Він утратив ногу на фронті, але, побачивши його в спортзалі, ви забудете про його протез уже за кілька секунд. Харківський ветеран Михайло Тарасенко сам бере участь у міжнародних змаганнях, а віднедавна тренує й інших вояків і ветеранів після важких поранень. Тренування проводять разом із професійною фітнес-тренеркою Ганною Семененко, яка нині вчиться у медичному на фізичну терапевтку.
Зал для цих благодійних занять кілька разів на тиждень їм надає один із харківських мережевих спортклубів. Після полону, ампутацій рук або ніг, контузій і важких проникних поранень їхні підопічні виробляють на тренуваннях таке, що не до снаги багатьом здоровим людям. Наш новий випуск про спорт, який повертає з війни до життя. Рушаймо.
У залі для кросфіту прохолодно й темно: немає світла. Але досить швидко перепід’єднуються до генераторів, і можемо роздивитися тренерів та їхніх підопічних. Починають із присідання зі штангою. Ваги в кожного різні залежно від травм і самопочуття.
Тренер Михайло Тарасенко — у нього висока ампутація лівої ноги — страхує Володимира, у якого немає лівої руки вище ліктя.
Говорить Михайло Тарасенко:
У нас два потоки. Люди приходять щотижня. Повертаються ті, хто був, приєднуються нові. Вони вже мають наші контакти. Тут є чинні військовослужбовці, як пан Михайло. Є ветерани, які вже звільнилися з лав Збройних сил України. Є також хлопці, звільнені з полону.
Під час тренування ви зробили зауваження одному з хлопців про те, що він неправильно ставить гантелі на підлогу. Ви прохопилися, що це важливо не тільки для спорту, але й для життя.
Передусім ці тренування для функціональності в повсякденному житті. У Дмитра, якому я зробив зауваження, важке поранення хребта. Тому для нього критично важливо підіймати вагу з підлоги за правильною технікою. Ми не те щоб повертаємо, ми даємо нову функціональність завдяки спорту. Наведу приклад хоча б на собі. Найпростішу вправу в бурпі ми даємо звичайним атлетам для покращення фізичної витривалості. У моєму випадку бурпі буде актуально; коли я послизнувся на вулиці на протезі, то зможу нормально спертися на руки. Це те, що я постійно роблю. Або навіщо мені присідати на одну ногу. А тому що в більшості місць, до прикладу, немає адаптивних душових. Якщо я хочу піти в душ, мені потрібно робити це на одній нозі. І мені треба тримати баланс на одній нозі. Адже впасти в душі — це не дуже приємно.
За скільки часу після поранення ви почали займатися спортом?
Ми з дружиною пройшли перші 800 метрів за день після операції. Це було складно, ми довго йшли ці 800 метрів. Я почав тренуватися через десять днів після поранення. Це допомогло мені. Тому я так і тримаюся за цей проєкт, і ми намагаємося його розвивати. Мені це допомогло. Від поранення до протезування це зайняло два місяці. А вже в самому Львові, коли ще чекав на протез, я уже дорвався до цивілізації, там був тренажерний зал. Іще протезу не було, іще якраз тільки мірки зняли. Я ходив на милицях у зал поруч. Закидав милиці в роздягальні й скакав по залу на одній нозі. Просто брав два «млинці» по 25 кілограмів і скакав на одній нозі з тими «млинцями» по залу.
Своє поранення Михайло Тарасенко дістав під Роботиним на Запоріжжі, де служив сапером у ДШВ. У цивільному житті — менеджер із продажів. Він устиг почати кар’єру в IT, аж тут війна.
Його підопічний із ампутацією руки, 36-річний Володимир, до війська продавав солодощі. Нині із дружиною намагаються відновити бізнес. Каже, спорт у поверненні до життя — величезний фактор.
«Для мене це насамперед великий крок, коли людина повертається з війни. Це повертає тебе в цивільне життя, і ти намагаєшся трошки забути те, що є. Воно допомагає. Погані думки з голови зникають. Коли людина повертається, вона вдома, рідні вдома, можна забутися і відпочивати.
Дуже багато людей починає вживати алкогольні напої. Але не треба забувати, що ти насамперед ветеран, колишній військовослужбовець, обличчя Збройних сил України. Це суто моя думка. Я не знаю, у кожного різні погляди на це питання, але вважаю, що, хай ти навіть і ветеран, ти однаково обличчя ЗСУ й маєш гідно поводитися на людях. Ну, це така моя думка. Тому я тішуся, що багато людей долучається до спорту, тим паче в Харкові».
Після силового блоку тренерка Ганна Семененко підходить до фліпчарту й пише завдання для декількох кіл вправ, які хлопці зараз робитимуть без перепочинку.
Працюємо на укріплення тіла та серцево-судинної системи. Учитеся розраховувати свої сили. Усе — це 12 хвилин безперервної роботи. Вам вистачить їх. Сьогодні якраз подивитеся, наскільки вас вистачає. Потім теж через певний час зможемо повторити цей комплекс і подивитися, який у нас прогрес. Десять секунд — і розпочинаємо. Ви можете вже спуститися на підлогу й підготуватися.
Розкажіть, як ви опинилися у цій компанії військовослужбовців і ветеранів.
Я навчаюся на фізичну терапевтку, і моя викладачка побачила, що я працюю фітнес-тренеркою уже досить довгий час і прагну розвиватися саме в адаптивному спорті. Коли ти приходиш до військовослужбовців, які пережили певний досвід, і коли ти дівчина та не військова, то потрібно правильно комунікувати й заслужити довіру. Вони мають відчувати, що ти справді розумієш щось і хочеш бути для них корисною.
Ви працюєте тренеркою у звичайному фітнес-клубі в Харкові, тобто тренуєте зазвичай дівчат? Скільки ви працюєте з ветеранами?
З хлопцями я уже третій місяць. Уважаю, посвяту пройшла. Мене точно вже прийняли. Я планую продовжувати й розвиватися, тому що вважаю саме цей напрям дуже потрібним. Спорт — класна штука і як реабілітація, і як соціалізація, загалом підтримка і ментального, і фізичного здоров’я — два в одному. Тут це більш складно, тому що різноманіття травм, поранень і ситуацій. Ці люди потребують глибшого аналізу й розуміння того, як біомеханічно вибудовувати рух так, щоб він не нашкодив.
З якими викликами стикалися у цих тренуваннях? Що виявилося для вас найскладнішим?
Мені тут легше. Я — дружина військовослужбовця, і спілкуватися з військовими мені нині вже більш комфортно.
Алім — 30-річний хлопець у сірій футболці. Увесь час усміхається. Тренери багато жартують із ним, але підіймати таких ваг, як хлопці на сусідніх килимках, він іще не може, хоча візуально поранення Аліма непомітні.
Як ви дістали свої поранення?
Мене трьохсотило в Бахмуті. У мене зайшла куля, тут нерв зачепила, тут кістку перебила, тут штифт поставили, операцію у Польщі робили.
У вас уражено обидві ноги?
Так, мені обидві зачепило.
Яким був ваш шлях відновлення? Це спочатку були колісне крісло, милиці, потім уже…
Так, звичайно. Лежачий, потім відновлення. По-різному було. Як дитина навчається ходити поступово, так і відновлення відбувається. У мене тут на правій нозі стояв апарат зовнішньої фіксації, коліно не згиналося. Потроху розробляли.
У вас пошкоджений нерв, і це не дає певних вправ робити?
Так. Звичайно.
32-річний Михайло — військовослужбовець. Має уже кілька поранень: двічі голови, легкі, і те, після якого довелось перевестися на тилову посаду: наскрізне поранення ноги.
Що це за обстріл був?
120-мм міномет. Просто на заході підловили й ляпнули поруч по дорозі. Не встиг нікуди подітися.
Ви розвідник?
Був розвідником.
А тепер після поранення ким служите?
Інструктором із фізичної підготовки та спорту. Я отримав обмеження і перевівся на тилову посаду.
Як давно займаєтеся?
У квітні буде рік.
А цьому вашому пораненню скільки вже?
Поранили мене 23 жовтня 2024 року.
У цивільному житті ви займалися спортом?
Ні, ніколи.
Тобто це ваш перший такий серйозний спорт?
Можна так сказати.
І як воно?
Подобається. Передусім мені сказали, що не можна зупинятися, щоб відкату не було. І просто подобається. Може, я досі так і ходив би з палкою постійно, як ходив спочатку. Спочатку я взагалі на колісному кріслі пересувався. Потім потроху перейшов на дві палки, потім — на одну, потім — залишив.
/
Займаються хлопці тричі на тиждень, а ще багато хто з них їздить до басейну. Інформацію про ці тренування організатори лишають у реабілітаційних центрах. Що швидше почати займатися, знає зі свого досвіду адаптивний тренер Михайло Тарасенко, то краще.
2025 року він став учасником збірної України в Канаді на Invictus Games і повернувся додому з бронзою, перемігши британців у волейболі сидячи.
У тилу я, звісно, залишатися не хочу. Тому що я не військова людина, я цивільна людина у війську. Тобто мені було класно на виїздах. І хотілося приносити якусь користь. Мабуть, тоді я обрав для себе спорт.
Михайле, що ви почуваєте, коли ваш підопічний на якомусь за рахунком тренуванні підіймає більшу вагу або присідає зі штангою з більшою вагою, або робить щось таке, чого не міг на перших заняттях?
Радість. Ви сьогодні були присутні, коли Володимир присідав. Це атлет із ампутацією руки. У нього кураж, я навіть не буду зупиняти. Якщо людина робить це, і робить класно, їй подобається, то ми почуваємо тільки радість. Я більше кайфую від їхнього доброго гумору, від усмішок і сміху. Вага — це неважливо. Мені головне, щоб вони кайфували тут, щоб це були дві години, які вони провели у своєму колі. І все добре. Голову розвантажили, і все — пішли щасливі додому.
