Його уроки — це поєднання науки, гумору та жвавих обговорень. Легкість і дотепність у спілкуванні з підлітками додала Руслану Шаламову фанатів серед учнів харківського ліцею «Обдарованість», де він викладає біологію та екологію.
А ще Руслан Васильович — цьогорічний переможець національної премії для освітян Global Teacher Prize Ukraine. Нагорода відзначає вчителів за вагомий внесок у розвиток освіти та суспільства. Вперше в історії конкурсу переміг педагог із Харківщини.
Руслан Васильович має 31 рік професійного стажу, є кандидатом біологічних наук, він заслужений учитель України. З червоної доріжки премії наступного ж дня він повернувся в Харків і між численними інтерв’ю продовжує займатися з учнями.
Вчитель упевнений: що б діти не вивчали, школа має допомогти їм розвинути навички, корисні як тут і зараз, так і в майбутньому. Що це за навички, як взагалі працюється у воєнному Харкові та на що переможець витратить мільйон гривень премії — про це поговорили з Русланом Шаламовим в інтерв’ю для «Накипіло».
Про враження від перемоги на Global Teacher Prize Ukraine
Емоції були яскраво-позитивні. Прийшло усвідомлення, що життя змінилося, про мене всі дізналися, взяли купу інтерв’ю, а згодом усе прийшло в попереднє русло. Роботи як було багато, так і залишилося, та коли ми боялися роботи? Працюємо, все норм.
Для мене те, що саме я став переможцем — не про гроші, не про підвищення кваліфікації. Це про визнання роботи, яка була зроблена в попередні роки.
І я справді зробив багато в різних напрямках. Цією відзнакою мені показали, що багато працювати — це круто. Всім іншим показали, що багато працювати — це визнання. Що кожен вчитель і вчителька можуть досягти успіхів, і про них дізнаються, всім покажуть, доведуть, що вони важливі.
Взагалі меседж премії Global Teacher Prize — «Вчителі важливі» — і в дійсності такий. Ми перед церемонією провели тиждень у Києві. Побували в найрізноманітніших місцях, у Кирила Буданова, у міністерки Юлії Свириденко, на телебаченні, зустрілися з професорами Київського університету. Нам навіть провели лекцію в Святій Софії — було зворушливо й пізнавально, урочисто і знаково.
Скрізь показали, наскільки ми важливі. Нас одягали найвідоміші українські бренди, і це круто. Де б ще вчитель у такому ходив? Ціни на речі та наші зарплати не співпадають взагалі. А так десятка фіналістів на сцені стояла в найкращих українських брендах, і нам їх подарували. Це лише штрих — важливий, бонусний, класний, але штрих.
Головне, що всім учителям України показали, що кожен і кожна можуть стати фіналістами премії, всі важливі. Тож учням скажу: номінуйте своїх учителів і вчительок на цю премію. А вчителям пораджу: дослухайтеся до тих, хто вас номінує, або заповнюйте анкету самі, беріть участь у конкурсі, перемагайте і почувайтеся важливими.
Якісне заповнення анкети займе години чотири. Але ті чотири години вартують, щоби про вашу історію дізналася вся країна, і вашу роботу відзначили.
Я працюю в науковому ліцеї. Наші учні й учениці беруть участь в олімпіадах, турнірах, конкурсах, готують проєкти Малої академії наук. Усе це вимагає часу на підготовку, причому поза уроками. Це не стосується шкільної освіти як такої.
Наукові проєкти МАН — це дитячі наукові роботи, які треба організувати, обладнання зібрати чи супроводжувати учнів до лабораторії в університеті чи в науково-дослідні установи. Якщо йдеться про турнір, треба зібрати команди, готувати їх, розв’язувати разом задачі, потренуватись у доповідях, побудувати опанування, рецензування тощо.
Понад те, потрібно самому готуватися до уроків і численних проєктів, в яких беру участь. Це і підготовка до реформування старшої профільної школи, і розробка курсів для вчителів. Із різними громадськими організаціями співпрацюю, з «Освіторією», яка організовує Global Teacher Prize. Все це вимагає часу, безпосередньої присутності та онлайн-консультацій. Ну, нічого, справляюся.
На початку роботи в школі я зрозумів, що в середній освіті є два пріоритети: мови та математика. Який би не був профіль школи: хіміко-біологічний, мовно-літературний, фізмат, історико-гуманітарний — але пріоритетів два: математика та як мінімум дві мови: українська, англійська. Навички з цих наук дитина виносить у доросле життя.
Із часом я прийшов до висновку, що будь-які метапредметні навички важливіші, ніж предметні. Тобто навіть мови й математика не можуть бути самометою. Вони є засобом для розвитку і поштовху до успіху.
Якщо на уроках учимо тільки мову, математику чи біологію — це фігня. У знань має бути додана вартість у вигляді розвитку компетенцій, важливих у житті.
Важливо вміти отримувати інформацію з нетекстових джерел: читати графіки, діаграми, схеми, таблиці, інфографіки. Ми щодня з цим стикаємося, бо нам скрізь не тексти пишуть, а знаки. Можна ніколи не використати на уроці графіків, діаграм чи схем і пояснити все словами і текстами, але далі людина виходить у життя, і що? І нічого.
Скрізь інфографіка, її варто розуміти. А хто цьому навчить? Учителі математики і природничники — це наша задача, набагато глибша, ніж викласти теорему косинусів. Уміння читати нетекстові джерела інформації — одна з основ математичної компетентності.
Вся природнича освіта, фізика, хімія, біологія, географія — не про закон Ома, не про мітохондрії, не про луги і кислоти, а про цивілізовану взаємодію з довкіллям.
Нехай наш випускник далі не вивчатиме природничу науку, та закінчить школу і знатиме, що несе відповідальність за природу. Що світ належить не тільки йому, а майбутнім дітям, онукам, усім прийдешнім поколінням. Лише так ми виростемо суспільство, яке не псуватиме довкілля, не буде вирубати ліси, забруднювати річки, будуватиме екологічно чисті виробництва. Про це мова, коли говоримо про мету освіти.
Якщо ми виховаємо покоління освічене, чемне — погодьтеся, це набагато крутіше, ніж якби 80% випускників знали будову й функції мітохондрій.
Школа мусить покращувати людину. Хто ходить до школи, має стати кращим, ніж хто не ходить. Діти мають розуміти: що краще в школі навчаєшся, то крутіший ти на вулиці, поза школою. Якщо чогось навчишся сьогодні, будеш кращим порівняно із собою вчорашнім, коли ще не вмів. І навички мають бути застосовуваними тут і зараз. Тоді учні прийдуть до вчителя й попросять: «А навали нам ще отих умінь, бо вони справді допомагають по життю». Не буде такого: «Ми мітохондрії вивчали, а навали нам ще стільки ж про рибосоми». Так це не працює.
Про ідею освітнього проєкту для вчителів: на що витратити премію
У світі та в Україні освіта поступово переходить зі знаннєвоцентричної до дитиноцентрованої. Різниця полягає в меті. У першому випадку — це накопичення знань, а в другому — розвиток компетенцій та успіх, розвиток дитини як передумова до успіху. Успіх будь-який: професійний, соціальний, родинний, репродуктивний навіть.
Оскільки це компетентнісна освіта, вчителям треба мати інструменти для відслідковування прогресу навчання. Коли ми накопичували знання, наші інструменти: контрольні, підсумкові роботи складалися зі знаннєвих задач. Учні їх розв’язували, а вчителі дивилися, наскільки добре, відповідно до критеріїв і шкали оцінювання.
Коли постала задача формування компетентностей у дітей, треба відслідковувати і цей шлях. А зробити це можливо, застосувавши компетентнісні завдання. Це непросто. Уміння укладати якісні компетентнісні завдання — на рівні мистецтва. Є світові взірці, наприклад, міжнародне порівняльне дослідження PISA. Я керую перевіркою робіт PISA для українського учнівства, і щороку бачу класні взірці. Я багато часу вчився, аби створювати такі завдання.
Є ще двоє колег, обізнані в цьому напрямку, тож хочемо разом запустити проєкт для освітян із написання компетентнісних завдань. Хочу відібрати проактивних учителів із кожної області України, зібрати у безпечному місці. У форматі воркшопу познайомити їх хоча б із первісними способами, як укладати компетентні завдання, як їх відрізнити від неякісних завдань. Тобто дати вчителям інструмент, вкрай необхідний сьогодні, бо у вільному доступі таких завдань дуже мало.
Після воркшопу, сподіваюсь, ці активні вчителі роз’їдуться та проведуть воркшопи для освітян у своїх областях. За принципом мережевого маркетингу поширимо, масштабуємо цей досвід у всій Україні.
Усіх ми не навчимо укладати завдання якісно — та може, всіх і не треба. Але розвинути в освітян смак на якісне завдання — дуже важливо, аби його мали всі. Для цього можна показати, що є гарним компетентнісним завданням, а що — ні, показати, як учителі серед чужих завдань можуть підібрати щось для своєї тематичної роботи. Так, на мій погляд, якість освіти покращиться.
Про (не)компетентнісні завдання для школярів і якими вони бувають
Що таке «некомпетентнісні завдання»? Це ті, відповіді на які ви мусите знати до того, як запитали. До прикладу, ми з учнями розбирали олімпіаду з біології. У завданні дається фотографія, питають: хто це? І чотири варіанти відповідей. Якщо знаєте, ви дасте відповідь, а якщо вперше бачите, що зображено, не зможете правильно відповісти. Тобто ви мусили знати щось до того, як вас запитали.
Для мене це найдурніша історія: чому я мушу знати відповідь до того, як запитали? Це якась ахінея. Запитайте на контрольній, що дитині має бути відомо, а не те, що вона не знає. Хочете дізнатися, хто на фотографії? Зробіть опис: для цього організму характерні такі ознаки, і перерахуйте. Він такий-от, сякий, а потім вже запитуєте. Навіть якщо учень уперше фото бачить, у нього вже є системні знання, і за ознаками організму він визначить, хто це. А так можна закинути фотографію в Google, і він дасть відповідь.
Ви перевірте в дитини компетенції, а не просто знання. Поставте в проблемну ситуацію, розкажіть історію та попросіть прийняти рішення, зробити висновок, встановити причинно-наслідкові зв’язки, прочитати текст із розумінням, виділити головне. Ось такі компетенції перевірте — те, що можна реально винести зі школи.
Просто щось знаєш? Не цінно. Знаєш, що робити з тим, що знаєш? Ось це цінно. Що робити зі знанням будови й функцій мітохондрій? Мені невідома жодна ситуація в житті, де ця тема знадобилася в чистому вигляді. Але вивчаючи її, я можу навчити дітей встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, читати вдумливо, мислити логічно. І з цим вони підуть у доросле життя.
На чому я їх цьому навчив? На мітохондріях. Без різниці, на чому вчити: хтось на будові речень навчає компетенціям, дехто на історичних подіях, інші на рівняннях реакцій, на нерівностях у математиці. Основа будь-яка, але всі знання повинні мати додану вартість: розуміння, що з ними потім робити.
Про викладання у воєнному Харкові
Знаю по своїх друзях, знайомих: усі, хто тривожні, виїхали з Харкова. Вони в місті не живуть, хоча б трохи далі, кілометрів за 150 звідси, чи поїхали на захід України. Ті ж, хто тут залишився, скажімо так, прийшли до уявної безпеки.
Згадую знайому: при мінімальному вибуху збирає речі, виїжджає. Посиділа-посиділа, набридло, приїхала додому. Тиждень-два-три — бах-бах, зібралася і знову поїхала. Це типова тривожність, коли ніде не знаходиш собі безпеки. Та якщо вже десь залишаєшся на постійній основі, значить, тобі ОК.
Дивна штука. Якби мене попросили пояснити це з біологічної точки зору, я би сказав: «Ні, так не може бути. Інстинкт самозбереження — один із найсильніших». Якби до війни сказали, що Харків бомбитимуть, я б відповів: звісно, тоді тут ніхто не буде жити, усі виїдемо. Але так не сталося. Ми пройшли через це. Ті, кому тривожно, виїхали. Я не кажу, що це вихід — не вихід зовсім, та, на жаль чи на щастя, не я вирішую, як буде.
Що я знаю напевне: мої учні зі мною почуваються нормально. Ми інтенсивно працюємо, і це відволікає їх від стресових історій. Що менше ти зайнятий, то більше сприймаєш все, що відбувається зовні.
Раніше я мав сумніви, мовляв, не можна багато займатися з дітьми, треба дати їм волю для дитинства. Умовно, для того, що ми називаємо дитинством: на вєліку поганяти, із друзями дурня поваляти. Нині я знаю, що не буде ні вєліка, ні дурняваляння, а будуть дослухання до тривоги, стреси. Проте коли вони вчаться — відволікаються від цього. Це не означає, що проблем немає, звісно, є. Ми всі у небезпеці, але за навчанням, а дорослі — за роботою хоча би трішечки ментально залишаємося здоровіші.
