15 квітня 2014 року Верховна Рада України прийняла закон, за яким Крим і Севастополь є «територіями, що знаходяться під тимчасовою окупацією». Хоча тоді ми частіше називали це анексією, а росія — «поверненням додому».
Під час повномасштабного вторгнення розмови про деокупацію Криму стали звучати частіше і рішучіше. У 2023 році президент Володимир Зеленський в інтерв'ю CNN сказав, що без звільнення півострова війна не може вважатися закінченою.
Складно сказати, що стане більшим викликом: деокупація — чи реінтеграція територій і людей. Спробуймо реінтегрувати для початку сам досвід. Подивитися на події десятирічної давнини крізь сприйняття дівчини з Євпаторії, яка через окупацію почала усвідомлювати себе українкою — і втрачати близькість у стосунках з батьками.
Задля безпеки героїні ми не вказуємо її ім'я — та можете підставити замість нього імена багатьох дітей Криму. У тому числі і моє.
«У мене були наліпки з мультяшними персонажами “Партії регіонів”»
Ми зустрічаємося для інтерв'ю на Позняках, де Ж. живе у зйомній двокімнатній квартирі разом із подругою і життєрадісним псом-самоїдом. Ж. із порога каже, що я можу описувати в матеріалі будь-які деталі, навіть безлад у квартирі — її психотерапевт називає це побутовою депресією.
Для мене чимось незвичним у побуті дівчат є лише засилля білої шерсті Аїда. Пса багато в усіх сенсах: він стрибає при зустрічі, голосно лає, доки Ж. готує йому їдло, або коли ми куримо й теревенимо про українське кіно чи музику, обділяючи його увагою.
Перше, що я бачу в спальні, де ми записуватимемо інтерв'ю, — шерсть на килимі, гірлянду на вікні, стелаж із книжками, стійку з одягом, коробочки з мейкапом. Не бачу побутову депресію, бачу затишок. Можливо, мені затишно, бо ми обидві — з Євпаторії.
Народилася Ж. у Херсоні. Її матір померла від раку, коли дівчинці було два роки і сім місяців. Мамина сестра з чоловіком забрали її до себе в Євпаторію. Ж. одразу пояснює, що в неї дві матері: біологічна мама і та, яка виховала.
«Дитинство я пам'ятаю кльово в тому плані, що Євпаторія — невелике місто, і ніби всюди можеш побувати там. Ми жили більш-менш рівновіддалено від усіх важливих штук: 20 хвилин до моря пішки, 20 хвилин до історичного центру, 20 хвилин на ринок. Район називається Мойнаки».
Ж. згадує фразочку «на Мойнаки — через Саки»: так у нас казали про неоптимально прокладений шлях або ж заплутану, нерозумну послідовність дій. Ми посміхаємося одна одній: я вже хтозна скільки років не чула цих слів.
Коли Ж. зросла, батьки були пенсійного віку. Навіть у 90-ті вони дбали, щоб у неї були класні сукні та іграшки. Ж. вважала себе батьківською донечкою: не їздила в літні табори, не подорожувала Кримом і сприймала світ переважно очима батьків. Сьогодні вона розуміє, що їм була притаманна гіперопіка, і на це вплинула смерть її біологічної матері — звідси й підвищена відповідальність за долю дитини і страх її втратити.
Ж. називає себе «дитиною без ідентичності» — національної зокрема. Ми говоримо про химерну мішанину українського й російського, де зросли, на прикладі музики:
«У мене не було “Території А”, наприклад. Касета Верки Сердючки була обов'язково, але на додачу була і касета Наташі Корольової, і Spice Girls, і ABBA. А коли з'явилися музичні канали по телевізору, я почала слухати рок, і це був перший момент, коли я відділилася від батьківської парадигми».
Навесні 2004 року Руслана перемогла на «Євробаченні» від України. Це перше «Євробачення», яке Ж. дивилася з батьками:
«У них нерідко було негативне ставлення до всього українського: бої Кличка дивилися тільки аби побачити, як він програє. І коли почався виступ Руслани з трембіт, маму це стригерило. Але ми повністю подивилися “Євробачення”, і мама сказала, що Руслана реально виступила краще за всіх».
Наприкінці 2004 року сталася Помаранчева революція. Спогади Ж. схожі на мої: люди були за Януковича, навіть діти, за винятком однієї родини із сусіднього під'їзду:
«Був якийсь віршик про те, що Ющенко отруївся немитою пиздою. Або “Звездочка на небосклоне, солнце село за кордон, все прекрасно в Украине, только Ющенко гондон”. Нам багато роздавали якоїсь агітації, на дітей орієнтованої. У мене були наліпки з мультяшними персонажами “Партії регіонів”. У всіх були стрічки, пакети».
У 2007 році Олексій Чалий, колишній так званий «народний мер» анексованого Севастополя, визнав у інтерв'ю ТАСС: росія вже тоді готувалася до окупації Криму. За його словами, вони чекали на «період беззаконня», аби мати «юридичну міцну базу».
А ще раніше, у 2003 році, росія почала швидко будувати дамбу від Таманського півострова у Краснодарському краї до острова Тузла в Керченській протоці. Тоді, після перемовин Кучми з путіним, будівництво припинилося, та російська сторона вважала статус острова невизначеним. У 2018 році 6 500 квадратних метрів землі на острові окупанти привласнили, і зараз на ньому стоять опори Керченського моста.
Колишній командувач ВМС України Сергій Гайдук взагалі вважає, що агресія росії почалася вже у 1992 році, коли рф скасувала постанову 1954 року про передачу Криму Україні. Якщо оглядатися на минуле зараз, ці прояви російської агресії виглядають як глибокі метастази в тілі української історії.
«В адмінбудівлях російська альфа. Крим буде з росією»
У 2009 році Ж. вступила на журналістику до ТНУ, Таврійського національного університету в Сімферополі. Батько пропонував їй вступати до Києва, та дівчину лякала перспектива переїжджати далеко.
Майбутніх журналістів навчали за методологією російських фахівців медіа, у списках рекомендованої літератури були російські ресурси й книги. Лише одна викладачка профільних предметів вела пари українською та розповідала про українських журналістів.
Дівчина також була занурена в російський дискурс: знала їхніх політиків краще за українських, дивилася російське телебачення і захоплювалася тамтешніми журналістами. Батьки Ж. у питаннях російської політики були провладними і негативно ставилися до будь-яких проявів опозиції. Але коли наукова керівниця Ж. на фейсбуці раділа звільненню Навального з-під чергового арешту, дівчина вперше замислилася, що існує альтернативна точка зору. Це було у 2011 році.
У 2013 році почалася Революція Гідності. Ж. вчилася на магістратурі й влаштувалася на першу роботу: писати новини для суспільно-політичного інтернет-видання. Проводила тиждень у Сімферополі, у вихідні їздила додому в Євпаторію.
Угода про асоціацію з Євросоюзом цікавила Ж. як перспектива безвізового режиму, як курс на європейські цінності: проти гомофобії, сексизму, дискримінації. Та залученою до подій Майдану дівчина не була, наближення загрози з боку росії не відчувала.
Окупація Криму почалася 20 лютого 2014 року — саме ця дата стоїть на медалях «За повернення Криму» від міністерства оборони рф. Також у цей день снайпери розстріляли пів сотні протестувальників на Інститутській.
20 лютого володимир константинов, тодішній голова Верховної Ради Криму, заявив, що Крим може від'єднатися, якщо в Києві зміниться влада. У цей час він перебував у москві на зустрічі з сергієм наришкіним, спікером держдуми. Мовляв, Верховна Рада Криму «вимушена буде скасувати» радянське рішення про входження Кримської області до складу урср у 1954 році. Утім, за словами кримського журналіста Володимира Притули, росія вже тоді переправляла війська через Керченську протоку.
23 лютого відбулися «вибори народного мера» на мітингу в Севастополі. 24 лютого — російські кораблі, які до того забезпечували охорону Олімпіади в сочі, взяли курс на Севастополь. Для Ж., як і для багатьох кримчан, пам'ятною датою стало 27 лютого.
«Зранку їхала на роботу. Маршрутка йшла іншою вулицею: кажуть, центр перекритий, бо терористи захопили адмінбудівлі Сімферополя. Я охуїла: терористи захопили, а транспорт ходить, просто іншим маршрутом. На роботі ніхто не розумів, що відбувається. Шеф-редактору зателефонував видавець: це російське медіа працювало в Криму, а на материковій Україні — ні. Шеф серйозно з ним говорив, поклав трубку. Пам'ятаю його слова: “У адмінбудівлях російська “Альфа”. Крим буде з росією”».
На вихідні Ж., як завжди, поїхала додому в Євпаторію. Вона згадує, якою наляканою була її родина, коли дивилася кримські новини по телевізору:
«Там показували російську військову техніку на вулицях, і я казала мамі, що це росіяни. А мама казала: “Як може бути, щоби в чужу країну прийшли з танками?”. Я їду на тиждень працювати, починає йти мова про референдум. Повертаюся в ахуї додому, і мама мені в перший вечір каже, мовляв, клас, ми будемо з росією. Я не зрозуміла, що сталося: вона ж лише тиждень тому казала, як так можна? “Я тобі такого не говорила”».
На роботі ситуація погіршилася. Видавець виявився проросійським, доручав шеф-редактору писати пропагандистські колонки. Двоє найдосвідченіших людей у редакції, включно з головредом, звільнилися зі скандалом.
«Був момент, коли шефу не сподобалася новина, яку я поставила. Він мені подзвонив і почав говорити: “Уяви ситуацію, тебе гвалтують на Майдані. Ти думаєш, хтось із тих майданутих тебе врятує? А уяви, що до тебе хтось чіпляється в Криму. Так тебе ці вєжлівиє люді спасуть”. Я не знала, що сказати. Поклала трубку, у мене була істерика».
Стосунки Ж. із батьками переживали найгірші часи. Дівчина згадує, що в якийсь момент почула від мами «ти мені більше не донька» — та не пам'ятає, за що. Ймовірно, як відповідь на її небажання голосувати за приєднання до росії на псевдореферендумі.
«Так, мама мене потім заспокоювала, говорила, що вона це “в сердцах”. Але ти колись підлітком крикнув батькам “я вас ненавиджу” — вони тобі все життя це пригадували. А тут мама тобі сказала “ти мені більше не донька”, потім ще раз. Ну, як це можна чути від своїх батьків?».
Референдум спочатку був призначений на 25 травня, потім його перенесли на 30 березня, згодом — перенесли знову. Так званий референдум відбувся 16 березня 2014 року. Без міжнародних спостерігачів, невизнаний світовою спільнотою, зліплений нашвидкуруч і з багатьма порушеннями, він мав два питання: приєднання до росії чи відновлення конституції Криму 1992 року. За нею півострів хоч і входить до України, але має більше свобод. Варіанту «залишитися в складі України як раніше» у бюлетенях не було. Варіанту відповісти «ні» на питання — теж.
Ж. пам'ятає себе розбитою, в напівпорожній маршрутці дорогою в гуртожиток. У центрі вже святкували, водій був напідпитку. А найдивніше, що по радіо грала «Весна» гурту «Воплі Відоплясова» зі словами: «Передам по радіо: “Прощай, рідна Батьківщино!”».
«Я не кріпосний, мене не можна передати разом із землею»
Після анексії медіа, в якому працювала Ж., перереєструвалося згідно до російського законодавства. А їй самій довелося отримати російський паспорт. Утім, вона це зробила влітку 2014 року, коли припекло:
«До мене підійшла бухгалтерка і сказала: “Ми не зможемо тебе лишити в команді, за це дуже великий штраф, якщо людина без реєстрації”. Потреб, аби мати російський паспорт, було багато, бо на мене оформлена квартира. Без нього ти не отримаєш медичного страхування, освіти, на роботу не влаштуєшся».
За словами Ж., отримати російський паспорт можна було на кожному кроці, а відмовитися — навіть не в кожному населеному пункті, ще й в обмежені строки. Які наслідки несла за собою відмова, окупаційна влада чітко не прокомунікувала. А вишенька на торті — якщо ти не написав відмову від російського громадянства, отримуєш його автоматично. Так сталося, наприклад, з Олегом Сенцовим:
«Адвокати билися, що його треба віддати Україні. Та росіяни сказали, що він не писав відмову від російського громадянства й автоматично став громадянином росії, навіть не маючи паспорта. Сенцову зробили паспорт, коли він сидів у СІЗО в ростові. І він у суді дуже влучно сказав: “Я не кріпосний, мене не можна передати разом із землею”».
Головредкою медіа стала інша колега Ж., яка сказала: «Ми продовжуємо працювати, і ми залишаємося опозиційними і до цієї влади». Вони брали коментарі у Меджлісу, висвітлювали утиски окупаційної влади, наприклад. рейдерське захоплення ATR, першого незалежного кримськотатарського каналу.
Ж. відфренджувала всіх, хто радів окупації. Ставало лячно сперечатися з людьми: незрозуміло, з ким можна говорити відверто. Як би російська влада не кричала, що Крим узяли безкровно, без єдиного пострілу, дівчина знала про людські жертви.
Це прапорщик Сергій Кокурін, якого російські військові застрелили під час штурму 18 березня. Майор ВМС ЗСУ Станіслав Карачевський — його вбили 6 квітня. Двоє загиблих і 79 постраждалих на мітингу 26 лютого. Кримськотатарський активіст Решат Аметов, який вийшов на одиночний пікет — його силою увезли представники так званої «самооборони Криму», а через два тижні знайшли його тіло зі слідами тортур. 24 людини за період окупації Криму досі вважаються зниклими безвісті.
«У нас в автобусі є терорист»
Оточення Ж. були проукраїнським, і майже всі близькі друзі після анексії поїхали на материкову Україну. Перша подруга встигла поїхати напередодні псевдореферендуму, до того, як перекрили перешийок. Перед початком нового навчального року поїхало ще троє друзів. Залишилася лише одна подруга із Севастополя.
«У мене почало формуватися чітке розуміння, що я українка. Влітку 2014 року, ще коли було транспортне сполучення між Кримом і материковою Україною, я поїхала в першу самостійну довгу відпустку. Але тоді не відчула себе там удома, не почувалася вдома і в Криму. Я почувалася вдома лише у квартирі в Євпаторії, під ковдрою. Для батьків я була бандерівка, а там — недостатньо українка. Тоді я ще не збиралася їхати».
Рішення переїхати з Криму на материкову Україну назрівало у Ж. протягом пів року. Було страшно їхати в нікуди, та якось однокурсниця надіслала анонс школи міжнародної журналістики від УКУ.
«Вона сказала, що мене точно візьмуть, бо це кримський кейс. Але це стало знецінюючою історією від моїх батьків. Я подалася на програму, пройшла на неї, мій текст обрали кращим у групі. А батьки сказали, що це лише тому, що я з Крима, тож їм важливо перетягнути мене на свій бік».
Після цієї програми Ж. з'їздила на Львівський медіафорум, пізніше — до Молдови у групі кращих випускників програм школи журналістики. Саме ці три події, за словами дівчини, сформували її рішення переїхати у Львів і вступити до УКУ на журналістику. На той момент вона вже мала повну журналістську освіту, але сприймала це навчання як трамплін — до того, щоби влаштувати своє життя на материку.
Поїздки на материкову Україну для Ж. були сповнені нових знайомств і вражень, та в якийсь момент додався страх. У травні 2015 року її вперше допитали на російському кордоні. Тоді автобуси ще проїжджали крізь буферну зону, не висаджуючи пасажирів. У всіх зібрали паспорти. Автобус Ж. стояв години дві, а паспорти все не повертали. Водій пішов дізнатися, в чому справа, і повернувся зі словами: «У нас в автобусі є терорист».
«Я одразу подумала на себе і дуже злякалася. Потім приносять паспорт, один. Він називає моє прізвище. Зі мною хочуть поговорити. Я йду через бус, усі люди дивляться. Мене зустрічає якийсь чоловік, не прикордонник, в іншій формі. У нас була коротка розмова, він спитав, звідки я їду, і сказав: “А я знаю, ви журналістка, я вас по телевізору бачив”. Я думаю, ну, це брехня — я ж писала новини, всього у двох сюжетах в ютубі обличчям світила. Щось ще він у мене позапитував і відпустив».
У липні Ж. їхала складати іспити в УКУ, і це сталося вдруге. Цього разу розмова тривала години дві: перевірка документів, запитання про ставлення до Майдану. На щастя, за кілька місяців до того Ж. загубила телефон, тож у новому девайсі не було контактів Меджлісу, які могли б викликати підозри. На жаль, на ноутбуці у дівчини були статті про українців у Криму та про роботу військових кореспондентів.
«Він прийшов до висновку, що я пишу з Криму тексти, які заплямовують росію, а на материк їжджу гроші забирати. Після цього зовсім інша розмова почалася. Він почав на мене кричати, продивився фотографії на телефоні, шукав підтвердження. Не знаю, як він мене відпустив. Вочевидь, бачив, що я дитина, яка, може, п'ятий раз в житті кудись сама йде, що я налякана і плачу».
Дівчина залишилася між двома кордонами, автобус поїхав без неї. Зловивши нарешті зв'язок, вона подзвонила родичці в Херсон, і та через дві години забрала її на машині.
Утретє Ж. зупинили на контролі, коли вона переїжджала на навчання до Львова. З нею тоді їхав батько. Він відразу пішов домовлятися з водієм автобусу, щоб той не поїхав, як минулого разу, і був готовий розбиратися з прикордонниками. Ж. не казала про попередні випадки, робила вигляд, що здивована. Прикордонник пояснив, що в них при паспортному контролі на табло випадає сповіщення, щось на кшталт червоного прапорця, який означає різні речі: непогашену судимість, штраф, борг. «Ні, нічого немає», відповідала дівчина. Прикордонник не знав про її роботу в медіа і відпустив.
Пізніше Ж. дізналася: на кожного працівника з їхнього медіа були зібрані теки у ФСБ. Про це сказали їхньому шеф-редактору на допиті. За ним прийшли у 2015 році, напередодні парламентських виборів у росії та в окупованому Криму. Деталі цієї історії дівчина знає і просить не уточнювати. Після цього Ж. більше жодного разу не допитували на кордоні, та вона щоразу боялася:
«Доки в мене є російський паспорт, я в постійній небезпеці. Він горить, ніби інфекція. Мені від нього максимально неспокійно. У очах росіян я багато порушувала, і вони можуть мене судити як свою громадянку».
«Жіночка сказала, що в мене недійсний паспорт»
У квітні 2014 року Верховна Рада прийняла закон про створення вільної економічної зони «Крим», за яким громадян України з кримською реєстрацією прирівнювали до нерезидентів. Треба було сплачувати вищий відсоток податку від проданої нерухомості, виникали проблеми при спробі отримати банківську картку. Зараз я гуглю цей законопроєкт і бачу коментарі юристів: мовляв, це неправильне розуміння закону і самовольне порушення банками прав кримчан, яке можна оскаржити в суді. Тоді я цього не знала, і щоб оформити зарплатну картку, прописалася до батьків мого хлопця.
Ж. стикнулася з наслідками цього закону — чи його неправильного розуміння — відразу після переїзду до Львова:
«Я підписувала договір про навчання в УКУ, і там жіночка сказала, що в мене недійсний паспорт. Я кажу: “Як недійсний? Я його подавала сюди на вступ, уже документи готові”. Вона пирхнула і сказала: “Побачиш, тебе поліцейські на вулиці зупинять, подивляться твій документ і відправлять назад”».
Після всього пережитого на російському кордоні це дуже обурило Ж. Як і саме слово «нерезидент», яке вона вважає образливим для людей з окупованих територій.
«Сподіваюся, зараз такого немає. Велика подяка правозахисникам, які добилися, що люди з посвідкою внутрішньо переміщеної особи мають абсолютно всі права. І спромоглися вивести дискурс насильницької паспортизації в нормальне русло».
До цього Ж. бувала у Львові кілька разів, уперше — ще до анексії, від університету. Їй подобалося у Львові, та вона відчувала, що відрізняється від одногрупників:
«У нас був різний культурний код: вони не слухали Меладзе, не викупали відсилок до Алегрової. Говорили, що я не нейтів спікерка української мови, я говорю російською, це погано. Те, що для мене нормою стало після повномасштабного вторгнення, тоді здавалося радикальним: використовувати слова “русня”, “кацапи”, викреслювати все “русняве”. Це частина мене, як я можу просто викреслити все, на чому виросла?».
Пізніше, дізнавшися більше про деколоніальну оптику, вона усвідомила себе жертвою російської колонізації. І зрозуміла, що це не робить її поганою людиною.
Ж. сумувала за Євпаторією, бо не могла їздити у вихідні: дорога займала багато часу. На своє здивування, їй вже за перший рік вдалося відчути Львів домом. Спільнота журналістів, які поділяють цінності та інтереси, і 20 хвилин від гуртожитка на Сихові до центру: прямо як у Євпаторії.
