Лене Рейчел Андерсен — економістка, авторка, футуристка, філософиня та активістка руху «більдунґ». Вона написала понад 20 книжок і отримала дві данські нагороди у сфері демократії. У 2025 році вийшла українською книга Лене Рейчел Андерсен «Зростання людини і суспільства. Нордична концепція більдунґу», в якій вона пояснює більдунґ як глибший за звичайну освіту процес усвідомлення людиною свого місця у світі та здатність відповідально взаємодіяти з іншими.
Під час Львівського медіафоруму 2026 ми поспілкувалися з пані Лене про складність сучасного світу, особливості українського суспільства та життя в умовах невизначеності.
Ви часто говорите про складність сучасного світу. Чи є Схід України прикладом такої складності?
Я думаю, що Україна перебуває на межі культури, яку ми знаємо, культури XX століття, модерного світу. Бути тут надзвичайно цікаво, хоча війна — це жахливо. Одна справа — дивитися на це ззовні, і зовсім інша — бути тут.
Як цивілізація ми стоїмо на межі чогось нового: між світом, який знаємо, і світом, якого ще не знаємо. І мені здається, що Україна перебуває саме на цій межі. Тут триває війна між старим світом і новим. Війна між автократією та свободою. Між авторитаризмом згори вниз, прагненням контролювати людей — і свободою, творчістю та надією.
Коли ми дивимося на Україну ззовні, вражає, як ви перетворили не лише війну, постійну агресію та спробу геноциду з боку росії проти України та українців, а й саму ситуацію оборони на новий технологічний розвиток, новий тип економіки, нове розуміння того, як ми можемо себе захищати.
Тут дуже багато нового мислення. Цікаво, наприклад, із дронами. Ми звикли пересуватися землею, а якщо потрібно літати, для цього є літаки. Ми звикли бачити ландшафт на рівні очей, приблизно з висоти півтора метра над землею. А тепер у нас є доступ до дронів, і ви опанували цю технологію. Ви ніби перевели нашу цивілізацію з двовимірного ландшафту в тривимірний.
Мені здається, це дуже добра метафора того, що тут відбувається: експоненційне зростання складності. І коли бачиш, як ви перетворюєте технологічну індустрію на індустрію «кухонного столу», де люди збирають дрони вдома, це інший вимір творчості. Це інший спосіб сказати: як нам побудувати промислові потужності в зовсім новій галузі? Чому б не дати людям можливість робити цю роботу вдома так, як раніше ніхто не робив?
У цьому є багато різних аспектів. І в нас — коли я кажу «в нас», маю на увазі Західну Європу, НАТО, людей, які вивчали економіку чи політичні науки, — немає моделі для опису цього. У нас немає структур, у межах яких можна це пояснити. Тому ви справді перебуваєте на межі наших понять, як ми осмислюємо світ і як діємо. І, певною мірою, на межі того, що означає бути людиною.
Навіть зараз, коли ми у Львові, — це дивовижний досвід, я почуваюся тут на сто відсотків у безпеці, навіть коли чую повітряні тривоги. Бо я бачу, як люди на певному рівні звикли до цього. Є певний фаталізм: що буде, те буде. Але я також бачу довіру до українських технологій і до здатності збивати дрони й ракети.
В Україні формується зовсім новий тип існування. Бути тут і відчувати це — означає бути на межі. З одного боку, це справді жахливо, бо ситуація страшна, я нікому такого не побажаю. З іншого боку, це вражає. Ви даєте собі раду з цим так, як ми навіть не можемо уявити.
Для мене це просто жахливо: бути в європейському місті й чути сирени повітряної тривоги. Це асоціюється з Другою світовою війною. Я не очікувала, що побачу таке знову. Потім я відкриваю застосунок і бачу, що ми у Львівській області, повітряної тривоги немає, карта біла. А тоді дивлюся на східну частину України: там усе червоне, темно-червоне, воно рухається. Це майже як перевіряти прогноз погоди. Тільки тут ти перевіряєш, де гинуть люди.
Як війна змінює здатність суспільства мислити?
Українці стежать за моєю роботою, і я багато говорю з ними про культуру, відчуття народу, колективну ідентичність як нації. Коли я вперше почала говорити з українцями, я взагалі не усвідомлювала, наскільки великою є російськомовна частина населення та якою є демографія щодо українськості та російськості.
Я не знала ні динаміки, ні історії. Я хотіла переконатися, що не беру участі в чомусь на кшталт якщо не геноциду, то расизму чи культурної дискримінації в інший бік. Я хотіла бути певною, що говорю з правильними людьми, якщо можна так сказати. Бо в Західній Європі ми маємо правих екстремістів, і я не знала, в який саме ландшафт заходжу.
Потім, коли я краще пізнала людей, більше зрозуміла, що таке Україна, українська історія, українська ідентичність, мова і стосунки з росією, а також постійний тиск із боку російської імперії. Я чула про Голодомор ще в школі, у початкових класах. Тобто я знала щось про українську історію, але не складала фрагменти докупи. Поступово вони почали поєднуватися.
Те, що я побачила тут через повномасштабну війну в усьому суспільстві, зокрема серед етнічних росіян в Україні, посилило розуміння: нам потрібно бути українцями. Україна важлива. Українська мова важлива. Українська культура важлива.
Я також знаю, що ваш президент раніше говорив переважно російською або лише російською. Як мені розповідали, його українська покращилася, він звертається до людей українською. Він був демократично обраний, говорячи мовою меншини — і водночас мовою агресора по той бік кордону.
Це багато говорить мені про складність України. І в цій ситуації люди збираються разом і формулюють: що означає бути українцем? Як у цих умовах створити відчуття народу?
Ще одна річ, яку я побачила: через радянський союз освіта була в москві, влада була в москві, тож українці, які хотіли зробити будь-яку кар’єру, мали їхати до москви. Це мало відбуватися російською мовою.
Потім радянський союз розпався, росія стала тим, чим вона є. Україна захотіла змістити свою увагу на Захід — до Сполучених Штатів і Європи. А там мовою міжнародного спілкування є англійська. Тож раптом, якщо ти хочеш щось зробити зі своїм життям, мати кар’єру та багато можливостей, ти переходиш із російської на англійську.
Коли я це усвідомила, це було схоже на спостереження за великим тектонічним зсувом: уся Україна, яка раніше дивилася на Схід, розвертається й починає дивитися на Захід.
Цікаво також спостерігати за деякими людьми, з якими я спілкувалася тут. Коли я починала з ними говорити, їм потрібен був перекладач з англійської на українську. А за останні кілька років їхня англійська настільки покращилась, що тепер ми можемо просто розмовляти.
В Україні відбувається дивовижний мовний і культурний зсув: від російської до української та від російської до англійської. І це відбувається одночасно. Одна зі співрозмовниць сказала мені вчора: наше перше завдання — розв’язати питання російської мови, а потім потрібно розв’язати питання англійської. Це два різні процеси, та вони відбуваються водночас.
До речі, всі, хто хоч трохи мислить, надзвичайно вражені. Як сказала днями одна моя подруга: вони ведуть війну, а тепер ще й починають експортувати дрони до дев’яти країн. Нібито вони мали би просто воювати, а вони виходять на ринок і стають технологічним експортером. Тут відбувається щось справді унікальне, на межі. І ви можете цим пишатися.
Що відбувається з людиною, коли невизначеність стає частиною повсякденного життя?
Люди в ситуації невизначеності часто звертаються всередину і до минулого. Вони тяжіють до вужчих кіл, де можна довіряти одне одному і де люди добре знають одне одного. Ми бачимо на Заході, особливо у Сполучених Штатах, що невизначеність серед американців змусила їх голосувати за минуле. Ми бачили це в Угорщині, де люди голосували за Віктора Орбана, який обіцяв їм минуле. Ми бачимо це і в інших частинах Європи, де політики обіцяють людям минуле.
Але минуле повернути неможливо. Можна отримати лише нову версію чогось, чого ти прагнеш. І мені здається, в Україні ми бачимо інше: ви голосуєте за майбутнє навіть у ситуації невизначеності.
Частина цієї невизначеності, звісно, полягає в тому, що загроза ззовні є настільки масштабною, смертельною і жахливою, що ви просто мусите об’єднатись як народ, як нація. Те, що росія намагається зробити з вами, вона вже робила з іншими колишніми радянськими державами. Але у вас є масштаб і зв’язки із Західною Європою, які дозволили вам чинити опір і не здатися.
І ви переможете. Ви мусите перемогти. Бо у вас є творчість, у вас є воля, у вас є чисельність. Я знаю, що багато людей виїхали до інших частин Європи, але Україна — велика країна, ваш розмір вам допомагає. Але передусім вам допомагають ваші люди, ваша творчість і ваша освіта. Тож продовжуйте робити свою роботу. Слава Україні.
