Харків'янці Юліані Колесниковій зараз 17. Два роки тому війна застала дівчину вдома, на Салтівці. Відтоді вона пережила евакуацію, розставання з друзями, рідними, склала іспити, вступила до Харківського медичного університету. Нині Юліана мешкає з мамою в Сумах. Навчається онлайн, волонтерить, долучається до благодійних зборів. Дівчина переконана: неважливо, дорослий ти чи школяр — кожен здатен допомагати іншим.
Разом з однолітками Юліана розробила дитячу настільну гру «33 нещастя» про поведінку в небезпечних ситуаціях. Попри те, що команда роз'їхалася, у Сумах Юліана самотужки продовжує ділитися знаннями зі школярами, проводячи ігри.
Звісно, хочеться додому. Інколи нестерпно сумно. Але дівчина привчила себе думати так: не можеш змінити обставини — зміни ставлення до них. Роби те, що вмієш найкраще, на користь людям.
Вам може бути знайоме відчуття, коли від ранкових новин злість межує з виснаженням, й опускаються руки. Коли перш ніж взятися за справи, намагаєшся себе зібрати докупи. У такі миті варто брати приклад із наших дітей: свідоміших, ніж будь-коли, у думках, вчинках і прагненнях. Ми познайомилися з Юліаною і вкотре в цьому переконалися.
Далі — пряма мова.
«Жартую, що маю нове досягнення в житті: розсмішила пані Зеленську». Про настільну гру «33 нещастя» та знайомство з Першою леді
За сюжетом, чорний котик та його сім'я потрапляють у різні небезпечні ситуації. Гра моделює випадки, які можуть трапитися з будь-ким у реальному житті. Знайомлячись із картками, діти вирішують, як діяти в непередбачуваних ситуаціях. Дізнаються, що робити, коли знайшли міну; як надати першу домедичну допомогу собі або тому, хто поряд; як діяти в разі пожежі, повені, загрози ядерної небезпеки; як евакуюватися із зони хімічного забруднення.
Окрім учасників, є ще ведучий. Зараз у цій ролі виступаю я, бо модерую гру на прохання вчителів у Сумах. Приїжджаю до школи, знайомлюся з дітьми — і починаємо грати. Якщо порівняти, проводила «33 нещастя» восени 2022 року і протягом 2023-го, і торік учні уже більш-менш обізнані щодо мінної небезпеки, відповідали впевненіше.
Хоча зараз про мінну небезпеку йде велика інформаційна кампанія: по телебаченню і в соцмережах. Роблять ролики в інстаграмі також на інші воєнні теми. Та все одно навіть дорослі, вчителі, які присутні в класі під час гри, інколи чогось не знають або помиляються. Але краще все ж помилитися у грі, ніж у житті.
Взагалі-то цю гру ми з подругами придумали під час повномасштабної війни. Коли, на жаль, виявилося, що вміння складати «тривожну» валізку потрібне всім.
Ми додали нові картки, аби діти розуміли: що таке воєнний стан, які правила запроваджуються в місті у цей період. А ще з важливого — як вони можуть знизити стрес через пережиті події.
Одна школярка під час гри згадала, як на початку вторгнення збирала з батьками «тривожну» валізку і захотіла взяти в дорогу улюблену іграшку. Але батьки постійно казали: «Навіщо ти її береш із собою? Краще б взяла якусь одежу». Здавалося б, це зайве. Насправді ж дитині ця річ дуже важлива. Іграшка психологічно дає відчуття спокою, це зв'язок із домом. Потім ще рік дівчина не могла потрапити додому, а ця іграшка вже стільки часу поруч, допомагає заспокоїтись у складні моменти. Дитина згадує про дім, про щось приємне, і це вже відволікає. Тому нехай це не найнеобхідніше, але в дитини має бути змога взяти з собою якусь рідну річ.
Цікаво, що під час гри дорослі часто обирали непотрібні речі, а те, що справді потрібно, ні. Вони дивувалися: «Та навіщо мені ножиці, наприклад». Перш ніж поширювати гру в школах, ЮНІСЕФ провели нашій команді тренінг — пояснити, як готуватися до евакуації, щоб ми могли це переказувати учням і вчителям. Комусь це неочевидно, ще й у момент стресу, та ножиці можуть замінити ніж. Вони зручніші та безпечніші.
Коли збираєш «тривожну» валізку, єдиного плану насправді не існує. Хтось приймає вкрай важливі ліки, і насамперед треба їх узяти. Якщо надворі зима, важливі теплі речі. У кого мала дитина — найважливішими будуть підгузки, суміші, дитяча пляшечка. Гра допомагає навчитися загальному алгоритму мислення у стресовій ситуації. Діти вчаться обирати з речей, які пропонують у грі. У стресі їм треба вміти швидко сконцентруватися та обирати з того, що є.
Приємно, що «33 нещастя» відзначили нагородою «Самозарадність у надзвичайних ситуаціях». Це було на події від ЮНІСЕФ «Молодь для України. План відновлення». Нас запросили до Києва разом з учасниками молодіжної програми UPSHIFT. Якраз у межах цієї програми ми і придумали гру. Наш проєкт, як й інші, мав запропонувати рішення для подолання наслідків війни у громадах. Ще були проєкти про екологію, захист тварин, про допомогу мирному населенню під час війни.
Ми з дівчатами раніше працювали над настільною грою та вирішили набутий досвід прилаштувати до воєнного часу. Нам пощастило розповісти про гру Першій леді — Олені Зеленській. Вона розпитувала, як ми її придумали, розглядала картки, посміхалася. Я жартую, що маю нове досягнення в житті: розсмішила пані Зеленську.
Розповіла, як ми вигадали назву нашої команди — «26 трамвай». Ми вирішили, що створимо якийсь корисний проєкт для дітей, коли їхали Харковом у трамваї № 26. Із того маршруту і рахуємо нашу точку відліку. От такий простий креатив. Нічого особливого, але пані Зеленську втішило.
Як ми придумали гру про безпечне працевлаштування для підлітків
Ще у школі в нас і наших знайомих були невдалі спроби працевлаштування. Згадавши цей досвід, вирішили, що підлітки мають бути обізнані. Бо якщо ми свого часу потрапляли в такі ситуації, то й сьогодні діти від цього не застраховані.
Харків — розвинене місто. Тут можливостей для працевлаштування безліч, у тому числі для підлітків. І так у багатьох великих містах. Зараз діти якомога раніше хочуть бути самостійними. Але їм слід пам'ятати про власну безпеку, шукаючи роботу. В інтерактивному форматі дітям набагато легше засвоїти інформацію. Так і з'явилася «Джоббі». Гра пояснює, як правильно шукати роботу, як реагувати на пропозиції підзаробити, аби застерегти себе від небезпек.
Як і в «33 нещастя», оптимальна кількість гравців — 5–7 учнів. Спочатку дивимося відеоролик, схожий на мультфільм, де простими словами пояснюється сценарій гри. Далі переходимо до карток: їх різна кількість, 20–30 штук. Кожна описує різні ситуації.
Візьмемо вибір вакансій. Ми брали реальні оголошення з інтернету, аби діти розуміли, куди дійсно запрошують підлітків на роботу. І ось було дві схожі картки: про кур'єра. У першому випадку — звичайний кур'єр, як ми всі його собі уявляємо. В іншому — той, хто доставляє «дрібний товар». По факту малася на увазі доставка наркотиків, бо в описі вакансії вказали аж занадто щедру, як для такої посади без досвіду, зарплату.
Довга дискусія з класом тривала хвилин 20: я пояснювала, чим відрізняються оголошення і в чому небезпека останнього. Ця картка завжди викликає дискусії. Я не раджу підліткам сходу погоджуватись на дуже високу зарплату. Уважно читайте опис вакансії: що і де ви робитимете, який графік пропонується. Жодних відмовок на кшталт «Приходьте, на місці вирішимо». Тут може бути пастка.
Деякі підлітки згадували, що потрапляли в ситуації, коли їм не платили обіцяний гонорар. Багато казали про онлайн-роботу. Це ще з часів ковіду стало популярним: тексти перекладати, копірайтингом займатися. Хтось так робив кілька десятків текстів, а йому нічого не заплатили або взагалі не відповідали.
Це все був неофіційний підробіток. По закону дозволяється працювати офіційно з 14 років, але з письмового дозволу батьків. А от із 16-ти — можна і без. Тривалість робочого часу теж варіюється в залежності від віку неповнолітнього, та не більше 36 годин на тиждень.
«Джоббі» я презентувала вчителям, коли переїхала в Суми. Їздила проводити гру і в Тростянець. Так незвично бачити, що помиляються навіть дорослі, досвідчені люди.
Багато питань виникало щодо стажування на роботі. Перш ніж показати ознайомчий ролик до гри, я запитую аудиторію: як має оплачуватися стажування? Дорослі казали, що воно взагалі не оплачується. Насправді ж у законодавстві прописано: за стажування має бути гонорар, і його потрібно вказати в угоді, яку ви підписуєте з роботодавцем. Після цих слів я не раз чула: «Боже, та я стільки років працюю, мені вже майже 60, у мене самої діти-підлітки, а я не знала цього...».
Або інший приклад. Обговорюємо картку з вакансією «Перукар». В оголошенні написано, що співбесіда неможлива, приходьте одразу до офісу. Але так можна піти й не повернутися. Тому обов'язково шукайте сайт місця роботи, куди вас запрошують, чи хоча б соцмережі. Ми в такий час живемо, що мало не кожна парукарня має інстаграм. Що вже казати про великі компанії. Так ви перевірите, чи реальне це місце роботи.
Із розробкою «Джоббі» нам допомагали ЮНІСЕФ, ми залучали юристів. Цю гру можна використовувати у школах на профорієнтаційних уроках, у центрах розвитку для дітей і підлітків. Ми не можемо просто віддати гру, аби хтось проводив її самостійно, але можемо навчити бажаючих. Ми й самі проходили навчання від ЮНІСЕФ, щоби бути обізнаними в темі працевлаштування неповнолітніх. Під час гри в дітей виникають питання: а чому так не можна, а чому саме так треба робити, а не інакше. Треба бути готовим пояснити дітям їхні права та підказати, як діяти в тій чи іншій ситуації.
Через наші ігри ми прагнемо давати дітям практичні знання, які вони могли б використовувати в дорослому житті. Адже на співбесіди вони ходитимуть і згодом: студентами, а потім і дорослими. Деякі учасники зізналися, що їх раніше лякала співбесіда. А тепер вони спокійні, бо знають: треба бути чесним із роботодавцем, робити акцент на своїх сильних сторонах. А якщо чогось не вмієш, і це може вплинути на роботу, скажи, що готовий вчитися.
Мотивація до навчання виникає, коли розумієш, що тобі робити з цими знаннями
Було б класно, якби в освіті почали змінювати підхід до навчання: від простого читання і переказування інформації до розуміння, як ці знання використати у житті. І тут велику роль відіграє формат навчання.
Класно, коли вчителі наводять приклади, додають в уроки щось життєве. Наприклад, де математика може згодитися? Насамперед вона розвиває логіку, вчить швидко рахувати. Я впевнена, всі підприємці в бізнесі користуються законами математики. Як ми можемо себе реалізувати з цими знаннями? Коли ми навчаємося у школі та ще не визначилися з майбутньою професією, то й не знаємо, де отримані знання стануть у пригоді. Одне я знаю точно: кожен предмет у школі — ніби спортивна вправа, тренує наші розумові здібності.
Мені в ліцеї № 8 пощастило. У нас працюють учительки, які намагаються креативити. Наприклад, на уроки фізкультури з радістю йдуть і дівчата, і хлопці, бо всі разом грають у футбол, роблять гімнастичні вправи. Так на уроках нам показують, що таке гендерна рівність. Хлопці й дівчата можуть обирати різні професії, все, що подобається, у чому вони здібні. Навіть якщо в дитини сім'я старої закалки, і прикладів серед дорослих вона не бачила, то хоча б у школі про це розкажуть. І дитина зростатиме без стереотипів.
Я змалечку мріяла стати лікаркою
У старших класах мене тягнуло до творчості. Я почала писати вірші, була ведучою на обласному телебаченні, брала інтерв'ю у зірок. Мені подобається ця сфера і зараз. Але коли постало питання, куди вступати після школи, обрала медицину.
Навчання в медичному складне. У мене постійно питають, чи не жалкую, що не пішла в журналістику: і досвід був, і здібності. Але я відчуваю, що буду корисною для людей, для України саме в медичній сфері. Перспективи великі. Викладачі ще на першій лекції сказали: хоча наша спеціальність називається «Фізична терапія, реабілітологія, ерготерапія», але можливостей для роботи багато. Це і масажі, і лікувальна фізкультура. Ми зі спортсменами можемо працювати, допомагати відновлювати функції після травм та підтримувати тіло в тонусі.
Фізіотерапевти допомагають військовим, і після Перемоги треба буде відновлювати не лише бійців, але й постраждалих від війни цивільних. Моя робота буде корисною багатьом, і це мене мотивує старанно вчитись. Буду дбати не тільки про здоров'я людей, але й про якість їхнього життя.
Давно захоплююсь тим, які технології в медичній сфері впроваджує Південна Корея, і у своїй майбутній клініці хотіла б якесь обладнання звідти, щось надсучасне. Так-так, хочу відкрити власну реабілітаційну клініку. Де? Звісно, у Харкові. До рідного міста я неодмінно повернуся. Тільки в Харкові бачу подальше життя.
У медичному нам кажуть: «Не бійся, що не вийде. Бійся, що не спробуєш». За таким принципом і живу
Так, у нас війна, ситуація складна. Та якщо можеш робити щось корисне для країни, родини, для школи чи універу — роби прямо зараз. Не сиди на місці. Допомагатимеш іншим, і сам почуватимешся краще. Я це по собі знаю. І добре знаю, що таке сумувати за домом. Прибрати сум неможливо, особливо, коли бачиш, що з Харковом щодня роблять вороги. Цей біль ніяк не стишити. Та якщо не можеш змінити обставини, спробуй змінити ставлення до них. Сприймай те, що відбувається, як виклик собі. Подумай: яка твоя місія, що ти в цей час, у цьому місці можеш зробити, аби наблизити нашу Перемогу?
Я посиділа, подумала, і вирішила, що хочу продовжувати громадську діяльність. Приєдналася до організації «Милосердя Сумщини», почала робити проєкти, займатися волонтерством. Спершу збирала речі харків'янам, бо хотіла допомагати рідному місту, за яким дуже сумую. Щойно почалась якась активність, сум поступово став переходити в радість. Я побачила, що стараюсь недарма, що я потрібна.
Мені інколи пишуть люди з деокупованих територій: «Ти наша фєєчка»... І, знаєте, аж сльози на очі навертаються. Тож головне — поміркуйте, що можете робити. Шукайте у своїх навичках користь для інших.
Нинішні діти, на жаль чи на щастя, раптово подорослішали. Такими нас зробила війна в країні, що поробиш. Тут я погоджуюсь зі словами пані Зеленської на одному заході: ми не діти війни, ми — діти Перемоги. У новий рік я йду з цією думкою. Це мотивує робити ще більше добра для мого міста, для країни, ще більше допомагати людям.
