— Я — ужгородець у четвертому поколінні, а в моєму роді більше угорців, — каже Банді, намагаючись одночасно відповідати на мої питання та позувати фотографу «Накипіло» Ігорю Лептузі.
— Добре, то як ти себе визначаєш за національністю? — питаю я.
— Розумієш, коли я скажу, що я українець, це буде не дуже чесно по відношенню до моїх угорських родичів, якщо скажу, що угорець, — образяться українські. Скоріше, напівжартома скажу: є така національність — ужгородець, — робить висновок Банді.
— Щось є в цьому, справді. У корінних ужгородців якась власна ментальність: щодо поведінки, щодо стосунків з іншими людьми, щодо відношення до міста.
— Банді, можеш помовчати? — вертає на землю наші роздуми про ідентичність Ігор. Ми домовилися з ним на початку, що я не заважаю його творчості, поки він відпрацьовує образи мого співрозмовника. Але локація, де ми зустрілись, настільки цікава та має таку палітру різних звуків, — а я ж пишу звук на диктофон — що я не втримуюсь та постійно влізаю зі своїми питаннями, щоби почути, як звучить голос письменника в різних кімнатах, якими його ганяє наш фотомитець.
Банді Шолтес — український письменник, який усе життя живе в Ужгороді. У Харкові він опинився завдяки перемозі у відборі на участь у Харківський літературній резиденції. Формат цього проєкту передбачає перебування письменника в місті протягом місяця. Цей час він має працювати над власним твором та потім ще написати есе про сам процес життя в місті. Для мене сама постановка питання і дивна, і складна: важко уявити, як взагалі можна творити за якимись умовами, а тим більше, коли це передбачає дедлайни. Зрештою, і з цим питанням я йшла на зустріч.
Зустрітись з Банді мені хотілося давно. Взагалі дивно, що ми досі ніяк не перетнулись. Специфіка роботи, теми, які висвітлює наше медіа, спільна бульбашка врешті-решт, у якій вже буквально кожен встиг із ним десь випити або посидіти та поспілкуватись у одній компанії — тобто ми давно мали б побачитись. Банді в Харкові не вперше і встиг охопити майже всіх бажаючих разом провести час.
Власне, я саме так і хотіла зробити. Зустрітись десь у вуличному кафе (враховуючи карантинні умови) та випити по бокалу… чогось. І у вільній формі поспілкуватись: це було б цікавіше для подкасту, коли навколишній шум створює відповідну атмосферу.
Але Банді не був би Банді, якби не запропонував власний, звісно ж, набагато цікавіший варіант. Ми зустрілися в квартирі, яку надали йому організатори Харківської літературної резиденції. Це помешкання знаходиться на першому поверсі славнозвісного будинку «Слово» на розі вулиць Культури та Літературної.
— Банді, стань, будь ласка, під люстру, — просить Ігор у практично пустій кімнаті, де, окрім люстри, лише старі шпалери на стінах, радянський паркет та велике вікно.
— А тепер подивись на люстру, — пропонує фотограф.
— На люстру?! — питає Банді, шукаючи логіку в словах Ігоря, проте виконує прохання.
Цей дім побудовано в 30-ті роки ХХ сторіччя спеціально для української інтелігенції. Якщо дивитись на план будинку з повітря, він представляє собою літеру «С». Унікальний проєкт будинку був помпезно презентований та виглядав інноваційною та технологічною розробкою для людей, які весь час зосереджувалися на творчості. Наприклад, у квартирах не передбачалися великі кухні, бо в будинку мала бути спільна столова, окремий дитсадок та… солярій на даху.
Перед очима — суцільне та турботливе піклування про творчих особистостей. А насправді… Тоді Харків був столицею радянської України, і під прикриттям «націоналізації» цю інтелігенцію зібрали разом у одному місці для, як не цинічно це звучить, зручної страти.
80% мешканців були вбиті чекістами або загинули в концтаборах. Із 66-ти квартир будинку мешканці 40-ка з них були репресовані, а до деяких помешкань чекісти приходили неодноразово. Спочатку за головою родини, потім за дружиною, дітьми… Сумна та страшна історія страти українських поетів, письменників, театральних діячів, художників — цвіту української культурної інтелігенції, наслідки чого ми відчуваємо донині.
Стосовно паркету ми припустили, що він автентичний, лежить ще з самого заселення будинку. Тобто є шанс, що його торкалася нога журналіста та письменника Петра Лісового, який був першим мешканцем цієї квартири.
— Ще автентичним може бути вікно. Правда, видно, що його за цей час кілька разів намагались відновити, знімали фарбу, зачищали та перешпатльовували. Але ось дивись, тут є зверху така частина, яка відкривається, — показує мені Банді верхню хвіртку, яка дійсно не є типовою для сучасних вікон.
— Решта квартири, думаю, ретельно перероблена. Але ось тут є така дивна шафа в стіні. Думаю, колись це був прохід між цими кімнатами, а зараз тут просто ніша з двох боків.
Я звертаю увагу на кут між кімнатою та виходом в коридор, який має форму масивного півкола. І ми разом погоджуємось, що це залишилось від початкового проєкту будинку та не змінювалося наступними мешканцями.
А ще згадую власну історію знайомства з цим місцем. Задовго до Майдану (чомусь життя розділилося саме так — на «до» та «після»), ми з режисером Тарасом Томенком блукали будинком, коли Тарас готувався до зйомок документального фільму про дім «Слово». Тоді в першому під’їзді на сходовій клітці ми випадково розговорилися з онукою Павла Тичини, яка запросила нас у гості. У квартиру на останньому поверсі, де колись жив її дід. Найцікавіше, що вони не робили капітального ремонту, і ми змогли побачити задумане архітекторами планування: ту саму маленьку кухню, «рідні» ручки на дверях та вікна з автентичними засувками.
У квартирі, де живе Банді, залишилися старі меблі (не з 30-х, а від попередніх мешканців), крісла та величезний письмовий стіл. Спочатку ми подумали, що помешкання орендується організаторами резиденції. Проте зараз, коли перебування Банді в Харкові завершено, а я допрацьовую нашу зустріч, стало відомо, що квартира викуплена харківським бізнесменом для постійного користування в рамках цього літературного проєкту.
— Ти ж вже не перший раз у Харкові?
— Ніяк не можу порахувати: або третій, або четвертий.
— І як тобі місто?
— Класно! Кожен раз виявляється кращим, ніж я очікував.
— А коли перший раз приїхав, якими були враження до того, як побачив, і після?
— Перший раз ми їхали великою групою ужгородських митців, щоб підготуватися до фестивалю «СлободаКульт» на Закарпатті. Ми були три або чотири дні в Харкові, і нас ще повезли по Слобожанщині. Раніше у мене було уявлення, що Харків — велике місто, і ми будемо їздити всюди на маршрутці або на метро. А я дотепер ще жодного разу не їздив ані в якому громадському транспорті в Харкові. Мені часто кажуть місцеві: «Ти можеш, у принципі, на чомусь поїхати, але вийде те саме, що й піти пішки». Виявилося, що центр набагато компактніший, ніж я собі уявляв, що все пішки можна обійти та побачити. Але я ще не був у далеких районах; от на ХТЗ мене хочуть повести.
— ХТЗ дійсно треба побачити, бо це окремий Всесвіт. У нас їх у Харкові кілька: центр, ХТЗ, два спальні райони — Салтівка та Олексіївка, Москалівка, там теж треба обов’язково поблукати. І ці Всесвіти, як правило, не перетинаються: здавалося б, вони пов’язані метро, але це не надто впливає. Я іноді заходжу не на свою гілку та відчуваю, ніби потрапила в чужу квартиру. Там навіть запахи інші. Тому Харків дуже цікавий, багатошаровий. Які ще перші враження були? Можливо, як люди спілкуються?
— Ну, може, мені пощастило, але люди набагато відкритіші та привітніші, ніж я очікував. Хоча, коли я так комусь кажу, мені не дуже вірять.
— Банді, а це твій телефон? — поки Банді позує фотографу, я помічаю старий кнопочний апаратик веселого синього кольору. Зараз такі живуть або в коробці з дитячими іграшками, або в хіпстерів, які люблять, так би мовити, «аналоговість».
— Мій. Він останнім часом почав щось глючити. Я перевіряю його щопівгодини, бо він сам відключається, і я не знаю, як це контролювати.
— А чому саме такий телефон? Так зрозуміліше?
— Я просто забагато часу в інтернеті, і коли виходжу з дому, відчуваю, що це необов’язково. Ну ясно, що бувають ситуації, коли смартфон дуже би згодився, коли кудись їдеш, але якось дотепер викручувався.
— А немає страху залишитись без зв’язку?
— Ну тут, мабуть, страшно, а в Ужгороді — ні. У мене була колись ситуація, що я в Ужгороді опинився в центрі міста з сівшим телефоном без картки та без кеша. І було дуже дивно і незвично: купа можливостей у мене раптом просто відключилися. А потім згадав, що всю молодість провів у місті без телефона й без грошей, коли був студентом, і якось нормально було.
— Банді, подивись на мене! Хорошо! Трохи більше обличчя поверни, можна ще? О, супер! Про всяк випадок питаю, бо моя шия вже давно так не повертається, — вклинюється Ігор у нашу розмову, і це, звісно ж, додає в неї нових кольорів.
— Фотографуєш, як на випускний альбом! — дивується Банді.
— Ось чесно, вже востаннє. Дякую, так добре! Все, тепер ви спілкуйтеся, а я вас трохи познімаю.
Виходимо на балкон. Він розташований якраз над великою меморіальною плитою, де відображено перелік мешканців, які загинули під час радянських репресій.
Через дорогу від будинку знаходиться харківська школа, на її подвір’ї — погруддя учасників руху «Молода гвардія». І ми не можемо не зачепити тему радянського минулого та його візуальних проявів у місті. Так, у Харкові цього набагато більше, ніж в Ужгороді, погоджується Банді, але в той же час згадує першу поїздку на Схід у рамках фестивалю «СлободаКульт»:
— Ми були в Слов’янську та Краматорську. Враження важкі. Я коли побачив зруйновані снарядами будинки — це зовсім інше враження, ніж коли їх бачиш на картинках або на фото.
— З людьми там спілкувалися?
— Ну, ми спілкувалися з проукраїнськи налаштованими. От наприклад: ми сиділи в Слов’янську в якомусь кафе, а через дорогу бабуся грала на гармошці та співала пісні з радянських фільмів. І я спокійно можу уявити таку бабусю і в ОРДЛО, і в інших містах. Може, навіть у Харкові. Такі речі насправді показують, скільки в нас спільного, і що такі речі можливі і там, і тут. Це говорить, що багато людей живуть минулим, багато прорадянськи або проросійськи налаштовані. З іншого боку, таких бабусь ми вже не змінимо ніяк, не переговоримо та не перевчимо. Можливо, наступне покоління буде іншим, чи вже є іншим.
Мій балкон розташований навпроти школи, мій молодший син ще вчиться в школі, тож мені стало цікаво: яка в Харкові школа? Я одягнув маску та зайшов, але охоронець на вході відразу врубився, що я чужий, і сказав: «Сюда нельзя, молодой человек, уходите»!
— Так, у нас школа — закрита територія. А в Ужгороді школи відкриті?
— Ну, я лише як батько заходив, де мої діти були. І так, у нас вони відкриті. Ужгород взагалі маленький, компактний, найменший обласний центр. Але в нас багато спільних речей: у вас близько кордон — і у нас, у вас контрабанда — і у нас…
Ми посміялися, хоча розуміли, що веселого в цьому мало.
— А чи помітив ти якусь різницю в людях?
— Учора була історія з продавчинею. Ми після Літмузею компанією пішли гуляти Харковом, і вирішили біля метро «Бекетова» посидіти на лавочках. Я хотів купити маленький коньяк і зайшов у магазин. Переді мною стояв іноземний студент, дуже стильно й дорого вдягнений. Він ламаною російською просить дві пляшки мінералки. Продавчиня ставить на прилавок блок мінералки з шести пляшок та каже: «Бери! 100 гривен!». Він їй показує, що йому потрібно лише дві, а вона йому: «Та ладно, чего волнуешься, давай бери!». І показує йому: «Ось ручка, взял и понес! Выпьешь помаленьку эту воду! Давай 100 гривен!». І вона його таки уламала! Він купив цей блок і поніс. Підходжу я: «Мені маленький коньяк». А вона: «Та берите два! Вас же там много, всем не хватит!». «Ні, — кажу, — мені вистачить одного!». «Ну ладно», — відпустила.
Я ось такої ситуації в Ужгороді не уявляю. Або це має бути якась дуже особлива продавчиня, і вона десь, може, є: яка могла б провернути маркетинговий хід і продати блок мінералки в нічному магазині. Але я подібних історій у нас не чув.
Ця історія про харківську продавчиню, я впевнена, ввійде в нову збірку Банді, яку він пише у Літературній резиденції. Здається, мій співрозмовник взагалі сприймає світ саме через такі, на перший погляд, побутові та звичні життєві ситуації. Особливо це добре відчувається, коли читаєш Facebook-сторінку Банді. Вміти побачити та «зчитати» метафори буденного життя — його характерна авторська риса. Таких історій я почую ще кілька, і, здається, Банді випробовує на мені враження своєї майбутньої аудиторії.
— А як щодо ставлення до чужих? Ти помітив якесь інше ставлення до немісцевих?
— Поки що ні! Але я скажу, в чому справа: щодня відбувається багато культурних подій, нами опікуються та трішки оберігають. Із нами носяться майже як із дітьми, і ми постійно з людьми, які нас знають. Із незнайомими ми майже не перетинаємося. Або нас одразу ж знайомлять, і всі дізнаються, що ми тут у резиденції.
— А ти знаєш щось про Харків, що не стосується середовища, в яке ти потрапив? Наприклад, в Харкові дуже специфічна влада. І стосунки у місцевих із владою специфічні.
— Я чув про це. Ще про скандал, коли в парку побили дівчину з хлопцем, і про газони. Мені трошки дивно, що в охоронця парку є кийок при собі. Може, це тому і відбулося, що в охоронця був кийок. Ми ж можемо сказати, що це в якомусь сенсі зброя. І ніхто ж йому, скоріше за все, не казав: у тебе тепер є влада, і ти можеш робити те й те. Він просто сам її відчув, навіть не помічаючи цього. Якби в нього не було кийка, він був би просто охоронцем і просто спостерігав за порядком. Якщо роздати охоронцям у супермаркетах і школах кийки й наручники, вони, можливо, теж ними скористалися би рано чи пізно.
Чекай. Закрию за Ігорем двері, і в нас там уже чай негарячий. Пішли пити. Де ми сідаємо?
— Де скажеш! Ми з тобою пишемося в різних середовищах, і це цікаво і по-різному звучить: у тій кімнаті був хол, тут вулиця. Давай тут, якщо хочеш, — показую на крісла біля великого столу.
Під зелений чай та маленьку шоколадку ми, вмостившись у старі крісла, продовжили розмову, яку складно назвати інтерв’ю. Говорили про наші міста, відмінності, які проявляються або ні на відстані в 1 300 км, про велику країну з усіма її особливостями та розбіжностями. Про мову, географія якої в Україні дивно змінюється і не завжди із Заходу на Схід, іноді — навпаки; звісно ж, про українську культуру. Наостанок не могли не торкнутися Закарпаття. Погодьтеся, тут у Харкові Ужгород відчувається чимось трохи казковим, із винним присмаком та сталими традиціями, а скоро ж Різдво…
— І ще питання про наше місто: наскільки ти відчуваєш Харків українським?
— Відчуваю! І виходить так, що тут я українською набагато більше говорю, ніж в Ужгороді. Ну ясно, що багато хто переходить на українську, бо знають, що я з Ужгорода, і вважають: якщо я перейшов на російську, то підлаштувався, а вони під мене хочуть підлаштуватись і переходять на українську із ввічливості.
— А чому в Ужгороді так багато російської?
— Я думаю, тому що в Ужгороді в 70-х, 80-х та на початку 90-х років третина шкіл була російських. Після такої школи людина спілкується російською та й коло в неї російськомовне. Багато хто цьому дивується, коли приїжджає. Але треба розуміти, що Ужгород має нетипову для України історію: він перебував у багатьох державах.
— Але Львів теж був у багатьох державах.
— Ну от є ще така штука. Угорці в школах поколіннями вчили російську, а українську — ні. Тож коли вони з угорської переходили на іншу, їм простіше говорити російською. Або змішані сім’ї, коли він — угорець, а вона — місцева з російськомовної родини, і часто в сім’ї вони спілкуються російською.
— А як ти ставишся до питання мови в Україні? Ти ж теж пишеш багато російською.
— Так, у мене всі книжки російською. Ну дивися, яка штука: для мого покоління в Ужгороді є нормальним і повсякденним користуватися кількома мовами. У сім’ї я говорю з дітьми та батьками угорською, із дружиною говорю російською, а вона розмовляє з дітьми українською. Коли ми сідаємо за стіл, у нас звучать три мови. Для мене є абсолютно природним із дитинства переключатися. Я знаю ще словацьку, у мене там є друзі та родичі. Коли вони приїжджають, ми говоримо словацькою. Я особисто хотів би й надалі користуватися всіма мовами, що я знаю.
— Але мова не йде про те, щоби заборонити користуватися мовами, а про ідентифікацію. Наприклад, у Харкові на українську реагують із подивом. Це не зовсім звичайна мова для спілкування.
— Я знаю, мені вже розповідали.
— На твою думку, чи треба державну мову впроваджувати всюди та якось її розвивати? Чи розслабитись, прийняти, що у нас мультикультурна країна, і на це не звертати увагу?
— Так, впроваджувати треба, і треба популяризувати, робити якісний продукт українською, щоби вона була привабливіша для тих, хто нею не користується чи погано її знає. Але мені дивно, бо мені не проблема перейти на будь-яку іншу мову. Мені дивно, коли людина не розуміє українську настільки, щоби вона для неї звучала незвично. Але хто його знає, як би я це відчував, якби прожив у Харкові рік і більше.
— А якою мовою буде книжка, яку ти зараз пишеш?
— Це буде збірник оповідань, і він вже частково почався в Ужгороді. Але те, що я тут напишу, я почав російською, тож вона буде російською.
— Розкажи про Літературну резиденцію. Чому це для тебе важливо?
— Я подався на Літературну резиденцію, бо був у Харкові кілька разів, і мені сподобалося, у мене тут є хороші знайомі. Мені подобається Літературний музей і люди, які в ньому працюють. Якби я не був в Харкові до того, можливо, навіть не подавався. Потім, я справді хотів випробувати, як це: жити в іншому місті самому, мати багато часу та нічим не займатися, крім писання. Плюс нові тексти стосуються вже Харкова, і це для книги буде добре, якщо в ній будуть не лише ужгородські або закордонні речі, бо там є деякі розповіді про Європу. Можливо, і харків’янам ця книжка буде цікава: як описав ужгородський чувак їхнє місто.
— Про який час йде мова в книжці? Про «тут і зараз»?
— Так, я пишу невигадані речі. Мене загалом цікавить невигадане. Історії, які почалися тут, або я почув їх від людей, я їх записую тут і зараз, і це невигадані історії.
— Читала, що багато з тих, хто подавався цьогоріч на резиденцію, пропонували історичні теми. ХХ сторіччя, наші больові точки, які, можливо, і відомі, але були намагання їх розглянути з художнього погляду. У тебе є якась історична складова, бо місце, в якому ти живеш, — воно достатньо енергетичне?
— Історичного поки що немає, але не виключаю, що буде. За обов’язками літературного резидента, крім участі в програмах, які для нас підготували, ми маємо написати есе про своє перебування в Харкові. Коли я подавав заявку, не знав, що буду жити в будинку «Слово». Але те есе, можливо, буде саме про цю квартиру.
— Для мене письменництво — якась магія, яку неможливо запланувати або ставитись до цього, як до роботи. А виходить, що є якийсь термін, протягом якого треба працювати і написати твір? Ти сідаєш, у тебе є план, що треба скільки-то сторінок написати? Як це відбувається?
— Я стараюсь записувати більшість із того, що відбувається, і почав це робити ще в Ужгороді. Тобто для мене резиденція почалася ще в Ужгороді в тому сенсі, що це історія, пов’язана з переходом від ужгородського життя до харківського. Я стараюся кожен день писати, але бувають дні більш, бувають — менш результативні. Планів на день я не ставлю, бо якщо план перевиконав — добре, а якщо недовиконав, буде почуття провини, опустяться руки, і думатимеш — о Боже, я все просрав!
З чотирьох моїх книг два романи про подорожі, і це в якомусь сенсі — теж подорож. Я їх писав одним способом: коли все, навіть те, про що ми з тобою зараз говоримо, якісь думки, якісь проговорені штуки — я одразу записую в блокнот. Але тут у мене так не виходить, бо ти постійно перериваєшся: когось слухаєш, у чомусь береш участь. Цікаво, що тут інколи ввечері виходить набагато результативніше писати, ніж до обіду. Хоча в Ужгороді я пишу здебільшого в першій половині дня. Мені здається, зараз у Харкові головне — скласти хоча б невеликі речі, враження, які потім можна розвинути та зв’язати між собою. Мені важко просто почати твір, сісти й закінчити його. Я збираю матеріал навколо мене, який я бачу, чую, або в якому беру участь. А потім дивлюся: що з цим можна зробити, що додати та як оформити. Відредагувати в такому сенсі, щоби воно цікаво читалося.
— А якщо говорити про Харків: чи для тебе, коли ти приїхав, щось змінилося в сприйнятті міста, і як на це можуть впливати літературні резиденції? От як виглядає для тебе Харків на мапі країни?
— Мені здавалося, Харків — велике індустріальне місто, від Ужгорода дуже далеко, і якби не «СлободаКульт», невідомо, чи я б сюди потрапив колись. Сама розумієш: коли 13 столиць Європи до тебе ближче, ніж столиця України, інколи легше за кордон поїхати. Зараз із карантином це змінилося, на кордонах страшне що коїться.
— Ну так, ви тепер просто вимушені дивитися на Схід.
— Я дотепер із ким знайомився в Харкові — це були хороші, цікаві та симпатичні люди. Цікава історія, цікаві будинки, будівлі. Я радий, що у вас є Літературний музей, у якому багато чого відбувається. Такого місця в Ужгороді не вистачає. Можливо, це через масштаби, бо невідомо: якби був в Ужгороді такий музей — чи мала б така локація можливість робити стільки подій. Можливо, не було б з чим працювати, як тут. Я відчуваю, що ця резиденція мене вчить, я отримую досвід. Я ніколи не був на таких літературних резиденціях. Цікаво, що я тут один без Ужгорода, без ужгородців, зовсім з іншими людьми. І це теж досвід. Я ще подумаю, як він відгукнеться в Ужгороді, але він точно розширює бачення навколишнього світу, країни, людей, з якими поруч живемо. Одним із завдань цієї резиденції є поширювати інформацію про Харків, розповідати про нього, рекламувати в інших регіонах, а Ужгород — це зовсім інше, це протилежна точка країни.
— Ну круто, насправді: вплітати місто в художній твір, це ж живе набагато довше, ніж будь-яка реклама.
— Справа в тому, що я в своїх книгах намагаюсь бути максимально чесним. Я не знаю, чи харків’янам сподобається те, що я написав про Харків (сміється). Але писати винятково хороше — не буду. Я не маю на увазі, що спеціально буду вишукувати, що не сподобалось. Тобто коли ти маєш історію про місто, і вона якась важка, то це не про місто, це сама історія. І чи потім сподобається, що я написав…
— Маю на увазі, справа тут у тому, щоби включати місто в український контекст. Здається, Харків виключений з нього. А як ти вважаєш, між нашими містами майже півтори тисячі кілометрів, країна велика, вважається, що навіть ментальності різні. От що робити, щоб її зшивати? Ну крім того, щоб їздили швидкі потяги та літали літаки.
— Насправді інфраструктура цьому зшиванню може сильно допомогти. Хоча мені не надто складно проїхати 19 годин потягом: сідаю в Ужгороді, читаю, їм, сплю, пишу та не помічаю часу. Я буваю в різних країнах, і відмінності між регіонами є всюди, і вони навіть у якомусь сенсі природні.
— Але ми маємо ще протистояння Сходу і Заходу. Фактично із цієї розшитості країни та стереотипізації цих частин ми маємо те, що зараз є на Сході.
— Частково так. Але бачиш, якби не Росія, це зшивання поступово відбулося б у кращому для держави, для людей напрямку. І ось така штука з Кримом, Донбасом: ті стереотипи, що були раніше, вони зараз посилилися. Ми їх начебто руйнували, відбувалася купа проєктів, культурних подій, заходів, конференцій, щоб ці стереотипи подолати, навести мости між регіонами. А ці події нас знову розділили. Мені здається, зшивання Сходу-Заходу, Півдня-Півночі відбувається частково і через соцмережі. Люди знайомляться, і більшість хороших активних людей з різних регіонів та міст знайшлися за особистими зв’язками та в соцмережах. До речі, мій друг з Одеси збирається до мене приїхати, письменник Олександр Топілов. Ми з ним познайомилися через Facebook і вже багато разів їздили один до одного в гості. І я запросив його в Харків, бо він тут був лише в дитинстві.
Ну й спільні проєкти. От був проєкт «СлободаКульт» про Слобожанщину. Це прекрасна ідея, і це якраз про зшивання, тим більше, це два найвіддаленіших регіони — Слобожанщина та Закарпаття. Я радий, що брав участь у ньому. І багато моїх друзів багато чого почули про Харків від мене. І багато хто з Ужгорода та Харкова здружилися та підтримують зв’язок, зустрічаються, разом кудись їздять. Це важливий момент: коли є людина з Харкова, і у неї є хороша знайома в Ужгороді, і вона у Харкові розповідає родичам про друзів з Ужгорода, про якісь спільні справи — і точно так розповідають про Харків в Ужгороді. Дуже важливо, коли люди розповідають особисті враження. Не так: от я чув, що у них говорять лише так, або як там прийнято, або що вони їдять на кухні, або як вони розважаються.
— А що саме культура може зробити для цього? Ми поговорили про фестивалі, але що ще? Мені здається, в Україні є проблема примітивізації культури. Тобто українська культура, грубо кажучи, шароварна. Що може змінити сучасна культура?
— Сучасна культура може робити якісний продукт, якісний контент, який буде цікавий і Сходу, і Заходу, і російськомовним, і україномовним. Різним шарам: і тим, хто дотичний до культури, і тим, хто працює зовсім у інших сферах — юристам, лікарям, військовим.
І ще я думаю, ми могли б зшивати країну та робити класний продукт у сенсі літератури. Люди дуже мало читають. Я не знаю зараз статистики, але можна подивитись в інтернеті, як люди за рік не прочитали жодної або прочитали одну-дві книги. Я розумію: я пишу книги, це моя тема, і я читаю постійно. І мені дуже дивно, коли хтось не читає, я собі не уявляю, як можна не читати, бо це корисно, цікаво, і розвага, і розширення кругозору. Мені читати цікавіше, ніж дивитися фільми. От зараз читаю збірник оповідань Джуліана Барнса про художників — «Відкрий очі». Це, власне, невигадані оповідання, це есеї про художників, їхню творчість та життя, як він їх бачить. І паралельно читаю «Біологію добра і зла» Роберта Сапольскі.
— Це художні твори?
— Скажімо так: Барнс — це невигадана література, але це художньо-літературне дослідження життя й творчості художників. А Сапольскі — це non-fiction про те, як ми вирішуємо зробити той чи інший вчинок, як цей механізм у мозку працює.
— Якщо казати про українську сучасну літературу: що в ній наразі відбувається? Або точніше — чого в ній зараз не вистачає?
— Мені особисто не вистачає веселих книг із гумором. Можливо, я не настільки добре знаю всі книги, бо їх виходить дуже багато, і перекладних книг теж. І багато з’являється нових авторів. Але було б класно, якби стало більше веселих. Я маю на увазі не розважальну літературу з анекдотами. Автори можуть писати смішно і про серйозні речі, про те, що навколо нас. До речі, на днях у Літмузеї була презентація Руслана Горового. Я був там, ми з ним давно знайомі. От у нього веселі оповідання, хоча він раніше писав важкі серйозні речі. Він описує простих людей, наші буденні речі, те, що ми навколо бачимо-чуємо — усе він описує смішно та дотепно.
— Є проблема в українських культурних діячів, хоча б і не хотіла узагальнювати: мені здається, існує трохи зверхнє ставлення до аудиторії. Що ось є люди, які нічого не розуміють в культурі, і є середовище культурних снобів, які люблять жалітися, що люди не дуже освічені та не оцінять культурні шедеври. Як на твою думку — чи є таке? І якщо так, що з цим робити?
— Малоосвічених і далеких від усіх видів культури, крім, скажімо, якоїсь попси з радіо — таких людей справді багато. І є ті, хто стоїть від них дуже далеко, і ці люди не перетинаються — ані на подіях, ані в житті. Що з цим робити…
— Є думка, що у цьому полягає проблема України: є умовний «95 квартал», який дивляться 75%, і до них достукатися з серйозними та глибокими темами складно.
— Думаю, подібна проблема є зараз у всіх країнах. Я не знаю, чи це можна виправити повністю. Приблизно щось таке продовжуватиметься; ми не можемо за кілька років змінити ставлення більшості населення до цих речей. Типу, читайте краще Роберта Сапольскі чи Насіма Талеба, а не дивіться «95 квартал». Мені здається, люди, які займаються культурою, від культурних менеджерів до творців — письменників, авторів, музикантів, художників — кожен щось робить у цьому напрямку, як він це бачить. Звісно ж, щоб усі митці зібрались і разом зробили таке, що всіх вразило — навряд чи може статися.
Розумієш, Наталю, багато чого в житті є такого, що коли ти його почнеш копати і вдумуватися, то у тебе і настрій погіршиться, і можуть руки опуститися. Опуститися в сенсі тої сфери, де ти сам працюєш і де намагаєшся щось зробити якісно. Єдиний вихід — продовжувати робити, хоча би для трьох-чотирьох людей, і розвиватися самому. Ти можеш здатися — і все, і це шлях в нікуди. Треба займатися своєю справою та робити це добре. Іншого шляху поки не дуже видно. Світ ми навряд чи змінимо.
— Я багато думала: що відбувається з країною, і чому. Я була в подруги в Британії кілька разів. У них невелике село біля маленького містечка. І в цьому містечку — кілька художніх галерей. І це норма, вони достатньо успішні. При тому, що друзі живуть в селі, вони кілька разів на рік ходять на концерти класичної музики, які відбуваються в місцевій церкві. Це гастролі серйозних оркестрів. Туди з’їжджаються люди з сусідніх сіл та містечок.
— А ти не помітила, що там більшість людей читають досить багато?
— Що я помітила — телешоу майже такі як у нас, тєлік, у принципі, той самий. Єдине що: якість новин краща. Але факт, що на відстані протягнутої руки вони можуть доторкнутись до чогось більш глибокого, ніж просто примітивне шоу, він робить свою справу. Ще є величезна повага до старої архітектури. Живуть у домах, яким кілька сотен років, і це дорожче, ніж жити в новому будинку. І я думаю, що все це все загалом впливає.
Повернемось до наших міст і перемкнемося на легшу тему. Як тобі ритми Ужгорода й Харкова: наскільки вони різні?
— Я в харківському ритмі ще не розібрався, може, бо поки не їздив громадським транспортом. Але однозначно бачу, що люди встигають більше й рухаються швидше. Мені навіть здається, що тут трошки більше, ніж 24 години на добу, ніж в Ужгороді.
— Мені здається, Ужгород взагалі інший світ, особливо щодо виміру часу.
— Один мій ужгородський друг одружився на дівчині з Вінниці. Вони жили в Києві та іноді приїжджали в Ужгород до родичів чи друзів. Вона розповідала, як ходила містом у будь-який день. А в нас у будні вдень у центрі всі кафешки зайняті людьми. Вона реально думала, що в Ужгороді ніхто не працює, що люди лише ходять із кафешки в кафешку та спілкуються. І я не знаю, як так може бути, бо насправді всі ж працюють. Їм же треба на щось жити. Якийсь певний ритм життя дає таку можливість, але я не знаю, як це відбувається.
— Давай поговоримо взагалі про Закарпаття. Що з алкоголю ти п’єш?
— Все!
— Може є щось, що ти любиш найбільше?
— Люблю пиво, а інколи є настрій на коньяк, вино п’ю іноді. Але якщо є можливість пити щось інше — краще пити щось інше, хоча іноді є настрій і на стакан вина.
— Але ж це Закарпаття, у вас майже в кожному дворі роблять власне вино. Може, у тебе є якась сімейна історія, із цим пов’язана?
— Мій дідусь робив вино. А щодо історії… Якось я полюбив самогон, сливовицю. Міцність у нього 65—70 градусів. Ну, як полюбив: нам привезли родичі з села. Є у нас тьотя Іда, її чоловік був інженером, і він зробив якісний самогонний апарат. Вона залишилась одна та й робить самогон із слив, груш, яблук, з абрикосів, щоб якось триматися. А самогон і справді якісний, смачний і веселий. Я часто його пив, часто замовляв, пригощав друзів — і вони теж почали у неї замовляти. Вона нам його передавала з села. Тітка сама не п’є, але не дає фруктам пропасти, бо неможливо зробити стільки того леквара, як у нас кажуть, варення.
Мої друзі — ковалі, в них є кузня біля Ужгорода, і вони щорічно влаштовують фестиваль для ковалів. До них приїжджають багато приятелів з-за кордону, вони разом кують і розважаються. Якось вирішили замовити самогон у тьоті Іди. Ми цей самогон так і називали: «Тьотя Іда». Мені три літри «Тьоті Іди», будь ласка. І вони замовили на цей фестивальчик 50 літрів того самогону. Я не знаю точно, скільки там було людей, від 50 до 100. Але вони за три дні цей самогон випили.
Але він все ж таки досить міцний. Я його зараз рідко собі дозволяю. У чому цікавість цього самогону — він веселий, ти добре себе почуваєш, ти активний, але закінчується кіно занадто стрімко. Тобто все в тебе було прекрасно, все добре — аж бац, і просинаєшся дома. До речі, про тьотю Іду та цей самогон писали в українському «Есквайрі». Там пару номерів усього вийшло.
— Тобто ти зробив її відомою.
— Так, про «Тьотю Іду» розповів Олекса Манн, він зараз живе в Ужгороді, і ми з ним цю «Тьотю Іду» не раз пили разом. А так — у мене друг один робить джин, другий пиво варить в невеликих об’ємах. А вино домашнє закарпатське я нечасто п’ю: інколи є настрій не на магазинне в пляшках, а от саме на просте домашнє вино.
— А чим воно відрізняється від магазинного, що в ньому такого?
— Якщо винороб чесний і не намагається заробити, а робить вино для себе, щоби пригощати на свята родичів, то він робить його чистим і простим. Мені важко це пояснити. Магазинні вина — вони якісь занадто смачні, настільки, що схожі на компот, це не може бути вино. Я в цих сомельєшних справах не розбираюся, але якщо винороб чесний… Ну не те що не смачне, але ти відчуваєш чистоту та натуральність цього вина.
— Зараз є тенденція до органічних вин. І вони трохи квасні — мабуть, ти про це. Але є питання, ти кажеш: коли винороб робить не на продаж. А чому на продаж треба робити гірше? Чому для себе робиться якісне, а не продаж — гірше?
— Ну… не знаю. Гарне питання (сміється). Але маю на увазі, на смак воно ніби хороше. Але розумієш, у нас є на Закарпатті вино — з малини, з ожини — ну це ж нереально, щоби стільки вина робилося. Ці ягоди — не виноград, який ти збираєш бочками, і його дуже багато. Зібрати ягід ціле відро — величезна праця. І якщо б хтось робив таке вино, то вже точно не на продаж, або продавав дорого. А його якось підфарбовують, намішують усього так, щоби туристам було нормально.
— А що взагалі для Закарпаття характерно? Про сливовицю я вже зрозуміла. Але все ж таки це винний регіон.
— Ця слава винного регіону трошки перебільшена, доброго вина на Закарпатті не так вже й багато. І хороші винороби не виробляють вино в такій кількості, щоби воно лилося рікою на кожному кроці.
— А що є характерного в їжі? Я знаю лише про бограч.
— Ми часто готуємо дома за рецептами угорської кухні. Це традиційно для Ужгорода та Закарпаття. Бограч — найвідоміше, але є ще, я навіть уже готував у Харкові, чірке-папрікаш — курка з соусом. Дослівно перекладається «курка з соусом із перцем». В угорській кухні червоний солодкий перець додається до всього, до чого його можна додати. Це, крім кольору, додає свого смаку.
Є ще коложварська капуста. Коложвар — це угорська назва одного румунського міста. Страва готується на Різдво, точніше, на зимові свята. Вона не входить в класичну різдвяну вечерю, але моя мама її готує, вона перейняла цей рецепт від своєї мами. Це готується в великій гусятниці під кришкою в духовці. Там ідуть шарами рис, фарш, квашена капуста і сметана. Якось мама готувала цю штуку на Різдво. Вона попросила мене подивитись, чи готова вже капуста, чи ще ні. А я ж у батьків давно не живу і забув, що коли висуваєш противень з духовки, він нахиляється. Коли я відкрив духовку, гусятниця випала на підлогу, і все висипалося. Ну ясно, що втрачається весь сенс, бо воно має бути шарами. Мама, звісно ж, в істериці, в шоці, а ми з дружиною в святковому одязі, бо Різдво ж, залізли під стіл, і все що там гіркою висипалося, збираємо назад у гусятницю. Підійшов син, а я кажу: «Що стоїш? Фоткай давай!». Тож у нас є таке фото, де ми красиві під столом збираємо коложварську капусту.
У традиції ще є підбивана пасоля, закарпатська страва. Готується з вареної квасолі: білої, або зеленої стручками, або червоної. Заправляється сметаною з мукою, і часто вариться разом із чебрецем. Влітку це подають холодним, із оцтом.
Ще у нас є сімейна страва, її готували у мами в сім’ї, і мама це робить, коли має настрій — дереє. Це чисто угорська страва, її зараз мало хто робить. Це солодка страва, щось на кшталт галушок з варенням, але якось вони особливо зроблені. Якщо дуже спростити, це схоже на вареники з варенням.
— А що ставиться на стіл у якості святкової пляшки?
— У наші часи ставиться все, що в хаті є. Раніше ставилися самогон і вино. Зі сторони моєї мами на столі з домашнього стояло саме це. Але зараз є така снобська штука: багато хто вважає, що краще на стіл ставити дорогі магазинні напої, ніж домашні. Наприклад, у селі, якщо тебе вважають важливим гостем, то швидше будуть пригощати магазинним вином або коньяком, ніж власним. Хоча домашнє — набагато цікавіше.
— А скажи, ти як людина, що живе в Ужгороді, як вважаєш: навіщо їхати в Ужгород?
— Є загальновідомі речі типу замку або Липової алеї, але є в Ужгороді кілька людей, із якими ти проведеш час так, як ні з ким іншим. Я чув, як люди казали: за два дні все подивилися, і більше нічого робити. А бувало, якщо приїжджали та ходили Ужгородом разом зі мною, то враження були абсолютно інші. Дуже важливо, із ким ти. В Ужгород варто їхати знайомитися з місцевими. Якщо людині цікаві люди, то варто.
— А хто там такий є крім тебе?
— Всі мої друзі, веселі люди, які розбираються в фільмах, у музиці, у мистецтві, у книгах.
— Але чому з ними треба спілкуватися саме в Ужгороді? Ми ж з тобою спілкуємось у Харкові.
— Бо вони вміють створити таку атмосферу, що бачитимеш те саме, що й інші, але під іншим кутом. Ти можеш абсолютно тими ж туристичними місцями з ними гуляти, але почути про це по-іншому.
— Ок, яке твоє місце сили в Ужгороді?
— Набережна та бар «ХотьШо».
— О! Дякую за конкретну відповідь!
