В останній день Львівського медіафоруму Євген Глібовицький поспілкувався з британським істориком, письменником Тімоті Ґартоном Ешем. Їхня дискусія стосувалася домовленостей України та світу: як досягти Перемоги.
Професор Оксфорду Тімоті Ґартон Еш — історик зі світовим іменем, автор книг про політику та історію Європи, а також багатьох статей про сучасну Україну. Одна з його книг «Рідні землі. Історія Європи через особисте сприйняття» надрукована українською мовою в Харкові видавництвом Vivat. Вона описує події від Другої світової до російсько-української війни.
За цю роботу Еш став лауреатом премії Lionel Gelber Prize 2024. Свою винагороду (50 тисяч канадських доларів, це приблизно 1,4 мільйона гривень) він задонатив на ЗСУ. Разом із фондом «Повернись живим» вони забезпечили дронами та нічною оптикою 409-й стрілецький батальйон.
«Я не можу уявити собі кращого застосування премії, отриманої за книгу про новітню європейську історію, ніж пожертвувати її на оснащення Збройних сил України для Перемоги. Адже на кону в цій війні стоїть не що інше, як майбутнє Європи», — пояснив своє рішення професор.
Ми занотували найцікавіші думки Тімоті Ґартона Еша з виступу на медіафорумі.
З радістю повертаюся в Україну. Це мій п’ятий приїзд від початку повномасштабного вторгнення. Існує два типи книг: ті, що допомагають заснути, і ті, що ні. Щасливий, що моя книга належить до другої категорії. До речі, книга починається з Великої війни в Європі та закінчується, знову ж таки, Великою війною в Європі.
В Європі існував повоєнний період, який розпочався з падіння Берлінської стіни 9 листопада 1989 року та завершився 24 лютого 2022 року вторгненням Росії в Україну. Цей період можна поділити на дві частини. Перша половина характеризувалася поширенням свободи, демократії, розширенням ЄС і НАТО, що включало країни, які раніше не очікували на таке членство. Друга половина розпочалася зі світової економічної кризи 2008 року та захоплення росією двох частин Грузії. Цей період ознаменувався спадом, який зрештою призвів до повномасштабної війни в Україні 24 лютого 2022 року, наймасштабнішої з часів Другої світової війни.
Є багато чого, що ми не розуміємо про західних партнерів, але важливіше, чого вони не розуміють. Багато людей на Заході досі не усвідомлюють, що ми вступили в новий період європейської історії. Що повоєнний період уже завершився.
В історії, політиці, як і в романтичних стосунках, дуже важливий початок. Важливіше, як розпочнуться стосунки, а не те, що відбуватиметься після 27 років шлюбу. Згадайте перші роки після 1991 року, 1989 року — саме вони формували наступні 20 років розвитку цивілізації. І в цій новій ситуації початок також матиме вирішальне значення.
Прем’єр-міністр невеликої європейської країни запитав мене, що означає «не програти». Я відповів, це дуже просто: «не програти» — значить програти. Згодні? Я не знаю жодної футбольної команди, яка виходила на поле з метою «не програти» і потім перемагала. Потрібна фундаментальна зміна парадигми, якої, на жаль, не вистачає.
Для мене слово десятиліття — українське поняття «воля». Це особливо цікаво з точки зору перекладу. «Воля» в собі поєднує поняття свободи та готовність до боротьби за неї. Це воля до Перемоги. На Заході ж, на жаль, про це дещо забули. Ми думали, що свобода — це якийсь процес. Ми забули, що це завжди боротьба. Цього ранку, редагуючи статтю, я зіткнувся з тим, що редактор виправив слово «воля», не розуміючи його значення. Цей випадок чітко ілюструє різницю у світоглядах: Західна Європа говорить voilà («ось воно»), тоді як Центральна та Східна Європа вживають «воля».
Хочу провести паралель між тим, що пережила Україна в 2022 році, і досвідом Британії 1940 року. Для британців розуміння власної ідентичності багато в чому ґрунтується на переломному моменті, коли вони опинилися віч-на-віч із Гітлером. Саме тому реакція Британії на цю війну була рішучою та інстинктивною.
Аби пояснити британцю, що відбувається в Україні, достатньо сказати, що Путін — це новий Гітлер. Крапка. Люди одразу розуміють, що ми маємо бути на правильному боці історії. Україна — це країна, яка бореться за свою свободу. 1940 рік для неї настав саме зараз, адже тепер світ знає цю країну. Її визнають європейською нацією. Немає більше хибних уявлень, що Україна — це частина росії чи російської імперії.
Захід має усвідомити, що для України має бути законним стріляти по території росії. Цьому слід приділити першочергову увагу. У довгостроковій перспективі ми ведемо переговори про майбутнє України. Це все дуже важливо, проте через п’ять хвилин розмови знову всі повертаються до росії.
Ми витрачаємо надто багато часу на обговорення цієї країни. На мою думку, нам слід зосередитися на Україні. Невідомо, що очікує на Росію. Не варто надто багато говорити про їхні внутрішні зміни, адже ми не маємо можливості на них вплинути. Натомість ми можемо зосередитися на власній безпеці, щоби стати сильнішими.
Важливо також правильно формулювати Перемогу України. Це можна зробити, використовуючи юридичні та емоційні аргументи, що підкреслюють реальні події, які відбуваються в країні.
В очах решти світу це не війна між Україною і росією. В очах усього світу це війна між росією і Заходом.
Оскільки це медійний форум, я хочу поділитися думками щодо ролі ЗМІ в Україні. Я мав багато досвіду роботи з питаннями свободи слова. Інформаційний марафон, який зараз триває, є унікальним явищем. Зрозуміло, що в умовах війни не йдеться про ліберальну демократію в повному розумінні. 90% телевізійних новин контролюються урядом.
Ми спостерігаємо дві моделі: з одного боку, це модель державного управління в умовах війни, з іншого — моделі, які мають бути актуальними в мирний час. До них належать плюралізм ЗМІ, незалежні вибори, конкуренція між політичними партіями та потужний місцевий уряд. Ключовим завданням для України є перехід від однієї моделі до іншої.
Президент Зеленський справився прекрасно, і зрозуміло, що він є героєм для Заходу. Проте, якщо подивитися на опитування громадської думки, можна побачити, що його популярність вища на Заході, ніж в Україні.
Сьогодні Європа — це найкраща Європа за всі часи. Це результат роботи чотирьох поколінь, які доклалися до цього: ті, хто пережили Першу світову війну, покоління Другої світової війни, покоління 60-х і 80-х років та їхні безпосередні зусилля. Цей двигун пам’яті керував ними, і вони прагнули створити кращу Європу аж до 90-х років. Питання: чи ми вчимося з історії, не переживши її на власному досвіді? Люди в Україні однозначно навчилися на уроках історії, бо пережили їх на власному досвіді.
Хибно вважати, що Східна Україна буде як Східна Німеччина під час холодної війни. Якщо уявити життя в розділеній Україні з чинним розподілом територій і нестабільною ситуацією, політика в Україні була би дуже неприємною. Якщо так станеться, це буде яскраве розчарування.
Аби дізнатися більше про дискусію, дивіться запис повністю на Facebook-сторінці форуму.
