Людмила Галичина — колишня журналістка, працювала в комунікаціях, займалася проєктним менеджментом. Нині Людмила очолює патронатну службу бригади «Хартія». Поговорили з нею про вдячність бійців, бізнес-підходи у війську та про типові помилки військових, яких можна уникнути.
Історія долучення до «Хартії»
Рішення долучитися до війська було дуже складним. Було багато страху, невизначеності. Мені хотілося у війську робити щось дійсно важливе, привносити зміни. Я щаслива, що займаюся саме такою роботою.
Я зателефонувала на «3333», пройшла співбесіду. На шляху рекрутингу мені запропонували створити у бригаді патронатну службу з нуля. Я була знайома з патронатною службою «Янголи “Азову”», знала, як вони працюють. Бачила, наскільки ця робота є важливою, потрібною бійцям і родинам.
Ще до того, як долучитися до бригади, я думала, що було б дуже класно створити саме в «Хартії» таку патронатну службу, бо за «Хартією» я слідкувала довго. Це бригада, яка асоціюється з Харковом. Не було навіть інших варіантів, в яку ще бригаду я можу піти. Я хотіла саме в «Хартію», і так вдало склалися обставини: мені одразу запропонували те, що я можу робити.
Як будувалася «патронатка» «Хартії»
Я орієнтувалася на досвід «Янголів», суто концептуально. Якщо казати про досвід створення, це завжди — про побудову процесів. Якщо взяти проєкт патронатної служби, проєкт мобільного додатку, відкриття магазину, база — побудова процесів. База — це знайти команду мотивованих людей, синхронізувати процеси й команду.
Робота нашої бригади побудована на процесному підході. У мене був досвід роботи у великому бізнесі, я бачила, як це працює. Практики з бізнесу я застосувала до військової сфери, щоби створити проєкт «Патронатна служба».
Спочатку це був аудит: що вже працює в бригаді по цьому напрямку, як воно працює, які є вузькі місця, що ми можемо виправити. Далі аналізували, що ще не закрито, моделювали, як це може працювати. Коли зробили цю роботу, вже було розуміння: на що саме потрібні люди, чим вони будуть займатися.
Не потрібно мати особливий досвід саме в патронації, аби створити патронатну службу. Я виступаю за те, щоби більше мотивованих, ефективних менеджерів йшли у військо та запроваджували там процесний підхід, додавали знання з бізнесу і таким чином робили армію ефективнішою. Я бачу на прикладі своєї бригади, наскільки класно служити поряд із людьми, які орієнтовані на результат і на виконання задач якнайшвидше та якнайефективніше.
Які люди служать в патронатній службі
Патронатна служба — це про служіння. Це про усвідомлене бажання викладатися емоційно, допомогти іншим, полегшити їхній біль, страждання, бути для них підтримкою.
Це не має бути служба для галочки. Для галочки можна служити в інших підрозділах, де від цього особливо нічого не зміниться. Якщо ти вмієш гарно складати рапорти, підписувати — це важлива робота. Йди туди, якщо не надто хочеш спілкуватися з людьми чи не хочеш емоційно включатися.
Ми сильно викладаємося, багато ресурсу йде на підтримку. Хоча намагаємося відділяти службу, бійців, їхні історії від себе. Але ми не можемо просто о 18:00 закрити офіс і піти додому. Зараз трохи інший час.
Чим займається патронатна служба
Ми взяли за основу формат роботи «Янголів», роботу за напрямками. У нас працюють напрямки супроводу поранених, супроводу родин загиблих, родин зниклих безвісти та родин військових у полоні.
Також функціонує медіавідділ, що займається соцмережами, партнерствами, фандрейзингом. Є координатор у Києві, він опікується нашими бійцями, є координатор у Харкові, є мережа волонтерів, які допомагають на місцях. Є керівник напрямку супроводу поранених, який відповідає за розвиток, стратегію, за мережування, налагодження співпраці з лікарнями, реабілітаційними центрами.
Щодо супроводу родин я запровадила підхід «Єдина точка для вирішення питань». Моє бачення — родина має розуміти: є одна людина у військовій частині, до якої можна звернутися з будь-яким питанням. І вже ця людина має піти до кадрової служби, фінансової служби, до стройової частини і запитати про документи, виплати та надати родині відповідь.
Родина не має видзвонювати кожного окремого спеціаліста. Родина не має добиватися реалізації своїх прав, не має через адвокатів і запити вимагати у військової частини документи. Це жах, так не має бути. Я вбачаю велику цінність, аби були окремі люди, які допомагають у вирішенні абсолютно всіх питань. Рідні перебувають у стані гострого шоку, великого горя, тож останнє, що їм потрібно — розбиратися, до кого звернутися.
Ми зараз в Instagram і Telegram публікуємо інформаційні пости для бійців про порядок дій, якщо вони отримали поранення: які документи потрібні, чому важливо робити певні кроки, коли поранило, та як наявність документів впливає на виплати.
Коли ми починали, стикнулися з тим, що бійці не розуміють, які потрібні документи, до кого звернутися, на що це впливає. Вони розгублені, їм боляче, вони взагалі не повинні цим займатися. Так само, як у випадку із супроводом родин, має бути окрема людина, яка їм у всьому допомагатиме.
Їхня задача — лікуватися, відновлюватися, повернутись у стрій, далі захищати нас. Наша задача — максимально полегшити цей шлях, допомогти зберегти гідність бійців, аби вони почувалися мужніми воїнами і відчували себе частиною бригадної спільноти.
Від багатьох хлопців я чула: «Я був класним воїном, а тепер мене поранили — і все, наче викинули на узбіччя бригадне, нікому немає до мене діла». Коли ми приходимо, провідуємо, допомагаємо, у них відроджується віра у бригадну спільноту. Це посилює лояльність до бригади та, зрештою, впливає на обороноздатність, на бойову роботу.
Як виглядає типовий шлях пораненого в «Хартії»
У нас налагоджена тісна взаємодія із медичною службою бригади, ми постійно обмінюємося інформацією. Як тільки бійця поранили, його евакуюють до стабілізаційного пункту. На стабункті надають допомогу і заповнюють первинну картку, «форму 100». На цьому етапі ми дізнаємося, що в нас є поранений, і відслідковуємо, куди він їде по маршруту медичної евакуації.
Тут можливі кілька моментів: можуть неправильно записати прізвище, ім'я у виписці — картці, яку заводять на бійця, коли шпиталізують до лікарні. Другий момент: він може потрапити туди абсолютно без речей. Третій — воїн може бути без свідомості, відповідно, рідні не знають, що його поранили й він у лікарні. Четвертий — можуть бути нюанси щодо того, яку травму він отримав і якого лікування потребує надалі.
Ми включаємося на кожному з етапів: перевіряємо, чи все добре по документам, чи все правильно написано, які у бійця потреби. У нас є «Пакунок пораненого», туди входять предмети гігієни, адаптивний одяг, звичайний одяг. Це закриває базові потреби в перші пару днів. Далі боєць сам купує необхідне або до нього приїжджає родина.
Згодом ми спостерігаємо, як проходить лікування бійця, чи є потреба в додаткових обстеженнях, додаткових ліках, чи доцільно його перевести в спеціалізовану клініку, де можуть зробити операцію саме за його типом травми.
Найчастіші помилки, яких можуть уникнути бійці
Перше, що потрібно — обрати правильну бригаду. Ту, де цінується людське життя, де тобі чи родині не потрібно пнутися із зі шкіри, щоб отримати довідку.
На випадок загибелі, зникнення безвісти чи потрапляння в полон — важливим є складання особистого розпорядження про розподіл коштів. Варто скласти заповіт щодо поховання, довіреності на членів родин на право розпоряджатися грошима, майном.
Як реагують бійці та сім'ї на допомогу
Ми отримуємо багато позитивних емоцій і підтримки від бійців, від родин — вони нам дякують, у них світяться очі. Це відчуття, коли ми дали людині зрозуміти, що вона не сама, що немає протиставлення «людина проти всього світу», а є підтримка. І це дивує бійців, вони щиро, по-дитячому радіють і дякують. Вони сприймають це як щось чарівне. Це дає дуже сильний ресурс, який підживлює зсередини.
Так само родини загиблих: коли на похованні підходиш, аби підтримати, тебе обіймають і кажуть: «Дякуємо, що сьогодні були з нами». І аж незручно, що тобі дякують у цей момент. Це ми маємо дякувати сім'ї за їхнього сина, брата, чоловіка. Коли отримуєш вдячність навзаєм, це зворушує і мотивує працювати, бо бачиш, наскільки людям це важливо.
