У пресцентрі «Накипіло» відбулася відкрита розмова на одну з найболючіших тем сьогодення: про потреби сімей військовополонених і зниклих безвісти. У цьому матеріалі — основні тези та відповіді на запитання, озвучені в ході дискусії.
У розмові взяли участь:
- Вікторія Рудіян — дружина цивільного, який четвертий рік перебуває в російському полоні;
- Тетяна Тимофєєва — дружина зниклого безвісти військового;
- Олександр Савченко — представник Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин у Харківській області;
- Катерина Перепьолкіна — викладачка кафедри психіатрії Харківського національного медичного університету, волонтерка фонду NovaID.
Історії рідних полонених і зниклих безвісти
Вікторія Рудіян:
«Почалося з того, що наше село Старий Салтів було окуповане. Коли мій чоловік їхав на роботу через село Шестакове, його зупинили для перевірки документів. Наші старші діти — двійнята, обидва служать. У телефоні були фото хлопців у формі — за це його й забрали. Довго ми не знали, де його тримають і чи він живий. Десь наприкінці 2022 року, коли відбувся обмін, хлопці з острова Зміїний знайшли мене, подзвонили — і лише тоді я дізналася, що чоловік перебував у Білгородській області, у селі Олексіївка.
Згодом я отримала офіційне підтвердження. До цього він вважався зниклим безвісти, а тоді вже офіційно став військовополоненим. Довго не було жодних звісток, і ось два місяці тому знову відбулися обміни, і мені зателефонували звільнені. Тепер я знаю, що він перебуває в Тулі. Жодні офіційні органи мені не телефонували. Уся інформація — тільки через знайомих, пошукові групи, соцмережі».
Тетяна Тимофєєва:
«Мій чоловік — військовий, зник безвісти у грудні 2024 року. Після цього — жодних даних, я нічого не знаю. Зверталася всюди, куди тільки могла, написала безліч заяв. Немає підтверджень ні загибелі, ні полону — нічого. Зник у Макіївці. Ситуація така: у 402-му батальйоні в той період зникло дуже багато хлопців. Звісток немає ні про кого».
Робота слідчого
Олександр Савченко, представник Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти, запевняє: цивільний чи військовий — не має значення. Усі отримують статус зниклих безвісти за особливих обставин за законом, і цей статус відповідає реальній картині.
Сьогодні в Україні ніхто не знає, де перебуває той чи інший полонений. Навіть якщо є підстави вважати, що людина в полоні, це не дає змоги спілкуватися з нею, дізнатися про стан здоров’я чи місцезнаходження. Тому ця людина вважається зниклою безвісти.
І військовополонених, і зниклих безвісти за особливих обставин офіційні державні органи розшукують за одним алгоритмом. Національна поліція розшукує їх навіть у випадках, коли є підозра, що людина в полоні. Тож перше, куди мають звертатися родини, — до органів Національної поліції, радить Олександр.
Поліція відкриває кримінальні провадження, бере у рідних зразки ДНК. Повноваження слідчих обмежені: вони не можуть їхати на лінію бойового зіткнення, допитувати представників країни-агресора, працювати на окупованих територіях. Навіть поспілкуватися з побратимами зниклого безпосередньо на передовій їх не пустять.
Відпустити військових для надання свідчень — теж не вихід. Слідчі можуть отримати покази побратимів під час їхнього лікування в тилу або після звільнення зі служби. Якщо рідні мають інформацію з різних джерел — соцмереж, особистих розмов із побратимами, офіційних відповідей військової частини, матеріалів службового розслідування — її можна передавати слідчому разом із клопотанням. Утім, слід зважати, що побратими нерідко відмовляються надавати інформацію.
Звернення про зникнення військовослужбовця може подати військова частина. Матеріали другорядного провадження передаються та приєднуються до головних.
У Національному інформаційному бюро ведеться реєстр оборонців, які перебувають у полоні. Там накопичується інформація, кожна родина може отримати виписку, яка містить відповіді на три основних питання: чи є інформація про перебування в полоні, чи ця інформація підтверджена, чи є дані про місцезнаходження і стан здоров’я.
«Найважливіше завдання, яке ставить і виконує Уповноважений, — налагодження комунікації між родинами зниклих безвісти й військовополонених і представниками державних органів, які беруть участь у процесах розшуку та звільнення.
Часто через неповне розуміння або відсутність належних пояснень із боку Міжнародного комітету Червоного Хреста щодо повноважень і ролі в цьому процесі виникають ситуації, коли рідні зниклих безвісти й полонених незадоволені роботою держорганів. Вони вважають, що ті бездіяльні: слідчі нічого не роблять, нікого не допитують, нікуди не їздять тощо. Саме для цього існуємо ми, представники Уповноваженого».
Олександр Савченко, представник Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти.
Робоче місце та приймальня Уповноваженого розташовані за адресою: Харків, вул. Шевченка, 26, каб. 399. Контактний телефон: 066 428 04 01.
Надання зразків ДНК
Рідним варто здавати зразки ДНК, але немає сенсу наполягати, щоби зразки здавала вся велика родина — технології не стоять на місці. Сьогодні одного зразка достатньо: його можна дослідити двома методами. Є ознаки, які передаються лише по чоловічій або жіночій лінії, тож у кожному конкретному випадку варто дослухатися до поради експерта. Якщо потрібні зразки від родичів іншої лінії — їх треба здати.
Багато жителів Харківщини нині перебувають за кордоном, і в родин часто виникають запитання: як здати зразок, придатний для достовірної ідентифікації? Міністерство внутрішніх справ спільно з Міжнародною комісією з питань зниклих безвісти організували збір ДНК-зразків у різних країнах Європи.
На сайтах цієї організації, офіційних сторінках МВС, Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, можна знайти інструкції. Можна здати зразки, їх передадуть до Головного слідчого управління Нацполіції, а потім — експертам. Алгоритми дій узгоджені в Координаційному штабі та оприлюднені на сайті МВС.
Хто займається пошуком
Питаннями розшуку зниклих безвісти та звільнення з полону опікується головний державний орган: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Його спеціалісти працюють зі звільненими з полону й залучають фахівців інших силових структур.
Анкети заповнюються в Координаційному штабі, Національному інформаційному бюро та Службі безпеки України. Усі дані про людину, яку розшукують, передаються цим структурам. Потім зі звільненими, які перебувають на реабілітації, працюють: запитують, із ким вони спілкувалися в полоні. Ця інформація згодом з’являється в анкетах. Родичі, які мають особисті кабінети, можуть бачити зміни: зокрема відомості про можливе перебування зниклого в полоні.
Чи зобов’язана військова частина надавати акт розслідування родичам
Згідно з чинними нормативними документами Збройних сил України, акт службового розслідування — це внутрішній документ. Немає жодної норми, яка б зобов’язувала військову частину передавати його родичам.
У ЗСУ встановлений термін проведення службового розслідування: один місяць із можливістю продовження ще на місяць. Але це стосується саме його проведення й завершення, а не обов’язкового надання родині.
Водночас у межах кримінального провадження запит слідчого є обов’язковим для виконання. Родина має право впливати на хід розслідування, подавати клопотання, які обов’язково мають бути розглянуті.
Ідентифікація тіл у межах репатріації
Спеціалізовані підрозділи головних управлінь Національної поліції в областях, які займаються розшуком осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, виконують дві основні функції:
- Спілкування з родинами та вирішення питань, що виникають під час розслідування. У деяких випадках люди втрачають зв’язок із слідчим, — особливо, коли йдеться про території з активними бойовими діями. Саме цей Спеццентр покликаний допомагати в подібних ситуаціях.
- Провадження у кримінальних справах щодо ідентифікації тіл. Коли в межах репатріації надходять тіла загиблих захисників, за кожним випадком відкривається окреме кримінальне провадження, яке веде конкретний слідчий. Це саме та людина, яка надає дозвіл на передачу тіла для поховання.
У відповідь на великий суспільний запит слідчі створили так звані «каталоги тіл» — родини можуть ознайомитися з ними.
«На жаль, тіла, які ми отримуємо в межах репатріації, здебільшого перебувають у такому стані, що візуальна ідентифікація неможлива. Можливість є. Чи скористатися нею — вирішує кожен сам», — каже Савченко.
ДНК і база даних
Профілі ДНК вносяться до єдиної бази — Електронного реєстру геномної інформації людини. Кожен новий профіль автоматично перевіряється на збіги з уже наявними у базі. Якщо збігу немає — він зберігається та очікує на подальші звірки. У разі збігу слідчі отримують офіційне повідомлення та зв’язуються з родиною.
Цивільні полонені
«Цивільних не повертають. Можливо, когось — у дуже-дуже незначній кількості. Але фактично в останні обміни я не бачила жодного цивільного полоненого. Я розумію, що передусім мають обмінювати військових, але навіщо тримати там цивільних? До кого звертатися — я не знаю», — каже Вікторія Рудіян.
Цивільні, як і частина військових, утримуються з формулюванням «за порушення законів рф». Через це російська сторона неохоче йде на перемовини щодо них. Вона розглядає цивільних полонених як злочинців згідно зі своїм законодавством. Найпоширеніше обвинувачення — протидія СВО («спеціальній військовій операції»).
У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими створено окремі переговорні групи, які займаються цивільними.
Як (не)підтримувати тих, хто чекає
Комусь важливо, щоб їхній біль розділяли ті, хто поруч. Інші — навпаки, хочуть сховатися від світу, аби зайвий раз не згадувати пережите. Передбачити, як реагуватиме людина, — складно, лише у процесі спілкування стає зрозуміло, чи варто занурюватися в тему глибше.
«До мене здебільшого звертаються жінки. Це саме про психоемоційну підтримку: допомогти прожити, відгорювати, вийти зі стану розпачу, знайти ресурс — і внутрішній, і зовнішній — аби жити далі. Часто людина втрачає довіру до оточення. Люди звертаються до різних інстанцій із надією, що саме там вирішать її питання. На жаль, процеси затягуються, і в людей зникає віра, що їм справді можуть допомогти.
Часто приходять жінки, налаштовані дуже войовничо. Я вважаю своєю задачею допомогти повернути їм віру в людей, нагадати, що вони не самі, що поруч є підтримка. Можливо, саме ці люди або організації не здатні змінити ситуацію, але це не означає, що вони залишать людину на самоті», — зазначає Катерина Перепьолкіна.
Найпоширеніші запитання та відповіді
Як подається список зниклих безвісти на обмін і як часто?
Олена Матвієнко, співробітниця консультаційного центру Східного регіону Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими:
«Центр координує роботу Харківської, Донецької, Луганської, Запорізької, Дніпропетровської та Полтавської областей. Ми консультуємо родини та близьких захисників і захисниць України, які потрапили в полон або зникли безвісти.
Маємо інформацію від фахівців, які беруть участь у перемовинах: усі, хто внесений до Реєстру оборонців України, автоматично включаються в опрацювання. Дані з реєстру використовує Координаційний штаб для пошуку, звільнення полонених і ведення перемовин про обміни.
Штаб у межах повноважень і згідно з установленим порядком вживає заходів задля звільнення всіх оборонців, які перебувають у полоні. Просимо розуміння: деталі перемовного процесу не розголошуються — обміни люблять тишу!».
Велика кількість зниклих безвісти перебуває в полоні, але росія не підтверджує цього. Міжнародні організації практично не мають доступу до місць утримання. Як повертати таких людей?
Олександр Савченко, представник Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин у Харківській області:
«Фахівці, які беруть участь у перемовному процесі, неодноразово наголошували: росія діє так, аби максимально заплутати все. Це навмисно: аби збурити суспільство, розхитати державні інституції, підірвати довіру до них. Найперше, що має вирішити міжнародна спільнота, — як перейти від політики умиротворення агресора до реального тиску на державу, яка свідомо порушує міжнародне право.
Насправді ніхто до кінця не розуміє, за яким принципом росія формує списки на обмін. З усіх зустрічей, у яких я брав участь, стало зрозуміло: ми готові забрати всіх, кого нам віддають. Але вирішує — росія. Вона визначає, кого передавати, а кого — ні. І ще важливо: спроби зробити свого рідного більш медійним можуть зашкодити. Замість пришвидшити звільнення, це може мати зворотний ефект».
Як відбувається офіційне підтвердження, що людина перебуває в полоні?
Олександр Савченко:
«Згідно з міжнародним правом, створені Національні інформаційні бюро України та росії. Посередником виступає Міжнародний комітет Червоного Хреста. Але підтвердження не означає, що Червоний Хрест приїхав у колонію, переписав усіх і передав списки. Ні. росія сама вирішує, кого включати в офіційний список полонених.
Вони передають ці дані до Червоного Хреста, а той — до нашого Національного інформаційного бюро. Так формується верифікований список. Теоретично, за кожного підтвердженого військовополоненого росія несе відповідальність за міжнародним правом. Але вони її уникають і не підтверджують багатьох. Саме тому в кожному обміні є люди, про яких раніше не було жодної офіційної інформації».
Окремо про роботу ТЦК
Під час дії воєнного стану комунікація між родинами зниклих безвісті й полонених відбувається через територіальні центри комплектування. Якщо родина подає заяву на грошове забезпечення, отримання витягу з акту службового розслідування чи з наказу, всі звернення подаються через ТЦК та СП.
Співробітники не здійснюють пошукові заходи чи пошук інформації відносно зниклих безвісті. Вони є тією структурою, яка передає заяви документів до військової частини. Їхня функція — комунікація, місточок між родинами і військовою частиною, — каже Олена Бєлячкова, координаторка родин зниклих безвісти і військовополонених «Медійної ініціативи за права людини».
Під час пресконференції кілька родин поділилися досвідом спілкування з представниками ТЦК різних районів Харківського регіону. Кожен з озвучених випадків прокоментували представники центру.
«Дізналася, що мій син зник безвісти, з інстаграму, від сестри його побратима. Я прийшла до військкомату й повідомила про це. Син зник 15 січня, а офіційне сповіщення я отримала лише 30-го, після неодноразових звернень. Ворог — це ворог. Він хоче знищити нас як націю: і на фронті, і в тилу. Але чому в наших державних установах немає державності?
Ми проходимо крізь Пекло. Чому, коли приходжу за довідкою, маю принести документи, хоча в них є ксерокс? Чому мені кажуть іти в іншу установу? Мені не шкода грошей, справа в людському ставленні. Мій син уже місяць чи два мав статус зниклого безвісти, коли прийшли з ТЦК і вручили мені сповіщення. Це щоденні тортури, витончена кара. Я прошу: донесіть до розуму цих людей, що треба поводитися по-людськи».
Наталія Шестакова, мати зниклого безвісти воїна 95-ї бригади ДШВ.
«Хочу сказати про ТЦК та СП у Харкові — це справжня проблема. Я спілкуюся з родинами вже 2,5 роки, і ситуація, на жаль, не змінюється. Це питання комунікації: якось я подала до Салтівського ТЦК сім скарг через нелюдське ставлення.
ТЦК — це орган, який має налагоджувати зв’язок між родиною та військовою частиною. Це перше місце, куди приходить сім’я, зазвичай у стані, що гірший за Пекло. Якби в когось із працівників зник син або чоловік — вони б зрозуміли, як потрібно поводитися.
Салтівський ТЦК — це жах. І я говорю не лише від себе — це думка багатьох родин. Якщо є можливість — зверніть на це увагу. Дякую».
Катерина Перепьолкіна, волонтерка фонду NovaID.
Анна Поволоцька, дружина зниклого безвісти військового 93-ї ОМБр «Холодний Яр»:
«Я прийшла з мамою чоловіка до Новобаварського ТЦК у Харкові подати заяву на виплати згідно з новим законом. Там зіткнулася з хамством і грубістю. Співробітники обговорювали вголос, що в них буде на обід. Я не могла зосередитися, аби просто заповнити документи. Зробила помилку, мені сказали: “Нужно читать”.
Я вже пережила період, коли моя психіка адаптувалася. А якщо прийде мати чи дружина, чий чоловік зник тиждень тому? Співробітники ТЦК мають розуміти, що працюють із найуразливішими людьми. Ми не просимо пільг, просимо лише людського ставлення й розуміння, що ми переживаємо».
Відповідь ТЦК
Віталій Панченко, т. в. о. заступника начальника Територіального центру комплектування та соціальної підтримки з психологічної підтримки персоналу Харківського обласного ТЦК та СП:
«Для нас робота з родинами, чиї близькі вважаються зниклими безвісти, — надзвичайно важлива й чутлива тема. Наш обов’язок — підтримати родини військовослужбовців, надати їм необхідну інформаційну допомогу. Ми робимо все можливе, щоби допомогти родинам захисників.
Просимо вибачення у родин за некоректне відношення наших підлеглих. Фахівцям, що здійснюють прийом родин військовослужбовців, доведені скарги та проведено інструктаж. Ми звернули увагу на налагодження вчасної належної фахової комунікації з родинами військовослужбовців.
Досить часто наші фахівці йдуть назустріч родинам і допомагають пришвидшити оформлення документів. Але, на жаль, ресурсу для всіх не вистачає, адже у ТЦК не передбачені послуги ксероксу. Тож просимо громадян поставитися з розумінням і завчасно підготувати необхідний пакет документів.
Віримо, що спільні зусилля багатьох людей допоможуть знайти й повернути наших воїнів. Кожна родина обов’язково отримає гарантований державою соціальний захист».
Чи притягнуть винних до відповідальності
Як Україні максимально чітко зафіксувати наслідки поводження з українцями в російській неволі, аби в подальшому притягнути винних до відповідальності?
Олена Бєлячкова наголошує, що надзвичайно важливо документувати всі злочини, зокрема катування, відмову в медичній допомозі, неналежне харчування чи інші порушення Женевської конвенції. Вкрай потрібні судово-медичні експертизи, аби встановити зв’язок між травмами та катуваннями в полоні. Бо медичні довідки фіксують лише діагнози, а судово-медична експертиза дозволяє визначити, чи стали травми наслідком тортур.
Не всі звільнені проходять такі експертизи, адже після полону в пріоритеті — відновлення здоров’я. Утім, експертизи створюють доказову базу для притягнення винних до відповідальності. Іншим інструментом є Стамбульський протокол, який теж фіксує, що відбувалося з людиною в неволі.
«Сьогодні правоохоронці, зокрема Офіс Генпрокурора, оголошують підозри керівникам місць утримання, де зафіксовані факти жорстокого поводження з військовими чи цивільними. Притягнути безпосередніх катів складніше: вони приховують обличчя під балаклавами, змушують полонених опускати голови, тож їх ідентифікувати дуже важко.
Ми активно працюємо над встановленням причетних, насамперед керівників СІЗО та колоній, і передаємо ці дані правоохоронним органам для створення доказової бази.
Прикладом є Оленівська колонія, де в липні 2022 року під час теракту загинули понад 50 “азовців”. Там підозри отримали начальник колонії Євсюков (який згодом загинув у Донецьку), його заступник і так званий “Кірюша”, відомий серед полонених особливо жорстокий кат, якого перевели в Горлівку. Це один із рідкісних випадків, коли підозру оголосили саме безпосередньому виконавцю.
Ми сподіваємося на притягнення винних до відповідальності, принаймні серед керівництва колоній і СІЗО. Для цього важливо фіксувати всі злочини та забезпечувати винесення підозр. Злочини можуть розглядати і в Міжнародному кримінальному суді, і в новоствореному спеціальному трибуналі для високопосадовців. Для України вкрай важливо документувати ці злочини й домогтися справедливості», — зазначила юристка «Медійної ініціативи за права людини».
