23 травня 2024 року російські загарбники спрямували ракети на харківську типографію «Фактор-Друк», один із найбільших типографських комплексів повного циклу в Європі. Там друкувалися книжки майже всіх українських видавництв. Унаслідок цього удару загинули 7 людей, ще 21 людина поранена. У пожежі згоріли майже 50 тисяч книжок.
Така варварська атака на книжки, на друкарні та книгозбірні, взагалі на культурні цінності — далеко не перша. російська держава в усі часи існування знищувала величезні масиви джерел знань, позбавляючи майбутні покоління цінної інформації про минуле: і своє, і поневолених народів. Взагалі, спалення книг — це історія ненависті, невігластва, забобонів, експансії та заміщення. Докладніше про цей вид культурного геноциду читайте в нашому матеріалі.
Цінність інформації, досвіду, накопичення знань і пам’яті поколінь — безумовна. Тож держави і владні верстви всіх часів і народів прагнули їх контролювати. З одного боку, знання письмово фіксувалися, збиралися та передавалися нащадкам. А з іншого — упродовж історії людства правителі знищували окремі неугодні книги, архіви, бібліотеки, та й людей — авторів і хранителів інформації.
Бібліотеки, книгарні, архіви є критично важливими для життя суспільства та держав. Вони упорядковують і зберігають знання. Здавна люди виготовляли і збирали глиняні таблички, папіруси, пергаментні сувої, паперові рукописи, книги, журнали, газети, фотографії та інші документальні відбитки цивілізації. Це зібрання життєво важливих деталей повсякденного буття: землеробства, промисловості, торгівлі, фінансів — і водночас сховища ідей, планів, відкриттів, мрій і культурних здобутків народів.
Значущість книгарень і архівів усвідомлюють і ті, хто бажає захистити знання, і ті, хто бажає їх знищити. Як влучно зауважив Джордж Оруелл, «Хто керує минулим, той керує майбутнім: хто керує сьогоденням, керує минулим». Відкритий доступ до інформації часто суперечить цілям багатьох урядів. Тож книги як носії інформації потай і урочисто спалювали, нищили, топили. Мета демонстративного спалення завжди одна: знищення культури.
Існує навіть спеціальний термін: бібліокластія (від грецкого βιβλίον — книга та англійського biblioclast — той, хто знищує чи псує книгу) — усвідомлене знищення книжок і бібліотек, переважно шляхом спалення, що здійснюється окремими особами, мілітарними формуваннями, релігійними фанатиками, войовничими атеїстами, політичними радикалами або державними та недержавними організаціями.
Для опису такого цілеспрямованого знищення книг британський літературознавець, директор Бодліанської бібліотеки в Оксфорді Річард Овенден використовує слово «книгоцид». Бібліотека носить ім’я сера Томаса Бодлі, збирача стародавніх манускриптів, а її засновником вважають єпископа Томаса де Кобема (жив у XIV сторіччі), який створив при Оксфордському університеті зібрання книг. Книжки були прикуті до полиць ланцюгами, щоб їх не виносили за межі будівлі. Цікаво, що й нині користувачі Бодліанської бібліотеки приносять клятву «не вносити до бібліотеки і не запалювати в ній вогонь».
Річард Овенден у книзі «Спалення книг. Історія знищення письмових знань від античності до наших днів» визначає головний мотив бібліокластів: сприймання книжок як загрози чинній владі, панівній релігії, правлячим верствам. Інший мотив — підкорення ворогів, моральне приниження переможених чи опонентів, позбавлення їх історичної пам’яті та ідейної опори.
Термін «культурний геноцид» було запропоновано науковцем Рафалем Лемкіним. Це акти систематичного знищення традицій, цінностей, мови та інших елементів, які відрізняють одну групу людей від іншої. Дослідник виділив дві фази культурного геноциду: знищення зразка гнобленої групи та нав’язування зразка гнобителя.
Крім знищення об’єктів національної спадщини, культурних пам’яток, художніх, літературних творів, відбувається знищення творчих особистостей, художніх та мистецьких колективів, співробітників музеїв, музикантів, акторів, духовенства, працівників освітніх закладів.
Саме це ми споглядаємо нині: однією з головних цілей російської агресії в Україні є культурний геноцид нашого народу. Знищення знань, стирання національної пам’яті та її носіїв — мета війни росіян, які прагнуть нав’язати нам власну версію історії та замістити українську національну культуру російською.
Загалом зафіксовано тисячі фактів бібліокластії в історії людства. Починаючи з Хетського царства, з Ніневії та Ассирії завжди знаходилися ті, хто зберігав знання, і ті, хто намагався цьому перешкодити. Найдавніші відомі випадки знищення книжок і бібліотек відбулися у давньогрецькому місті Фіви (1358 рік до нашої ери) та книжкового зібрання фараона Аменхотепа IV Ехнатона у 1336 році до н. е.
Ранні випадки спалення книжок сталися у Давньому Китаї. Спалення книжок і поховання книжників — знаменита подія китайської історіографії. У 221 році до н. е. імператор Цінь Ши Хуан-Ді звелів закопати живцем у землю вчених та спалити їхні книжки. Ідея спалити книги виникла з метою декларувати встановлення закону.
Імператор був упевнений, що ідеї, які містилися в книгах, становлять загрозу для його плану про новий суспільний лад — «універсальної китайської держави». Нібито у державі мудрого правителя немає книжок і записів на бамбуку, а єдиною доктриною є закон; немає промов колишніх правителів, а єдиним зразком для наслідування є тодішні державні мужі. Цікаво, що нищення книг не поширювалося на книги із землеробства та садівництва, медицини, фармакології та ворожіння.
Унаслідок воєн і дій фанатиків неодноразово горіла знаменита Александрійська бібліотека. У вогні було знищено майже 700 тисяч рукописних книг, які понад сім сторіч збирали правителі Єгипту.
У Європі також масово і регулярно палили книги. У 814 році було спалено бібліотеку короля франків, імператора Карла I Великого, у 867 році — патріарха Фотія.
Найбільшої слави у спалюванні книжок здобула Свята Інквізиція. Від ХІІІ сторіччя в Західній Європі офіційно застосовувалось аутодафе — спалення книжок разом з їхніми авторами чи власниками. Вперше аутодафе зі знищенням книжок сталося у французькому місті Монпельє у 1233 році.
Надалі впродовж шести сторіч аутодафе стало звичним у католицьких державах Європи і Латинської Америки. Так, у 1499 році в іспанській Гранаді кардинал-інквізитор віддав наказ про спалення всіх манускриптів, за винятком медичних.
У Флоренції з 1494 по 1498 році, у розквіті Відродження, за наказом диктатора Савонароли практикували «багаття марнославства». Савонарола організував загін хлопчиків, які вривалися в будинки шляхти нібито з метою стежити за виконанням 10 заповідей. Середньовічні «тітушки» бігали по місту, відбирали гральні карти, флейти, парфуми — і світські книги; потім все це підлягало урочистому спаленню.
У 1529 році іспанські колоністи-конкістадори знищили всі книжки-кодекси ацтеків у Мексиці. Кодекси — різні рукописи, створені ацтеками; кожен храм мав бібліотеку релігійних та астрологічних манускриптів-кодексів. Історичні хроніки, генеалогії, родоводи правителів і знатних людей, карти кордонів, прикордонні знаки міст, провінцій і сіл, розподіли земель, книги законів, описи обрядів і церемоній, святкувань на честь богів, календарі — весь величезний пласт знань з історії та культури автохтонного населення Центральної Америки був повністю втрачений.
Останню жертву іспанська інквізиція стратила у 1826 році у Валенсії. Це був шкільний учитель Каетано Ріполь, звинувачений у єресі, в якій не розкаявся.
В росії, хоч і не було Інквізиції, книжки палии здавна і часто. У «Кормчій книзі», яка регулювала церковне життя, містилася норма: «Якщо хтось буде єретичне писання у себе тримати, і волхованню його вірувати, з усіма єретиками буде проклятий, а книги ті на голові його спалять».
Величезна кількість давньоруських рукописів знищена під час ординської навали. Спаленням книг супроводжувалися походи Івана ІІІ на Новгород і боротьба з розкольниками-старообрядниками. Без сліду згинула у глибині сторіч легендарна бібліотека Івана Грозного із безліччю скарбів. У вогні московської пожежі 1812 року загинуло багато унікальних книгозбірень, зокрема бібліотека А. І. Мусіна-Пушкіна, яка містила оригінальний список «Слова про похід Ігорів».
Неодноразово бібліокластія проявлялася на українських землях. Бібліотека Ярослава Мудрого загинула під час захоплення Києва монголо-татарами у 1240 році. Пізніше московитські церковні ієрархи намагалися знищити місцеві книжки Так, московський патріарх Іоаким у 1688 році розпорядився вилучити з усіх бібліотек та монастирів і привселюдно спалити збірку проповідей «Вінець Христов» намісника Києво-Печерської лаври А. Радивиловського, написану українською мовою. Були спалені твори видатних українських богословів Петра Могили, Лазаря Барановича, Інокентія Ґізеля.
У 1702 році під час спалення Батурина Меншиковим за наказом Петра І загинула велика бібліотека гетьмана Івана Мазепи. А у 1718 році монахами з московії була підпалена унікальна велика бібліотека Києво-Печерської лаври разом з архівом, де зберігалися документи з історичного минулого України. За правління Катерини ІІ у 1780 році повністю згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії в Братському монастирі. Вона збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек.
У Німеччині в 30-ті роки минулого століття прийшли до влади націонал-соціалісти й повернулися до середньовічних практик книгоспалення. Масові спалення книг стали поворотним пунктом в ідеології кампанії нацистів. Бібліокластія охопила навіть освічених людей, викладачів, студентів.
Студентські організації оголосили, що ввечері 10 травня на площах країни палитимуть «неарійські» за духом книжки. Викладачів університету та місцеву інтелігенцію наполегливо просили бути присутніми. Студенти вищої технічної школи у Мюнхені розсилали «Запрошення на підпал» із сценарієм дійства. Вказано дрескод: уніформа або чорний костюм.
10 травня 1933 року на площі перед будівлею Державної опери в Берліні зібралися 70 тисяч людей. Нацисти влаштували «Свято багаття» — публічне спалення книжок, які суперечили «арійському духу». Лідер студентського руху Герберт Гутяр виголосив презирливу промову: «Ми здійснили наші дії проти ненімецького духу. Я кидаю все ненімецьке у вогонь», — вигукнув він.
Getty Images
Спалення книжок на Оперній площі транслювалося в прямому ефірі та по радіо. Багато студентів та деякі професори прибули одягненими в есесівські мундири. І саме студентство привезло тисячі книг «неарійського духу» на міську площу.
Спалені книги написали: Вальтер Беньямін, Альберт Ейнштейн, Фрідріх Енгельс, Ліон Фейхтванґер, Зігмунд Фройд, Ярослав Гашек, Франц Кафка, Теодор Лессінг, Людвіг Маркузе, Карл Маркс, Генріх і Томас Манн, Еріх Марія Ремарк, Анна Зегерс, Арнольд Цвейг.
Палали не лише німецькі, а й французькі, американські, російські, англійські, ірландські книги. Серед авторів — Анрі Барбюс, Віктор Гюго, Ромен Роллан; Теодор Драйзер, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Ернест Хемінгуей, Джек Лондон; Джозеф Конрад, Олдос Хакслі, Герберт Веллс; Джеймс Джойс і Оскар Уайльд.
Берлінці спокійно й радісно, під пафосні військові марші споглядали, як горить творча енергія, слава й таланти їхньої країни та світової літератури. Деякі автори бачили, як горіли їхні книжки.
Так, Еріх Марія Ремарк був засмучений і вражений. Він воював під час Першої світової, і зобразив у романі «На Західному фронті без змін» війну як грандіозну катастрофу. Нацисти не пробачили самому антивоєнному роману Німеччини, і книга полетіла в полум’я. Автора звинувачували у підриві військового духу, у дискредитації німецьких солдатів і літературному зрадництві.
Подібні сцени відбувалися по всій Німеччині. Пафосні церемонії включали смолоскипну ходу, музику, співи, «вогненні клятви» та заклинання. В університетських містах країни студенти палили книжки авторів, котрі не відповідали ідеології нацистів. Для аутодафе вистачало, аби автор був пацифіст, соціаліст, сексолог, француз чи єврей.
Нацисти склали «білі» списки книжок для заміни вилучених, дозволені твори — Гете і Шиллер, любовні романи, воєнні книги про братерство та любов до Німеччини.
Для багатьох письменників нацистські переслідування закінчилися смертю. Деякі загинули в концтаборах, були страчені, дехто вчинив самогубство, багато хто був змушений покинути країну.
Спалення книг стало символом остаточного встановлення нацистської диктатури в Німеччині. У західній пресі спалення книжок 10 травня 1933 року назвали «Книжковим Голокостом». Цитували німецького поета ХІХ століття Генріха Гейне: «Там, де спалюють книжки, врешті-решт спалюватимуть і людей». Ці слова стали пророчими. Переслідування митців швидко перетворилось на полювання на всіх незгодних із режимом і призвело до масового геноциду людей.
Протягом Другої світової війни нацисти показово спалювали книжки на окупованих територіях. У Польщі, наприклад, вони знищили 80% шкільних і наукових бібліотек, загинуло 83% книжкових зборів Білорусі.
В Україні також було спалено багато бібліотек. Наймасштабнішою була пожежа, вчинена 5 листопада 1943 року. Німці, відступаючи з Києва, підпалили обласну бібліотеку (нині це Національна бібліотека імені Ярослава Мудрого). У вогні загинули майже мільйон книжок.
У країнах, окупованих союзницею Німеччини, Румунією, знищувалися книжки та навіть грамплатівки всіма мовами, крім румунської. У Кишиневі було спалено 1,2 мільйона томів, в Тирасполі — 250 тисяч, палали книги й у південних районах України, де проводилася політика «румунізації».
Китайські комуністи та хунвейбіни у 1966–1976 роках палили унікальні книжкові зібрання монастирів Тибету, а потім навіть свої бібліотеки. Це відбувалося у рамках так званої «культурної революції».
Сербські солдати у 1992 році підпалили бібліотеку Боснії і Герцеговини в Сараєво та вбили пожежників, які намагалися загасити полум’я.
Велику кількість бібліотечних книжок спалено афганськими талібами.
Море полум’я, нагодоване тисячами книжок, на площах середньовічної Європи нічим не відрізняється від багать у нацистській Німеччині чи на атакованій росіянами території України. Багато шедеврів, безцінні історичні пам’ятки минулого були втрачені для людства, для історичної пам’яті. Зараз так само вчиняє путінський режим.
У школах Крима після анексії провели ревізію: виявляли й палили заборонені книги. До списку забороненої літератури увійшло 2 442 найменування, серед яких книги, статті, листівки та навіть тексти пісень. Представники «руского міра» у Криму в січні, а також у Харкові 16 березня 2014 року показово, публічно спалили книжки з історії України та українські підручники.
А від початку повномасштабного вторгнення книжкові аутодафе росіяни проводять у школах, музеях і бібліотеках на окупованих землях України. Вони умисно знищують картинні галереї, книгозбірні, архіви, книжки. У червні 2022 року в храмі УПЦ Петра Могили в Маріуполі російськими окупантами була вилучена та спалена на подвір’ї храму вся велика бібліотека. Вона була зібрана волонтерами й благодійниками та містила унікальні примірники україномовних видань.
У міста, які не змогли окупувати, росіяни намагаються дотягнутися ракетами. Ще у 2022 році рф завдала ракетного удару по друкарні «Гуров і К», згодом — у видавництво «Ранок», також уразили одну з найбільших друкарень України Unisoft. Ракетні обстріли зруйнували музеї Григорія Сковороди, Марії Приймаченко, Нестора Махна, через підтоплення загинув музей Поліни Райко.
За даними Української бібліотечної асоціації, три національні та державні бібліотеки, в тому числі Національна наукова медична бібліотека України, 25 університетських бібліотек були серйозно пошкоджені або зруйновані. Із публічних бібліотек 47 повністю зруйновані та не підлягають відновленню. Ще 158 сильно пошкоджені й потребують ремонту, 276 отримали менш серйозні пошкодження. Серед зруйнованих — кілька будівель бібліотеки Харківського університету імені Каразіна, де багато стародруків і рукописів, а також важливі українські архівні колекції.
Найстрашнішого удару росіяни завдали 23 травня 2024 року в Харкові. Окупанти спрямували атаку на типографію «Фактор-Друк», один із найбільших типографських комплексів повного циклу в Європі. Там друкувалися книжки більшості українських видавництв. Тож російська ракетна атака знищила:
- «Слова і кулі» Наталі Корнієнко;
- «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати, я тебе розбуджу» Валерія Пузіка;
- «Мотанка» — збірка короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць;
- «Ізмарагд княгині Несвіцької» Олександра Ірванця;
- «Підпільна держава» Андрія Кокотюхи;
- «Битись не можна відступити» Павла «Паштета» Белянського;
- «Всі мої Ключі і Ґайя. Вогонь Півночі» Наталії Матолінець;
- нові наклади видань «Жерар-партизан» Івана Андрусяка та «Клуб врятованих. Непухнасті історії» Сашка Дерманського й Тетяни Копитової;
- «Смішно, що ти спитав» Елісси Сассмен;
- «Шлюбний портрет» Меггі О’Фаррелл;
- «Нора змінює сценарій» Аннабель Монаган;
- «Жорстокий принц» Голлі Блек;
- «Гостя проти ночі» Гізер Ґуденкауф;
- «Залізна Вдова» Сіжань Джей Джао.
⠀
Постраждали дитячі книжки:
- «Казки безстрашних дівчат»;
- «Клубочок мчить на допомогу»;
- «Гакслі та Оладик мчать на допомогу»;
- «Велика книга фей і принцес»;
- «Один проти всіх»;
- «Герої грецької міфології»;
«Фрея та безстрашні. До бою»; - додаткові наклади «Клуб врятованих» Сашка Дерманського, «Жерар-партизан» Івана Андрусяка, «Велика книга космосу» і «Дитяча енциклопедія планети Земля».
Згоріли тисячі підручників, зокрема — з німецької мови для 7 класу видавництва «Ранок».
Як і сталінські кати, як і гітлерівці, російські нацисти нині нищать не лише книжки, а й вбивають і катують творців: письменників, музикантів, акторів, перекладачів, бібліотекарів, художників, скульпторів, фотографів, археологів, диригентів — як чоловіків, так і жінок. «руській мір» влаштував геноцид українців, відкритий і відвертий, як гітлерівці — євреїв та інших «неарійських» народів.
Поета, письменника Володимира Вакуленка росіяни цинічно вбили під час окупації Ізюму. Та він встиг закопати рукопис щоденника на своєму подвір’ї, під вишнею в саду. Тіло Володимира знайшли серед могил у лісі. Після звільнення Харківщини щоденник знайшла подруга письменника, Вікторія Амеліна. Вона його власноруч розшукала та опублікувала. Вікторія Амеліна теж загинула від рук російських нацистів після обстрілу Краматорська у 2023 році.
У Куп’янському районі Харківської області російські окупаційні війська наказали зареєструвати та знищити всі книги для шкільних бібліотек, видані після 1991 року, навіть дитячі книжки та казки. Їх замінили офіційно санкціонованими матеріалами, привезеними з російської федерації.
Україна бореться в жорстокій війні, яка триває у тому числі — за пам’ять та ідентичність. Але у росіян культурний геноцид не вийде. В Україні під час війни відкриваються нові книгарні, стоять черги на вхід до «Книжкового Арсеналу» та інші книжкові фестивалі. Щомісяця відкривається нова книгарня, з’являються бестселери, країна переживає справжній читацький бум.
Можна відновити друкарні, школи, книгані — не повернути лише людей, яких ми втратили. Та як писала у передмові до окупаційного щоденника Володимира Вакуленка Вікторія Амеліна: «Поки письменника читають, він живий».
У гітлерівців не вийшло знищити інші народи, їхню творчість, гуманістичну літературу, скільки б книг не палили. Вони програли. Сучасна Німеччина соромиться багаття із книжок на своїх площах, але не забуває про них. Від 1947 року в Німеччині 10 травня відзначають як День пам’яті публічного спалення книжок.
Програють цю битву й нові нацисти, росіяни. Річард Овенден наголошує: світ має почути голоси й історії українських бібліотек. За мертвими цифрами стоять живі люди, з їхніми особливими долями. Тому вкрай важливим є говорити і розповідати світу про злочини проти українських бібліотек, знань, документів і культурних надбань.
На всіх нас є відбиток вогню. І водночас ми є доказами, що справжнє Слово — не горить.
