Понад рік світ живе в новій реальності — карантинній. Пандемія зачепила всі країни, спричинивши глобальні соціально-економічні наслідки. Слова «коронавірус» та «COVID» увійшли у наш щоденний лексикон, а локдауни, закриті кордони, маски на обличчі стали буденністю. У цьому матеріалі лікарі, освітяни та митці двох міст-побратимів — Харкова та Нюрнберга — розповідають, якими стали їхні життя та праця.
Медики проти COVID
До боротьби з пандемією не були готові медичні системи багатьох країн, зокрема й України. У Харківській області першою приймати пацієнтів із COVID почала Обласна клінічна інфекційна лікарня. Володимир Корсунов більшу частину життя працює в медицині: у дитячій інфекційній лікарні, та майже 15 років — у реанімації як лікар. Він керує кафедрою дитячої анестезіології та інтенсивної терапії Харківської медичної академії післядипломної освіти. На початку епідемії Володимир влаштувався на чверть ставки лікарем-анестезіологом до обласної інфекційки, а в листопаді очолив відділення інтенсивної терапії.
«Трішечки лячно було, коли епідемія починалась і просочувались репортажі з Китаю. Ще взимку мені стало зрозуміло, що це дуже серйозне захворювання та епідемія не залишиться лише в межах Китаю та Азії. Я вважав, що не маю права злякатися й побігти з корабля, коли він потрапляє до шторму», — згадує Володимир.
Лікарі, медсестри пенсійного віку та співробітники інфекційки із захворюваннями, що збільшують ризик несприятливого перебігу COVID, звільнилися. Люди були налякані, пояснює Корсунов. Через брак персоналу медики в лікарні працювали понаднормово, іноді дві доби поспіль. Розв’язати проблему вдалося лише згодом.
«Пандемія забирає дуже багато часу. Вільного практично не лишається, бо й у вихідні іноді доводиться приїжджати в лікарню та дивитися пацієнтів — вони в нас тяжкі, нестабільні, їхній стан може швидко погіршуватися. Не секрет, що є пацієнти з відповідним соціальним статусом (наприклад, чиновники), які вимагають до себе більшої уваги, аніж, скажімо так, прості люди. Часу на особисте життя, на дітей, близьких значно менше стало», — визнає лікар.
На підтримку медиків люди в різних країнах виходили на вулиці й аплодували, музиканти влаштовували онлайн-концерти. У Харківській області на допомогу прийшли волонтери.
«COVID згуртував людей, і завдяки волонтерській допомозі ми отримали багато обладнання, розхідних матеріалів, ліків і засобів індивідуального захисту. Це було вкрай важливим на початку пандемії, коли ми ще не мали майже нічого. І зараз волонтери допомагають», — зазначає завідувач відділення.
Відділення інтенсивної терапії уХарківській обласній інфекційній лікарні, де приймають хворих на COVID-19
Понад те, лікаря морально підтримували друзі й рідні.
«Люди телефонують, питають: “Як ти?”, “Як тримаєшся?”. Навіть кличуть в гості, щоби трішки розслабити, нагодувати. Якщо я знаю, що ці люди перехворіли на ковід і я не несу їм жодної загрози, знаходжу пару вільних годин, щоби приїхати й поспілкуватися», — каже медик..
Володимир Корсунов чи не єдиний лікар в області, який від початку пандемії відкрито говорив про проблеми медиків: щодо браку персоналу, кисню, медтехніки, місць для хворих. Він ділився інформацією на Facebook-сторінці. Деякі користувачі соцмережі писали слова подяки, інші залишали негативні коментарі.
«Ви ж пам’ятаєте, що у нас був певний період, коли домінували COVID-скептики, які казали, що в масках не можна дихати, від них люди помирають тощо. Коли вони дивилися мої пости, писали гнівні відповіді на кшталт “не треба лякати людей”. Інколи навіть було з обсценною лексикою», — ділиться Володимир.
Поширення COVID-19 стало великим викликом і для німецьких медиків. У перші місяці пандемії в Німеччині панував хаос, пригадує лікар-анестезіолог Північної лікарні Нюрнберга Франц Кьолер.
««Кожні два дні надходило нове розпорядження. Держава, органи влади вносили зміни до законів. Зміни стосувалися насамперед шпиталів. Ми змушені були перерозподілити персонал. Багато хто ходив у масках та спеціальному одязі як у лікарні, так і за її межами. Подекуди це справляло на мене гнітюче враження, бо фізичний контакт тепер сприймався не як надбання, а як загроза», — пригадує Франц.
У анестезіолога та його колег у лікарні не було фінансових проблем через пандемію. Також морально підтримували як друзі, так і незнайомі люди.
«Що стосується нематеріальної сторони, звісно, я відчуваю визнання нашої роботи й нашої мужності, адже ми працюємо з інфікованими коронавірусом. Ми перебуваємо в їхніх помешкання, будинках, палатах. Деякі працівники самі інфікуються, деякі навіть померли», — розповідає лікар.
Продуктивний час ізоляції
Важко було не лише лікарям. Через посилення обмежень мистецькі заклади закривалися, втрачали глядачів та прибутки. Якщо українські державні та комунальні театри отримали підтримку від уряду та місцевої влади, то приватним довелося самотужки розв’язувати проблеми. Локдаун для творчих людей став часом пошуку нових форматів.
Кураторка конкурсу лібретистів у Першій українській музично-театральної резиденції CXID OPERA, перекладачка та письменниця Наталка Маринчак ділиться:
«2020-й для мене був цікавим: не дивлячись на всі події, він виявився хорошим, позитивним та успішним роком. З іншого боку, найбільшим викликом стала перша черга карантину, яка позбавила мене постійної роботи, де я працювала 12 років (редакторкою телевізійної програми — ред.). Потім від держави фізособи-підприємці отримали деякі пільги, і я могла певний час не сплачувати податки».
Торік письменниця реалізовувала кілька культурних проєктів. Зокрема вона отримала пропозицію від друга на участь у двох проєктах, які фінансувалися Українським культурним фондом.
««Взагалі, саме завдяки Українському культурному фонду митці й змогли вижити. Так, у Харкові відбулося багато цікавих проєктів: хтось із письменників дописав роман, хтось — створив нове лібрето, хтось із музикантів випустив новий альбом», — описує ситуацію Наталка.
Попри жорсткий карантин навесні 2020 року, Музично-театральна резиденція, яку також підтримує УКФ, продовжувала працювати. Не сиділи склавши руки й оперні співаки CXID OPERA.
«Вони зробили декілька онлайн-проєктів, провели навіть онлайн-репетиції, які потім змонтували у відео. Декілька місяців не виходити на публіку для будь-якого митця важко. Але ж театр не припиняв роботи всередині: відбувалися репетиції, наради, увесь час тривав творчий процес», — пояснює мисткиня.
У рамках резиденції митці розробили дві камерні опери. Але коли настав час презентувати їх глядачам — Харків потрапив до «червоної» зони карантину. Зрештою, прем’єру зробили в Житомирі, який на той час залишався в «помаранчевій» зоні.
«Ми мали туди їхати на гастролі. Зала, де презентували опери, розрахована на 1 000 місць, прийшли 400 відвідувачів. До цього в наших артистів вже був досвід виступати й перед напівпустою залою, і перед аудиторією в десять слухачів. Але в Житомирі, навпаки, було відчуття: “О Боже! Ми бачимо людей!”», — сміється жінка.
Карантин згуртував співробітників театру опери та балету, додає Наталка. Наприклад, коли захворів концертмейстер (з котрим солісти вчать партії), співаки постійно йому дзвонили, турбувалися про стан здоров’я, по черзі привозили їжу, залишаючи її під дверима. Взагалі ж солідарність людей письменниця оцінює неоднозначно:
«Це складне питання. Певну частину суспільства пандемія, звісно, зблизила — тих, хто об’єднувалися в якісь колаборації та робили спільну справу. Та чи позначилося це на інших людях? Багато хто, навпаки, сидять собі по норах і нічого не роблять».
У схожій з Наталчиною ситуації опинився Юрґен Гаймюллер з Нюрнберга. Актор, музикант та кінематографіст майже 20 років працює як фрилансер. Під час пандемії в нього побільшало роботи, пов’язаної з аудіозаписами, та проєктів, які можна виконувати вдома.
«В економічному плані цей рік для багатьох був важким. У мене ж не було фінансових труднощів: я отримав декілька досить великих замовлень на озвучення і винагороду за фільм. Крім цього, я мав непогану підтримку з боку держави навесні 2020 року. Потім почалася нова програма, яка діє з грудня до червня 2021 року. Врешті-решт, усі негаразди не змогли затьмарити радісну подію — народження мого сина. А так це був химерний рік. Багато хто сумує за звичайним життям. Локдаун взимку ще важчий, бо відчуваєш себе повністю замкненим, ніби перебуваєш у зимовій сплячці», — описує відчуття митець.
Деякі колеги Юрґена опинилися в гіршому стані, особливо фрилансери. Держава була надто перевантажена, аби охопити допомогою потреби представників творчих професій, техніків, освітлювачів тощо. Хтось був змушений подавати заявку на першу термінову допомогу не зовсім легально, бо на той час юридичні обставини програми підтримки були не повністю зрозумілі. Тепер проти цих людей порушені справи, каже Юрґен. Проте німецькі митці виявляють солідарність.
«Існує своєрідна мережа колег, які дають один одному корисні поради, що і як працює. Але ніхто не знає напевне. Іноді люди зустрічаються й обговорюють, у кого який досвід пошуку фінансової допомоги. Щодо роботи театрів: мені оплачували, поки могли, репетиції та скасовані вистави. В інших театрах було те саме», — розповідає Юрґен.
Він додає: у соціальному плані період пандемії став складним для німців. Попри емоційне зближення деяких категорій, розкол суспільства посилився.
«Зближення людей завжди відбувається, коли настає надзвичайна ситуація. Знаєш, що треба допомагати. З іншого боку, людям, які працюють у супермаркетах, навесні аплодували й говорили, що вони “важливі для функціонування системи”. Вочевидь, наразі від того ставлення нічого не залишилося. Солідарності вистачає для теплих слів, які вимовляє президент. Та коли йдеться про покращення економічного становища людей, нічого не відбувається», — зазначає актор.
Освіта на відстані та викладачі як діджеї
Пандемія посилила цифровізацію навчального процесу: на зміну звичним урокам та лекціям в аудиторіях прийшли заняття у вигляді відеоконференцій та посилена самостійна робота вдома. Світлана Сотникова, викладачка Мовного центру Будинку Нюрнберга та доцентка Каразінського університету, згадує, що для неї та її колег не виникло проблем з опануванням онлайн-інструментів.
«Те, що раніше здавалося чимось ефемерним, можливим у далекому майбутньому, стало буденним. Довелося швидко перелаштовуватися. Втім, мені здається, викладачі іноземних мов знаходяться в дещо привілейованому стані, оскільки мають змогу знайомитися з найкращими зразками європейської методики викладання. Наші колеги швидко опанували нові платформи, засоби, і ми практично не втратили жодної години», — каже Світлана.
З переходом у новий режим збільшився час на підготовку до занять, зауважує викладачка. Роботу в онлайні Світлана порівнює із діджеїнгом.
«Звісно, для деяких викладачів онлайн формат — це виклик, бо треба опановувати багато додаткових навичок. Адже педагогу треба показувати презентації, включати відео, аудіозаписи, а ще — контролювати, що відбувається в аудиторії. Тобто відповідальність значно зросла», — вважає освітянка.
Єдиних вимог до інструментів викладання не було, тому кожен викладач або кафедра розв’язували це питання окремо. Комусь програми радили колеги, декому — навіть студенти. З березня 2020-го Каразінський університет, як інші українські виші, перейшов на дистанційне навчання. Пари проходили за звичайним розкладом, але онлайн. Заліки, іспити та захисти дипломних робіт також приймали дистанційно.
«Ми просимо студентів вмикати камери таким чином, щоб можна було бачити їхнє робоче місце та руки, як вони працюють за комп’ютером чи зі смартфоном. Що стосується оцінювання, я не могла на 100% гарантувати, що мої студенти працюють самостійно, бо проконтролювати, чи користується людина якимись допоміжними приладами, непросто. У деяких випадках залишаються сумніви, та ми розуміємо, що здоров’я й життя людини важливіше, аніж два-чотири бали в оцінці», — пояснює свою позицію доцентка.
Для Будинку Нюрнберга початок 2020 року став подвійним викликом: спочатку — смерть директора та необхідність вирішувати багато організаційних проблем. Далі — локдаун і необхідність швидко перевести роботу в онлайн.
Цей культурно-просвітницький заклад існує в Харкові 26 років: там викладають курси німецької мови, а також проводять заходи, пов’язані з Німеччиною. Швидко переорієнтувати роботу допомогла співпраця з Інститутом імені Ґете. Центр має з ним спільну платформу і деяку частину семінарів вже викладав на ній. Більшість слухачів курсів — студенти та школярі, вони охоче сприйняли перехід в онлайн, каже нинішня керівниця Світлана Чистякова. Повністю перейти на дистанційне навчання закладу вдалося приблизно за тиждень після введення першого локдауну в Україні.
«Здається, для нашого центру карантин — щось на кшталт позитивного стресу. Ми тепер вміємо викладати онлайн, відкрили декілька груп виключно в дистанційному режимі. Також розширили географію: є багато слухачів, які за різних обставин не можуть фізично бути присутніми на заняттях, проте хочуть навчатись у нас. Наприклад, у мене є учень, який живе в Німеччині, але поблизу його міста немає курсів рівня C1. Тобто це відкриває багато можливостей», — ділиться Світлана.
З культурною діяльністю було складніше: спершу працівники Будинку не розуміли, як організувати виставки онлайн та запрошувати глядачів. Допомогли партнери.
«Першу онлайн-експозицію ми відкрили у квітні: просто виставили фотографії картин на сторінці в Facebook та на вебсайті. Це були квіти. І люди коментували, дивились, бо всім хотілось трішечки краси, побачити, що життя продовжується», — посміхається Світлана.
ВУ червні, коли карантин пом’якшився, офлайн відкрили нові групи інтенсивного навчання. З вересня 2020-го центр викладає у змішаному режимі. Дистанційне викладання позначилося на відносинах з учнями.
«Що стосується наших слухачів: раніше ми так багато один одному ніколи не писали. Ми стали набагато ближчими: у мене багато груп, я в листуванні весь час у Telegram або на нашій платформі. З моїми учнями ми стали справжніми друзями. Це якийсь новий рівень відносин», — додає директорка Будинку Нюрнберга.
Студентка Луіза Шимісткі з Німеччини зазначає, що з організацією занять в університеті на початку пандемії було досить складно: ніхто не знав, що буде далі та як довго ця ситуація триватиме.
«Далеко не всі викладачі народжені для онлайну. Це почалося ще влітку, але в зимовому семестрі ситуація помітно поліпшилася: усе стало набагато структурованішим, попри те, що ми ніколи не бачилися безпосередньо з викладачами», — розповідає Луіза.
Дівчина не вважає, що пандемія спонукала людей до об’єднання. Ситуацію в країні вона описує так:
«У мене скоріше відчуття, що Німеччина розділилася на два табори, і ніхто не знає точно, за що він бореться й виступає. Люди ведуть війну, якої немає: проти режиму, проти самих себе. І ці люди живуть в одній країні й прагнуть одного й того ж: у першу чергу — свободи, можливості висловлювати свою думку та просто жити вільно».
