Місто сили, мужніх людей і віри в Перемогу. Ця виставка — зустріч із прифронтовим Харковом і його людьми. Вона про місто, яке звучить як голос України: вільної, незламної, живої.
Автори світлин — Ігор Лептуга, Павло Пахоменко, медіагрупа «Накипіло» —зафіксували, як поряд із руїнами живе надія, а серед темряви вибухів сяє світло людської відваги.
«Мені подобається таке самовизначення фотографії: фотографія — це є сертифікат присутності. Зараз із цифровими методами, зі штучним інтелектом, зі способами маніпуляції зображенням фотографія вже не є таким сертифікатом, як раніше, коли вона була друкована, плівкова. Тобто, якщо в тебе є на плівці, підробити це вкрай складно, поставити, зробити якусь постанову. Але в цілому фотографія — це документ, доказ, що ти там був і ти це бачив. Особливо це було важливо у військовій фотографії репортажній 50 років тому, тому що всі ці страшні кадри війн, там же не було мобільних телефонів з інтернетом зараз — і люди просто б не дізналися», — Павло Пахоменко.
«Моє завдання як журналіста — фіксувати історію. Мені це подобається, попри те, що іноді бувають дуже важкі зйомки, як на стабіку. Іноді бувають небезпечними, але це моя робота і я її виконую. Мені подобається знімати, якщо ще це приносить користь нашій країні, це офігенно», — Ігор Лептуга
Виставка «Харків Великої війни» експонується на Donbas Media Forum 2025 за підтримки Товариства побратимства «Харків – Нюрнберг» та культурно-просвітницького центру «Будинок Нюрнберга»
Найцінніше, що рятують, 2023 рік
Люди в першу чергу рятують найцінніше, і тут усе зрозуміло. Це було на наступний день після Грози, обстріл отакий хаотичний по центру Харкова, по житловій забудові. Мені здалося, що росіяни зрозуміли, що Гроза — це був повний їхній провал. Вони потім почали розповідати, як завжди, що там якісь військові цілі були і так далі. І мені здалося, що вони просто хотіли відвернути якось від цього увагу і просто насипати по центру Харкова, щоб у новинах міжнародних були зруйновані оці будинки, вони розуміли, що сюди більше потраплять журналістів. І навіть здалося, що, можливо, частково це і спрацювало, тому що Гроза, звісно, була всюди, але, мені здається, що це трохи відволікло, хоча я не впевнений.
Стабпункт під Вовчанськом, 2025 рік
Ми поїхали знімати, як відбувається робота стабпункту 113 бригади ТрО в Харківській області. Під час цієї зйомки, на жаль, хлопець поранений, якого привезли, він помер. У нього було дуже важке поранення, лікарі намагалися його реанімувати: робили спочатку закритий масаж серця, потім прямий, але, на жаль, не вдалося врятувати хлопця. Це дуже боляче, бачити, як помирає людина, це складно.
Лікарі — молодці, вони намагаються підтримувати хлопців, дівчат, яких до них привозять. Тобто самі лікарі кажуть, що якщо ти будеш ходити з похмурим обличчям, надто сильно перейматися будь-якими важкими пораненнями, то це ніяк не допоможе вже нашим військовим.
Моє завдання як журналіста фіксувати історію. Мені це подобається, попри те, що іноді бувають дуже важкі зйомки, як на стабіку. Іноді бувають небезпечними, але це моя робота і я її виконую.
Пожежа на Немишлі, 2024 рік
Це світлина, зроблена під час усунення наслідків прильоту шахедів по Немишлянського району міста Харкова, коли було влучання в резервуари з паливом, яке розтеклося і спалило житлові будинки, де живцем згоріли люди. Кількість я не пам’ятаю, здається, там близько п’яти людей загинуло на той момент, може, більше, може, помиляюся.
На цю локацію ми їздили з Віктором Пічугіним (журналіст медіа «Накипіло»). Пожежу побачили здалека, за кілометри три-чотири, бо вона була дуже масштабною. Ми приїхали, нас не пустила поліція до цього місця, ми вийшли і пішли пішки. Спочатку прийшли до нафтобази, яка палала. Там і зроблена світлина.
В’їзд у Харків, 2024 рік
Це місце, з якого почалась, по факту, війна для Харкова — це виїзд із міста. Тут була зроблена відома фотографія, я правда забув, хто її зробив (Макс Левін — ред.), де спалений БМП і труп російського військового на фоні цього в’їзду зі знаком «Харків».
Цей напис на в’їзді в Харків — такі речі вони насправді не на фотографіях мають бути, його треба зрізати, тому що він вже наполовину розвалився. Його треба зрізати і везти в музей, він має стояти в музеї, тому що, ну культовий знак, і він у такому вигляді, не треба ні фарбувати.
Ліси середмістя, 2024 рік
Ця світлина зроблена 16 вересня 2024 року. Це було влучання КАБа біля торгового центру «Караван», були поранені люди, які там були поруч. І ось це саме пожежа, цей дим був на місці того лісу, який напередодні згорів.
Харківська друкарня, 2024 рік
Ми спочатку приїхали на місце влучання, яке було трошки ближче, побачили цю вирву. Дуже (здивувалися), бо вона там була величезна. Далі поїхали вже на друкарню і побачили, що відбувалося.
На жаль, там загинули люди. Бачити розірваних на шматки людей — це таке собі відчуття. Не дуже приємне. Я ніколи під час зйомки про це не думаю, я просто виконую свою роботу, знімаю. Це якщо мова йде про моральне страждання чи щось інше. Важко буває, коли є втома, або я не тягну навантаження.
Стихійний меморіал біля згорілого «Епіцентру», 2025 рік
Це була чергова річниця обстрілу. І там стояв дядько в машині, він просто там у машині сидів і сидів. А моя робота вимагає постійної комунікації з людьми. Тобто, якщо щось відбулося, люди метушаться, ти просто бігаєш і фоткаєш. Але інколи треба кудись пройти, постійно треба говорити з незнайомцями.
І взагалі це привчає з людьми спілкуватися. Ти на місці, де сталася трагедія, і інша людина сидить. Чого її не запитати? Я з чогось почав цю розмову і дізнався, що він втратив дружину. Сказав, що співчуваю. Таких от місць трагедії в Харкові на кожному кроці. Тобто ти їдеш, і тут загинули люди, тут загинули, тут загинули.
Втомлені рятувальники, 2024 рік
Ця світлина була зроблена на вході в станцію метро «Академіка Павлова» під час загрози повторного ракетного обстрілу, коли рятувальники сховалися в переході разом із поліцейськими, з мешканцями, з журналістами та свідками цього першого удару.
Пара біля свого будинку, 2024 рік
Це був січень 2024 року. Удар прийшовся по п’ятиповерховому житловому будинку, і був знищений повністю під’їзд. Тобто його просто не існувало, там були руїни. Ці люди стояли біля згарища, обіймалися. Пізніше цю світлину використали росіяни як ілюстрацію нібито руйнувань у бєлгородській області.
Полярне сяйво над Харковом, 2024 рік
Астрофотографія, взагалі астрономія — це моє таке хобі, і я люблю зоряне небо. І побачити полярне сяйво — пункт у моєму чек-листі: сонячне затемнення, повне полярне сяйво, покриття деяких зірок тощо. Зараз подорожувати важко з виїздом за кордон, полярне сяйво добралось до Харкова.
Це знято з даху мого будинку, у мене туди інколи є доступ. Завжди була мрія, щоби в Харкові вимикали освітлення, щоб там не було світла. Ну, за правилами драматургії, джин виконує цю мрію в найгірший спосіб, тому нехай буде світло, нехай світиться Харків.
Муравський шлях, 2023 рік
Це класика репортажної зйомки, тому що навіть у репортажі є постановка. Зазвичай кажуть так: у камеру не дивіться, візьміть щось у руки, або в зворотному порядку — візьміть щось у руки, в камеру не дивіться. Тут я не пам’ятаю, як я їм сказав: йдіть на мене, дивіться туди, чи щось таке наклацав. Тут Харків зіграв, сніговий день, Держпром, прекрасні етнічні костюми.
Люди з картонками, 2025 рік
Там багато було креативу. Мені здається, українці в цьому плані взагалі дуже класні, тому що у нас оця гумористичність, карнавальність якась, вона присутня в усьому. Ніякий Chat GPT не генерує нічого подібного. Але серед іншого ця дівчина з дуже простим посилом, що вони втратили вже дім, що вони з Луганщини — тут усе, звісно, в її тексті. І ця дитина, яка не те, що символізує майбутнє, вона буквально і є це майбутнє. Вона нічого не знає ні про протести, ні про антикорупційні органи, ні законодавство. Але її життя в майбутньому залежить напряму від дій цих людей, які виходять із цими картонками. Чи не виходять. Цю фотографію зробила ця людина.
День музики в Харкові, 2025 рік
Мені подобається більше знімати людей, які радіють життю, ніж плачуть. Атмосфера на Дні музики була дуже дружня. Багато було і моїх знайомих, люди один одного знали. Були військові, які приїхали у відпустку чи їх відпустили. І атмосфера сама була дуже дружелюбною, затишною. І це було прекрасно.
Завдання журналіста, репортажника, фотографа, який працює в медіа, — показувати життя таким, як воно є. Це потрібно для історії, для історії міста, для західного суспільства, щоб воно бачило, що ми живемо, ми боремося. Якщо показувати тільки страждання, то атмосфера буде дуже важкою.
Зоряне небо на Сумській, 2025 рік
У цей день люди прийшли святкувати День Незалежності. Серце міста Харків, це початок вулиці Сумської та Майдан Незалежності. Людей було дуже багато, було дуже багато молоді, дітей. Люди проїжджали під цим зоряним небом, знімали на телефони, навіть деякі їхали на дахах своїх автомобілів.
І атмосфера була неймовірна, люди вітали один одного, співали пісні, навіть ту відому кричалку про дуже нехорошу людину, й інші українські пісні.
Полеглі, 2025 рік
Для мене ця світлина символізує ту вартість, яку платить народ України за будь-яке свято. Це, на жаль, життя наших воїнів, які гинуть, захищаючи нашу країну.
Намагаюся, завдяки світлинам, відео, які я роблю, донести інформацію до інших громадян України, щоб вони пам’ятали, яким чином здобувається будь-яка перемога на полі бою.
