно?”. І створюю сценарій, де все вибухає, де треба рятувати когось», — каже Павло.
Режисер зауважує, що довго не могли знайти актора на роль, тож поява Володимира врятувала стрічку. Він говорить живою мовою з говіркою та діалектами Поділля, адже обидва митці з Хмельницького. І глядачі це відчувають: любов до рідного краю передано з ніжністю та іронією.
Після повномасштабного вторгнення треба було дозняти деякі сцени. У них Володимир вже інший, адже з перших днів долучився до війська й донині несе службу в лавах ЗСУ.
«Я пам’ятаю, якось слухав лекції з філософії, і в перші місяці війни все здавалося таким безглуздям. Взагалі не мало жодного практичного значення. Важливо — як я викопав окоп, як я маю вижити, накласти турнікети, інше взагалі втратило цінність. Досвіди і вміння, навички, які нам здавалися визнаваними і корисними — теж дуже знецінилися. Відбулася девальвація їх, особливо в мистецьких колах.
Але згодом, поступово, коли відбулося гасіння найстрашнішого, почалися роздуми, і всередині щось розжалось у кожного з нас. В когось є потреба отримувати культурний продукт, у когось — щось створювати, вкладати сенси», — розмірковує Володимир.
Чому стрічку знімали десять років? Звісно, про це журналісти неодноразово питали Павла. Якщо коротко: відшліфовували сценарій, потім було декілька спроб отримати фінансування від Держкіно. Бюджет стрічки — €800 тисяч. Як каже сам Остріков: це вартість середньостатистичної мелодрами, де чоловік розлучається з жінкою, а сюжет розгортається в квартирі, біля під’їзду та на ринку. Згодом — ковід, війна.
Та, здається, за гіркою іронією долі, зрозуміти це кіно сповна глядачі змогли б лише зараз. Аж надто і нестерпно події в ньому перегукуються із сьогоднішніми українськими реаліями. Ще сюжет тісно переплетений із науковою фантастикою. У фільмі є й легкий натяк: ми з цим штучним інтелектом ще ой як намучимося.
«Потрібно завжди бути відповідальним за те, що робиш, і робити як уперше. На жаль, мистецтво пов’язане з якимось болем внутрішнім. Мені це не подобається, але маю закласти туди трошки страждань. Я вірю, що мистецтво можна робити без страждань, але інколи воно потребує жертви, і нічого не вдієш», — каже Павло Остріков.
Від себе можу порадити йти в кінотеатр зранку, аби трошки «політати», а решту дня відчувати післясмак цієї невагомості. Утім, я постійно згадувала знайомих жінок, які втратили чоловіків на війні, та думала, як сильно кіно резонує з досвідом втрати й безпорадності. Тож якщо ви у вразливому стані — перегляд може виявитися заважким.
«Я відчуваю величезну підтримку. Багато близьких, друзів, знайомих знають, що я закінчив цей проект, і наскільки мені це важливо. Є підтримка навіть від незнайомих людей. В якийсь момент стало неможливим бодай просто прочитати всі повідомлення. У такі миті відчуваєш, що ти — частинка соціуму, до тебе можуть достукатися — і ти можеш. Відстань між незнайомцями інколи дуже тонка, це об’єднує та надихає. Але я розумію, що це “в моменті”, через два-три тижні пройде, і я повернусь у свою гавань самотності», — каже режисер Павло Остріков.
Раніше ми розповідали як документальне кіно впливає на суспільство.
