«Коли старші діти турбуються про молодших — милуюся результатом своєї роботи»
Як волонтерка дитячого закладу забрала з нього кількох дітей на виховання у власну родину, і чому наполягла, щоб їй на виховання віддали дівчинку з пухлиною мозку.
Юлія Дегтяр завжди любила дітей, тому й обрала професію виховательки молодшої групи. Народили вони з чоловіком Романом і двох своїх доньок: Дарину й Поліну, їм нині вже 12 і 9 років.
Та Юлії цього було недостатньо. Задовго до війни вона почала їздити до дітей у Харківський обласний центр соціально-психологічної реабілітації, як волонтерка працювала з ними в межах різних програм.
Згодом вони з чоловіком зрозуміли, що можуть дати цим дітям більше, і створили дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ). Такі сім'ї беруть на спільне проживання від п'яти до десяти дітей, позбавлених батьківського піклування. Натомість батьки-вихователі отримують фінансову підтримку від держави. А у Харківській області — ще й додаткову підтримку від облдержадміністрації.
Юлія розповіла нам, як вони з Романом зуміли допомогти дітям, як усі рятувалися за кордоном від війни та який «подарунок» отримали, коли повернулися на Батьківщину.
«Ми наважилися створити свій ДБСТ роки чотири тому. Тоді вийшла програма, яка дозволяла батькам-вихователям купити житло по субвенції. На той момент я добре розуміла проблеми дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, прив'язалася до них. У реабілітаційному центрі я співпрацювала із благодійним фондом “Волонтери: Дорослі — Дітям”. Створення ДБСТ пройшло у нас як по маслу, бо очільниця фонду Вікторія Тищенко нас супроводжувала й допомагала, де потрібно».
Відігріти «складну» дитину
Сьогодні в родині Дегтярів десятеро дітей, вісім з яких, як каже Юлія, народжені серцем.
«Найстаршій моїй доньці Тані — вже 19, але вона живе з нами, бо навчається у виші на соціального працівника. Вони разом із братиком Сергієм (йому 14) прийшли до нас першими. Потім ми взяли Іллю, зараз йому 16. Він у нас ого-го який парубок, кілька років вчить англійську, добре розмовляє і мене за кордоном багато виручав своїми знаннями. Потім ми взяли Артема (11 років), Андрія (12). Ще у нас є 17-річні Настя та Леонід і восьмимісячна Злата.
Коли Юлія з Романом вирішили створити ДБСТ, їхні доні були підготовлені до цього. Бо неодноразово їздили з мамою до реабілітаційного центру і багато розмовляли про це.
«Оскільки діти у центрі були відкриті до спілкування, донькам подобалося з ними гратися. Їм було настільки добре, що іноді я їх звідти забрати не могла! Доні просили деяких подружок забрати до нас додому, вони дивувалися, чому ці діти не можуть поїхати до своїх мам. Довелося поступово роз'яснювати їм все. Тож коли ми дозріли до розширення родини, діти були раді».
Коли в сім'ю приходять травмовані попередніми обставинами діти, особливого підходу потребує кожна. До однієї дитини мамі-виховательці було важче підібрати ключик, ніж до інших.
«Над Льонею сильно знущалися в біологічній родині, його били, принижували. Хлопчик закривався від усього світу, не довіряв, боявся, і я не могла до нього ніяк достукатися. Пам'ятаю, як зачинялась у своїй кімнаті та плакала від безсилля. А ще до нього приходили потенційні усиновителі, обіцяли взяти до себе та обманули. То був важкий період для 13-річної дитини і для нас.
Ми відігріли Льоню. Це така емпатична дитина! Не дай Боже я скажу, що захворіла чи втомилася — він уже тут, намагається допомогти, підтримати, пожаліти… Хоча вони у мене практично всі такі, але в Льоні багато ніжності, якою він готовий ділитися. Він започаткував у сім'ї правило, що я не ношу сумки: він забирав. Тепер за ним це повторюють інші. Хлопчик подасть руку на виході з транспорту, допоможе сісти в машину… Льоня буде неймовірно турботливим чоловіком!»
Війна змусила шукати порятунок за кордоном
Найскладніший час почався з повномасштабним вторгненням росії. Харківщина стала однією з найбільш гарячих зон з першого ж дня війни, яка не оминула й село, де мешкала родина. Діти боялися вибухів, стрес відбивався на їхній психіці.
«Через це відбувався “відкат” у тому прогресі, якого нам удалося досягти у вихованні. Наприклад, Андрій почав звинувачувати себе в тому, що відбувалося. І, як наслідок, синок став себе бити. Наша Поля, яка тоді була молодшою дитиною в родині, здригалася та плакала від будь-яких спалахів, гучних звуків».
Юлія з Романом вирішили виїхати з дітьми до Чехії. Там вони осіли у містечку Гавіржов. Але у Чехії не прижилися, тож переїхали до Румунії.
«Там для дітей був просто рай! Після Чехії, де мої діти підтягнули англійську, в Румунії вони почувалися ще впевненіше. Вони попали в хорошу школу в Клужі. Коли діти приходили до школи, їм писали, що Румунія любить Україну, робили плакати, сердечка зі словами підтримки… Ми це все зберігаємо. Такого ставлення навіть не очікували. Коли ми їхали додому, люди плакали від розставання з нами, так от приймали українців. Спілкуємося і зараз із румунськими вчителями, із новими знайомими».
Подарунок від Святого Миколая
Та як би добре не було за кордоном, родина сумувала за власним домом і вирішила повернутися.
«У Румунії я, на жаль, не змогла зробити закордонні паспорти для хлопчиків. Крім того, померла мама чоловіка, потрібно було підтримати свекра».
Повернулася родина пару місяців тому. І на День Святого Миколая вони поповнили своє ДБСТ, в якому залишалося ще одне місце — для семимісячної Злати. На жаль, у цієї крихітки проблеми зі здоров'ям. Дегтярі не побоялися і тепер намагаються реабілітувати дівчинку.
«Ми всі агукаємо, носимося зі Златкою. Так, вона має проблеми із серцем і головним мозком — і там, і там виявили пухлини. На щастя, наразі вони доброякісні, але можуть перерости в злоякісні. Але ми, навпаки, просили віддати нам маленьку. Як колишня вихователька молодшої групи я сумувала за дітьми цього віку.
Вважаю, це дуже добре, що Злата росте серед нас, а не у дитячому закладі. Зараз вона майже весь час у когось на руках. Брязкальця, пісеньки… Старші діти тягнуться її попестити, часто виносять на вулицю. Старшенька Таня мені зі Златою допомагає: підгузок поміняє, суміш молочну наколотить, я просто милуюся! Щоправда, молодші поки що наважуються лише потримати малу за ручку чи ніжку.
Златонька добре розвивається: чіпляється за руки, сама перевертається, агукає, посміхається, активна. Того, що вона хвора, по ній не видно зовсім, дівчинка нічим не відрізняється від здорової дитини її віку.
Ми вчора з Танею послухали, що нам сказала педіатриня, покачали головами. Вийшли з кабінету, я у Тані питаю: “Що будемо робити?”. І доня каже: “Як що? Боротися!”. Там, де ми забирали Злату, є ще діти, від яких відмовилися при народженні. Не знаю, чи є в них діагнози. Але прикро, що цих малюків ніхто не забирає. Я б радила потенційним усиновителям не боятися, а звернути увагу на таких дітей і бути готовими боротися, як моя донька. Бо і своя дитина могла б народитися з діагнозом. Якщо ви оточите дитину турботою, любов'ю, то допоможете їй, а можливо, навіть вилікуєте».
Важливо створити душевну атмосферу
Інші діти також продовжують потребувати любові та уваги. Тож батьки намагаються підтримувати баланс.
«Діти ніколи не залишаються наодинці з проблемами. Коли я бачу щось не те, підхожу до дитини, “розкручую” на відверту розмову. Зараз от Насті 17 років, складний вік. Вона прийшла до нас із потребою самовиражатися: стрілки, “бойове розфарбування”… А зараз розкрилася: домашня, спокійна дівчина. Я хитрую, наполягаю, щоб вона розповідала, що її турбує, не залишалася наодинці з проблемами. Взагалі діти за час перебування у нас навчилися виконувати завдання, ставити цілі, досягати їх. У нас не все ідеально, я можу ображатися та дозволяю це робити дітям. Але я бачу прогрес».
Родина намагається прищепити дітям своє ставлення до життя, до родинного спілкування.
«Якщо це свято, стараємося показати, як важливо зібратися за столом, спілкуватися одне з одним, створювати душевну атмосферу. Бо у них такі свята в центрі: діти приготували концерт, приїхали спонсори і роздали подарунки. Але це не має нічого спільного з домашнім святом. Діти не лише “тягнуть”, а й багато дають, допомагають. Іноді здається, що я не дуже їм потрібна, та вони один за одним підходять і оточують мене любов'ю».
Коли у тебе стільки дітей, мати свій особистий простір — величезна розкіш. Юлії Дегтяр можливість перезавантажуватися дають зустрічі з іншими прийомними батьками.
«У фонді Вікторії Тищенко проходять різні психологічні тренінги, це своєрідний клуб. Ми розповідаємо, що відбувається з дітьми, і я розумію, що не одна така мама, у якої щось не виходить. З іншими батьками-вихователями, із психологом знаходимо відповіді, як краще вчинити в складній ситуації. На жаль, через війну не можемо зібратися офлайн, як раніше. Та збираємося онлайн і прекрасно проводимо час».
Примітка: Харківська область запустила комплексну програму підтримки сімейних форм виховання. В області також функціонує спеціалізована гаряча лінія
0 800 300 823, де можна отримати консультацію, як прийняти дитину в родину.
Матеріал підготовлено в рамках проєкту Дитячого фонду ООН «ЮНІСЕФ» в Україні «Турботливі родини для тисячі дітей», що впроваджується ГС «Українська мережа за права дитини» за сприяння Міністерства соціальної політики України та Національної соціальної сервісної служби України.
