Про українське фентезі від Лесі Українки на сцені російського театру імені Пушкіна. Про закулісся театру. Про стосунки. Про родину. Про глобальне потепління. І навіть про очерет з Коротича в якості реквізиту. І ми не обійшли стороною зарплату в театрі.
У «Лісовій пісні» Ольга зробила відкритий фінал: вистава може закінчитися як завгодно глядачеві. Ще не поставлена крапка в скандальній історії навколо посади директора театру. Про все це далі.
Тут і далі фото з репетиції вистави «Лісова пісня»
Харківський російський драматичний театр імені О. С. Пушкіна працює з 1933 року. І дотепер там жодного разу не було вистави українською мовою, поки режисерка Ольга Турутя-Прасолова не поставила «Лісову пісню» за п’єсою Лесі Українки. Прем’єра була запланована на 16 та 17 квітня на малій сцені театру. За два тижні до прем’єрних показів у продажу не лишилося жодного квитка. Але локдаун вніс корективи: доведеться зачекати.
Коли ви ставили «Онєгіна», багато хто закидав, що це «русский спектакль».
Якщо хочете українського — я це поважаю, то йдіть у «Березіль». Але не йдіть у Російський драматичний театр імені Пушкіна, щоби докоряти, що там ставлять Пушкіна.
Це було на день народження театру. Вистава була присвячена конкретно цій даті.
Мій старший син каже, що я радикальна феміністка. Хтось подумає: ще й націоналістка і бандерівка, але я ніяк себе не ідентифікую. Розумію, що раптово нічого не зміниться. Неможливо взяти і в російськомовному місті миттєво переробити все. Це я приїхала сюди «со своим уставом в чужой монастырь». Але вважаю: те, що я ставлю в російському театрі українською мовою — це дійсно тріумф, як не прикро це звучить. Я все-таки в себе вдома, дивно радіти такій можливості.
Ви колись говорили, що для кожної вистави свій час. «Лісову пісню» вперше поставили в 1918 році в Києві. Минуло понад 100 років. Чому саме зараз настав її час?
Причина, як у всіх театрів цьогоріч, — день народження Лесі Українки.
Сергій Анатолійович, директор театру, запропонував поставити Лесю Українку. Він сказав, щоб я спробувала двома мовами. Але виявилося, що текст абсолютно не звучить, як і Пушкіна не варто перекладати українською.
Коли я вчилася в театральному училищі в Одесі, у нас був викладач, який навмисно давав нам різні переклади. У нього була ціла збірка перекладів одного вірша, ми якраз вивчали поезію Едгара Аллана По. Він звучав настільки по-різному залежно від перекладача, адже кожен відчуває текст інакше.
Коли ми читали текст Лесі Українки російською, складалося враження, що не вистачає ведмедя, балалайки, ще чого-небудь — тобто це якась «русская народная сказка про щуку» і взагалі не «Лісова пісня», текст не впізнаваний. Я прийшла з українським текстом і сказала, що ми будемо ставити українською мовою, тому що неможливо вписати туди російську ніяк, це інше звучання абсолютно.
До того ж «Портал на Гоголя» — це експериментальна сцена, ми можемо дозволити собі тут робити все що завгодно. Вона в нас так і відкривалась: як демократична експериментальна сцена, на якій «робіть, діти, що хочете».
Коли я прийшла до Бичко в театр, хотіла поставити «Тіні забутих предків». Він сказав: «Сейчас это очень радикально, давай, может быть, чуть попозже». Тобто він не сказав, що «Здесь этого не будет никогда». Бичко мені тоді відмовив, і я поставила цю виставу в Будинку Актора. А згодом він сам запропонував Лесю Українку для постановки.
Коли почали обирати, що саме ставити (бо не було завдання поставити саме «Лісову пісню»), я перечитала кілька її драматичних творів — і виявилось, що вони малоподієві. Я зараз скажу грубо, але в «Одержимій» вона страждає в печері або страждає поза печерою — усе, більше нічого не відбувається.
Тому обрали «Лісову пісню». У нас буде не казка-феєрія, а фентезі. Хотіли ще додати еротичне, бо там дуже багато такого красивого. Зараз і так багато негативу, тож хотілося через репетиції вийти на прем’єру не з чимось важким соціальним, а щоби це була казка. Щоби ти прийшов і в ній розчинився, щоби схотів піти в ліс, зняти з себе одяг, посидіти біля багаття, об мох потертися, тому що ми звідти вийшли. Мені в місті дуже сильно цього не вистачає.
Але працювати з твором було дуже важко, це ж поезія. Усе, що ти читаєш, перетворюється на читацький конкурс: вийшов, продекламував красиво вірш, і все. Важко було зробити так, аби це прозвучало зі сцени в дії. Текст ми дещо скоротили. Фінал відкритий, кожен нехай вирішить для себе, чим закінчилася ця історія, побачить щось своє. Я не люблю трагічних фіналів, надія повинна лишатися в будь-якому випадку.
Я не можу сказати, що саме про це вистава, але на репетиціях часто повторювала фразу, що ми — лише гарне добриво для дерев. І таким чином ми ніколи не закінчимося, бо будемо продовжуватися в іншому переродженні. І про любов, мені здається, так само: це не може закінчитися.
Ми вирішили, що тут загалом і про чоловіка, і про жінку. Перша дія — Мавки, друга — Лукаша. Ми це не робили навмисно, але коли зібрали все, то побачили, що воно розділилося на дві конкретні частини. Поділилося на світ казковий, легкий, де немає обмежень, і світ, як ми називаємо другу дію, «бійка за сільський клуб», де дві директорки з будинку культури з’ясовують, хто з них краща. Це дуже схоже на те, що в нас відбувається, коли немає значення, за що ми б’ємося, — головне, що ми б’ємося.
І Мавка, і Лукаш мають від чогось відмовитись у собі, щоби наблизитися один до одного. Тому що вони з різних світів. І мені здається, що це дуже про чоловіків і жінок, що вони також мають чимось поступитися.
Я не знаю, чим я можу поступитися, мені здається, нічим, — сміється Ольга. — Для мене це питання також відкрите: я не знаю, як відбувається цей момент, коли переплітаються гілочки, усі пташки знаходять свої гніздечка, а люди — один одного.
Важко ставити вистави і матеріал про любов, бо надто багато інформації на цю тему. Ми прибрали скажений романтизм і звели все до простих і зрозумілих діалогів. Дали зрозуміти, чому Лукаш так повівся: усе витікає з владної матусі. Переклали сучасною мовою, тобто, як я зараз розумію цей матеріал.
Я обрала свій улюблений час «вне времени». Не можна сказати: це відбувалося колись чи зараз. Але є конкретні відсилання і до національного костюму, і є, моя гордість, український народний танець, чистий, який він є. Я довго думала, куди його у виставі втулити, щоби він прозвучав так, як треба. Ми знайшли таке місце, він ідеально ліг. Це ризикований для мене крок.
На репетиції я чула сучасну драйвову музику у виставі, і ще буде український народний танець?
Так, і він також буде під сучасну музику.
Ух ти! «ДахаБраха»?
Я хотіла, щоб в «Онєгіні» звучала «ДахаБраха», там, де сон Тетяни. У них є одна пісенька «Монах», від неї в мене просто зривало башню. Ми написали музикантам, а вони навіть не захотіли з нами спілкуватися. Натомість Земфіра, пісню якої ми використовуємо у виставі, відповіла: «Да, берите, я ничего от вас взамен не требую».
В «Онєгіні» Земфіру заспівав хор. Це було дуже потужно! І я зовсім не очікувала почути її у виставі за Пушкіним.
Я теж, бо це була ідея Ані Мінакової. Ми з нею і в «Лісовій пісні» співпрацюємо, також буде хор. В «Онєгіні» була ідея романсу. Я їх ненавиджу, тому попросила Аню, щоб це був начебто романс, але не романс. Ну і ось так сталася Земфіра.
Анна Мінакова, керівниця «Хору одиноких сердец сержанта Пеппера», репетирує з акторами театру хоровий спів для вистави.
Я люблю довіряти. Я знаю, що хореограф, хормейстер, художник — усі мають зробити свою роботу на 100%. І коли вони працюють, мені потрібно закрити рота й не втручатися. Це важко, звісно, але тоді дійсно виходить момент співтворчості. У цій виставі в нас буде народна слобожанська пісня, місцева — «Вербова дощечка». Я її не знала, але одразу погодилась. У дитинстві чула багато пісень, але не задумувалася, звідки вони, бесарабські чи всеукраїнські.
Так що буде хор і танці. Як можна коротко описати виставу? Ми маємо неформальну фабулу «секс, наркотики і костровище». Тільки давайте без наркотиків, бо я в цьому не розбираюсь. Хотілося красивих танців біля багаття. Ми з хореографкою сміялися, що в нас такі танці в кожній виставі: і в «Онєгіні», і вона ставила для «Пушкін. Плем’я».
Особисте: стосунки, родина, пошук свого дерева. Глобальне потепління
«Питання самоідентичності ніколи не стояло, я завжди знала, хто я, в якій країні я живу, на який мові розмовляю»
Коли ми починаємо розбирати стосунки на молекули, забуваємо, що є людина з базовими потребами. Це моя життєва філософія. Є чотири ніжки стільця, на яких тримається моє самопочуття: коли я смачно їм, добре сплю, коли маю близькість і коли в мене є улюблена справа. Ми це все романтизуємо й доводимо до якогось глобального «я выше этого». Якщо ти не будеш добре спати, їсти, у тебе не буде коханця, ти не будеш займатись улюбленою справою, — твій стілець-світ почне хитатись.
Якраз у «Лісовій пісні» я хотіла звести до того, що ми занадто все ускладнюємо. Простіше треба бути, особливо в стосунках. Я поки не маю позитивного досвіду, але що можна так домовитися, щоби злитися з іншою людиною в одне — я в це вірю. Коли знайдеш свою людину, яка буде тебе розуміти, і ти її будеш розуміти та поступатимешся якоюсь частиною себе, аби бути разом, — я цю думку не відкидаю.
«Я кайфую від самотності. І я не почуваюсь самотньою. Потреба в стосунках якось відвалилася сама собою. Але є віра, досліджую цю тему — ще буде декілька вистав», — упевнена та врівноважена жінка щиро та дзвінко сміється, і я вірю кожному слову Ольги.
Є така думка, що після розлучення людина значно довше почувається щасливою, ніж після весілля. Тому що розлучення хочуть зазвичай значно довше. Може, так воно і є. Не так багато людей навколо, які живуть парами дуже довго і в яких усе гармонійно. Значить, так можна, значить, це правда, це реальна тема.
Але буває іноді таке розчарування… Знайомий виклав фотку з написом «25 років разом», і я кажу подружці, що в мене такого вже не буде. А вона мені каже: «У мене також є знайомий, який викладає фотки «25 років разом», а я знаю його коханку».
Ми за цим часто ховаємося. Нам усім не вистачає щирості. Не для когось, для себе. Не треба для соціуму створювати картинку щасливого сімейного життя, аби вона тільки була. Треба зрозуміти, що ти відчуваєш, чого б ти хотів. А це важко, бо ти звикаєш, бо на тебе тиснуть люди, що ти заміжня чи одружений, а потім: «У вас же всё хорошо, чего вы разводитесь?».
Я себе не відношу до жодного покоління. Я інколи забуваю, скільки мені років. Я просто є. Але мені дуже подобається, що дівчата, яким зараз 20 років, вони вже нічого нікому не винні. Уже немає такого: ти маєш вийти заміж до 25, народити дитину до 32, мусиш зробити те і те. Хочеш — роби, не хочеш — не роби. Якщо всі почнуть до цього трішечки простіше ставитися — буде класно.
Тому прочитавши «Лісову пісню», казку, ви вирішили все не ускладнювати та зробити виставу про життя?
Там класна тема з домінуючою мамою. Це ж ми не придумали, воно там було. Просто режисер виводить ручки на пульті, щоби показувати, що саме ти побачиш у цьому тексті. Лукаш там так і каже: «Мене мають одружити». А з ким? Так він і не знає, так йому сказали.
Або я там граю з цим словом НАВІКИ. Усе повинно бути назавжди, залізобетонно. Мавка тролить Лукаша, що в них немає НАВІКИ. Є тут і зараз, оцей момент. У нас таке життя, що є лише «зараз». Ми п’ємо з тобою каву прямо зараз. Нарешті теплішає, класна компанія, класна кафешка, руки-ноги на місці та немає цього «НАВІКИ». Для мене чомусь це страшне слово, тому що все швидкоплинне.
Минулого року я пережила власну драму. Батьки продали будинок, у якому я народилася. Мої батьки в цьому сенсі класні, вони як вода, постійно змінюються, не залізобетонні ретрогради. Вони зателефонували й кажуть: «Ми вирішили продати будинок. Ми тобі співчуваємо, бо це наше рішення тебе травмує». А це правда, у мене було враження, що лишаю там усе. Цей дім був якраз чимось таким, що навіки. А виявилося — не навіки. Усе дуже швидко змінилося.
Це ж південь Одеської області, глобальне потепління, здається, ніби десь далеко, але там воно вирує вже декілька років поспіль. Там улітку жахливі повені, це дуже страшно. Я одну таку повінь пережила, у мене було враження, що це кіно. Увечері я пішла шукати наших кіз. Я побачила людей, які для мене були з дитинства авторитетними, вирішували дорослі питання, а тут вони стояли розгублені, заплакані й дивилися на потоплене стадо кіз. Якісь уже захлинулися, якісь доходили. Ніч, темно, усі стоять і мовчать. Навкруги вода, дерева попадали. І це все сталося за лічені години.
А в минулому році останньою краплею стало, коли влітку за страшенної жари випав град і не розтанув за добу, такі це були глиби льоду. На городах побило все.
Ще там є Тузлівський заповідник, туди на літо прилітають птахи, їх побило цим градом. Був репортаж, очевидці розповідали, що це було просто закривавлене поле, вкрите трупами. У нас же немає лісів, там все відкритий простір.
Я в лісі взагалі ніколи не була, я ж зі степу. І тут батьки переїхали під Київ, це село прямо в лісі. Я приїхала до них, це було незадовго до Нового року. Думаю, піду на пробіжку, а вже вечоріє, темнішає. Я заходжу в ліс, і просто купа нової інформації: звуки, шишки, гілки, дерева, — усе абсолютно інакше. Я подумала, що туди варто приїжджати надихатися, трішки брати звідти. У дрімучому лісі я ще не була, але б хотіла.
Леся Українка в листі зізналася своїй матусі, уже коли написала п’єсу, що в дитинстві збігала до лісу вночі, бо хотіла зустріти мавку. Тобто ідея «Лісової пісні» в неї довго зберігалася. Дитина вночі в лісі одна сиділа й чекала мавку, як це взагалі можливо?! Я дуже люблю ліс, ходжу в гори, у походи, часто в наметах у лісі ночувала, але щоб самій вночі піти гуляти — ні, дякую.
До того ж ці звуки! Там буде лізти їжак, а здаватися буде казна що. Я одного разу бачила білу сову під Харковом у Коротичі, ми тоді там жили, вона прилетіла під нашу хату. Сова подивилася на мене, і я так злякалась! Просто пташка. Я посвітила на неї ліхтариком, а вона сидить, дивиться, здорова така.
Коли дуже погано, треба поїхати в ліс, у степ, до моря або до річки, не до людей. Кудись, де ти можеш з цим усім з’єднатися. У мене зараз з’явилося таке місце під акаціями, там, де батьки купили будинок, я ті акації навіть не можу обійняти, такі вони величезні. Батько каже, що там буде стіл, гойдалка. Мені все подобається.
Може, хтось вирішить, що я дивачка. Мої обидві бабусі мене так виростили, що все живе, все має душу. Повзе жучок, такий зелененький, малесенький, ледве видно його, а бабуся каже: «Дивись, який маленький, і дав же йому Бог душу». Бабуся була православна, я вже ні. Але для мене Бог — це природа, вона сильніша за нас. Уже почався сокорух у деревах, ми його не бачимо, але там уже щось відбувається. Ми, люди, звикли вірити тільки в те, що можемо побачити.
А друга моя бабуся вчила слухати себе й шукати своє дерево. Притулитися до цього дерева, знайти травичку й купу ще якихось, як я зараз розумію, дивних речей. Але я не знаю, як без цього жити.
Коли немає часу їхати за місто, я такі куточки шукаю в Харкові. Наприклад, лісопарк, де можна просто посидіти на поваленому дереві.
Я, живучи в місті, усе одно не можу відділити себе від цього. Тому «Лісова пісня» — це все, що я.
Командос: «Коли кажуть, що театр — це я, ні фіга. Театр — це ми»
Ольга під час репетиції записує зауваження на диктофон у телефоні. Прослуховує разом з акторами, уважно слухає їхні побажання. Питає в актриси: «Ты с чем выходить хочешь? С перышком, веткой или камышом? Поговори с Еленой Павловной, она тебе камыш из Коротича привезет». І вже наприкінці репетиції звертається до хлопця, який весь час сидів у темряві залу: «Виталик, напиши список для Елена Павловны: барабан, камыш, перо в сережку».
Я пригадала з репетиції: «Елена Павловна з Коротича камыш привезет». І Єлена Павлівна взуває гумові чоботи?
Вона так и робить. Вона каміння колись везла з Коротича.
Коротич — це невичерпне джерело реквізиту для театру Пушкіна.
У нас просто афігенська команда. Коли кажуть, що театр — це я, ні фіга. Театр — це ми. Мені навіть уночі пишуть, коли якісь ідеї, це процес, який ніколи не зупиняється. Я це обожнюю!
Нам потрібно було зробити дуб, щоби на нього чіплялися гілки. Люся, вона в пошивці працює, приїхала в суботу, у свій вихідний, почепила ці гілки, сфоткала мені й каже: «Смотри, какая *уйня получается». І вона мені не втюхує, що і так зійде.
Або приходиш у столярку й кажеш, що мені потрібна тільки драбина. І ясно, що це не тільки драбина, а якась конструкція нереальна. І класно, коли всі горять цим.
Ці люди допомагають робити вистави, але зазвичай лишаються «за кадром».
Я люблю знати всіх у театрі, я дружу зі столярами, з усіма. Ці всі люди створюють театр. Мабуть, тому що я з села, ти там вітаєшся з кожним, не ділиш людей.
Ні, це не тому, що ти з села, бо це нормально.
Так, це нормально. У нас йшла репетиція «Онєгіна», і ми там розкидали пір’я. У залі працювали дві прибиральниці, одна побачила це пір’я й почала кричати нам. Ми з цієї фрази зробили хештег. Вона кричить-кричить-кричить, і вже дійшло до апофеозу, і тут вона каже: #чийнеробота. Ми всі лягли просто зі сміху. І цей хештег і вислів — найпопулярніші в театрі. Що би ти не писав, що б не робив — «чи й не робота».
Мені подобається, що в театрі можна сказати таке, і тебе не звільнять. Це нормально: висловлювати свої емоції, нормально між собою сваритися, нормально з’ясовувати стосунки.
Під час репетиції актори виносять пропозиції: давайте тут повільніше барабани, а давайте я тут отак зроблю. Ти слухаєш і кажеш: ну, давайте спробуємо. Це тому що молоді актори і це такі нові часи? Мені здається, у театрі раніше всі слухалися режисера й виконували накази.
Це співтворчість. До того, що зробив на 100% режисер, художник і костюмер, ще додаються 100%, які мають внести актори від себе. Вони мають пропрацювати матеріал, їм має бути кайфово на репетиціях.
Актори — це неслухняні діти. Вони часто починають себе вести як курник, іноді пекельний. Та якщо не буде атмосфери свободи, вони не зможуть щось запропонувати. Ми домовились, як у Ліни Костенко, бути взаємно красивими. Кожен може щось запропонувати, і йому ніхто не скаже: «Вот дурачок, что он такое несет». Ніхто нікого не засуджує, не повчає. І ця абсолютна свобода на майданчику дає класні плоди: люди повністю розслабляються і можуть бути такими як є. Комусь це важче. Вони проходять після інституту, де їм, мабуть, такого не дозволяли. Їх вчили, що є режисер-диктатор… До речі, я замислилася недавно: може, я також диктатор, просто іншого ґатунку, якийсь інший вид диктатури.
Лагідний диктатор.
Лагідний диктатор. Можливо, так.
Ти виходиш на майданчик — і можеш бавитися, гратися, можеш себе проявляти, і тут вже наскільки внутрішньої свободи вистачить, щоби ти міг розкритися.
Я взагалі ділю репетиційний період на три триместри вагітності. Перший триместр я віддаю, я багато придумую, багато генерую, малюю приблизні сцени, як це має відбуватися. Або малюю пункт А і кінцеву точку, а цю стежку вони проходять самі. Потім настає другий триместр, коли всі вже зрозуміли, куди ми йдемо, і починається обмін. А третій триместр найважчий, адже їм треба виходити самостійно, без мене, вони вже за мною не ховаються, не прикриваються режисурою. Є лише їхня акторська творчість. А я вже сиджу в залі та начитую якісь зауваження на диктофон в телефоні.
Кожен режисер генерує енергію, на якій він працює, і скандали та сварки — це не моя енергія. Знаю, що є режисери, які на цьому дуже класно роблять вистави, усіх пересваривши. «Ярость — наше топливо», і щось вийшло.
А в мене, навпаки, усі мають бути спокійні, розслаблені, у довірі один до одного. Не всі легко поєднуються між собою, але чим далі, тим краще я обираю людей, які готові працювати саме так. Для мене це зараз основна умова.
З ким легше працювати: з молоддю чи більш досвідченими акторами?
Взагалі так не поділяю. Я зрозуміла, що вік — це умовність. У нас є Юрій Аркадійовичі, це той ще бешкетник. Я не бачу різниці між ним і молодими, у нього енергії, як і в нас.
Тидищ! Сучасний театр: реалії, зарплати, скандал навколо посади директора
«Ми, коли робимо виставу, збираємо знаки. Ми ж всі містики, придурошні люди. Актриса попросила принести якісь українські вірші, вона готується на кастинг та їй потрібно читати вірш українською мовою. Кажу, що це має бути Жадан, звісно. Я беру з полички книжку, не дивлячись, і це «Господь симпатизує аутсайдерам». Значить, усе буде класно, тому що некласно вже було».
Молодий головний режисер Одеського оперного театру Євген Лаврінчук, тепер уже колишній, в інтерв’ю казав, що не може театр щось робити лише для себе, замкнутися в цих стінах. Навіть якщо є ресурс, виділяються якісь кошти, ви все одно не можете не комунікувати з публікою. Безглуздо робити найкрутішу виставу та нічого про неї не розповідати сучасними засобами, через ті ж соцмережі. У державних театрах працюють талановиті професійні актори та режисери, але приділяється мало уваги, якщо взагалі приділяється, роботі smm-фахівців. Хоча театр Пушкіна з цим справляється.
Зараз все може змінитися.
У нас була офігенна фотосесія в Ботанічному саду до прем’єри «Лісової пісні». Ми повернулись, і я замислилась: коли прийшов Сергій Анатолійович, узагалі не було жодного рекламного відділу. У нас зараз є фотограф, дизайнер, художник по афішах. У нас є smm-ник, наша сторінка в інстаграм і на фейсбуці жива, ми скидаємо мільйон сторіс, щоби себе просувати. Це завдяки тому, що прийшов директор і сказав: «А теперь будет иначе». Ми знімаємо тизери, у нас штатний фотограф, Олександр Кочегура, і він дійсно класний.
А що до культури відвідування театру? Можна з рюкзаком в театр чи ні? «Наглядачки» в глядацькій залі полюбляють робити зауваження. Юристи, програмісти, 50% людей ідуть до театру з офісу зі своїми ноутбуками, в яких важлива інформація. Вони не можуть здати рюкзак у гардероб.
«Це абсолютно нормально», — відповідає режисерка. Але спортивний костюм, мабуть, краще залишити для прогулянок з собакою та поїздок на дачу, сказала би я. Ольга каже, що їй байдуже, як люди приходять до театру, аби приходили.
Ми думали, як налагодити контакт із глядачем. Хотіли зробити в фойє театральну кав’ярню. Взяти декорації з вистави, яка вже не йде, зробити декілька, і ти нібито сидиш у декораціях вистави. Але, на жаль, ми не маємо юридичного права на це, бо це не наша будівля, ми її орендуємо в міста. Ми як театр, держустанова, не маємо права на іншу діяльність, а це ніби мінібізнес усередині театру. І класні ідеї накриваються законодавством і умовами, в яких ми зараз. Ми другий рік поспіль на початку року сидимо без зарплати.
Зарплата актора складається зі ставки та академічної надбавки. І вона в інших, принаймні, великих містах, становить 100% від ставки. А в Харкові — це 30%.
І то: це 30%, які платять лише два роки. Нам зобов’язані платити не менше 50%, але надбавка була повністю знята.
Вбиває, що нам кажуть: ви два місяці поживіть без зарплати. Без зарплати, коли ти нічого не можеш собі відкласти на такий випадок.
Це облрада ухвалює такі рішення на місцевому рівні, що харківським театралам забагато грошей?
Так, а на конкурси малюнків, на якісь конкурси скульптури з пластиліну списуються десятки тисяч гривень. Хореографка купила білизну, вона їй не підійшла, зараз у ній працює Мавка. Немає взуття. Ми не можемо купити барабан. А якщо ти захочеш щось зі світлом зробити, з тканиною, то це вже дорого-дорого. Усі розмови з оформлення вистави зводяться до «пожалуйста, давайте подешевле». І ти маєш з нічого зробити якусь красу. А потім усі такі: «Молодцы, классно сделали».
Тепер зрозуміло, чому саме зараз час «Лісової пісні», бо весь реквізит і декорації можна з Коротича привезти: очерет, каміння, гілки.
Моя суперсила — це те, що я взагалі нікого не оцінюю. Людина обрала собі так мислити, і це її право. А я собі обрала боротися за театр, за директора, за зарплату. Я не прошу мільйон, я прошу тільки те, що мені має належати за законом. І академічну надбавку 100%, звісно.
Приватні театри в кращому становищі?
У значно гіршому. Приватні театри всі переважно в Будинку Актора. Але недержавні театри інколи не спроможні навіть заплатити за оренду сцени, особливо ті, що лише починають діяльність.
З Артемом Вусиком (прим.ред.: головний режисер та актор театрів «Прекрасные цветы» і «Нефть») ми від початку, з навчання. Постійно десь перетинаємось, ось зараз я йому гарбуз вирізаю на виставу «Страждання на Гончарівці». Йому дуже важко, але мені подобається, як він узагалі пішов проти системи. Не даєте мені сцену, я її сам створю. І створив свій театр «Нефть».
Державний театр — це штат, є костюмер, реквізитор, усі інші. У приватному театрі ти все робиш сам. І репетиційна точка десь має бути, ти ще не заробив, але ти вже маєш платити за оренду.
На театрі заробляти ми не повинні, це неприбуткова організація. Якщо ти працюєш у приватному театрі — це точно не заради грошей. Це тому, що тобі в житті не вистачає творчості. Це дивна поведінка. Тому що тут гонитва за грошима, «кто круче, кто лучше и у кого телефон подороже», а тут — театрали зі своїми ідеями, «я хочу свій спектакль, я хочу свій театр, я хочу грати».
Я зараз знову пригадую Одеський театр опери та балету, коли спочатку туди запустили молодого режисера, і він почав там робити революцію. А потім система, стара, але потужна, почала пожирати все нове. І те, що яскраво вибухнуло, почало згасати. У Харкові, мені здається, відбувається те саме. З Українським культурним фондом скандал, і ще багато прикладів у культурному середовищі. Атака на культуру, як то кажуть. Але чому саме зараз, одночасно?
Не думаю, що це лише в одній сфері. Я люблю, коли в моєму оточенні є люди, які не працюють у театрі. Це свіжа інформація про те, що відбувається у світі. В якийсь момент я перестала слідкувати за новинами. Я розумію, що це неправильно, потрібно бути свідомою громадянкою України. Але для мене це важко — спостерігати за всім, що відбувається. Так само, як зараз — за змінами в театрі Пушкіна.
Я не можу працювати в негативній атмосфері. Коли є якісь сварки, у мене виключається мозок. Зараз почала свідомо обирати неконфліктних людей.
Я не можу сказати за всіх у нашому театрі, але мені здається, що половина працівників, а може, і більша частина — за Бичко, директора театру. По-перше, він прийшов не з вулиці, уся його професійна діяльність пов’язана з театром. Він був директором Будинку Актора й підняв його на той рівень, на якому він знаходиться зараз. Потім прийшов у театр Пушкіна. Він усього п’ять років тут, але ж скільки прем’єр ми випустили за цей час, скільки відбулося змін, яке сталося переформатування цієї махіни.
Він незручний, ні з ким не домовляється, кабінетами не ходить, ні перед ким шапку не знімає. І він не здає театр в оренду.
Тобто шуби й білоруський трикотаж у вашому фойє не продають?
Понад те, тут немає гастролерів з антрепризою. Він каже, що не уявляє, як у гримерках, де лежать наші речі, будуть інші люди. «Ти свої речі прибери, зараз тут буде антреприза, ми швиденько грошей заробимо», — йому це нецікаво. Він хотів, щоб театр Пушкіна жив своїм життям, щоби на наші прем’єри ходили і ми заробляли. У нас дійсно навіть у карантин ті 50% залу, які мають продаватися, заповнені.
Мене не лякають зміни. Я просто бачу, що ця людина ще не закінчила розпочате. Він сам філософськи до всього ставиться, часто повторює: «На мне театр не закончится». Театр буде жити далі, хто б не працював і хто б не приходив. Не ми його розпочали, не на нас він закінчиться.
Але я романтик, «справедливость должна восторжествовать». Цю велику роботу розпочато, цей імпульс треба продовжувати. Щоби закріпилося за театром, що він має бути саме таким. Ми всередині театру абсолютно різні, і в нас абсолютно різні вистави. Хтось із глядачів приходить на одного режисера, хтось на іншого, хтось на одні вистави, хтось на інші. І тут постійно вирує життя, між нами такі пристрасті! Це нормально, коли театр провокативний, сучасний, не притрушений пудрою, нафталінчиком і страусовим пером.
Мене питають, чому я не переїду, адже батьки зараз від Києва 60 кілометрів, і я там ставила вистави. Я не хочу, мені подобається тут. Мені подобається цей театр, мені подобається спротив.
І це не революція — поставити в Києві «Лісову пісню». А ось поставити цю виставу в Харкові в «русском драматическом театре» — це інша справа.
Так, це моя маленька перемога.
