Чи можна «навчити» РСЗВ радянського зразка працювати прицільно? Як змінюються поховальні обряди російських окупантів і від чого в українських артилеристів загоряються очі?
26-та окрема артилерійська бригада імені Романа Дашкевича, яка пройшла тяжкі бої на різних ділянках фронту, зокрема на Луганщині й Харківщині, зараз боронить Донеччину. Розповідаємо та показуємо, як виглядає бойова робота її реактивної артилерії на Краматорському напрямку, у зоні відповідальності 11-го армійського корпусу. Деякі подробиці змінені або приховані, щоби не давати зайвої інформації супротивнику.
Вогонь летить за обрій
Ми з групою бійців 26-ї окремої артилерійської бригади імені Романа Дашкевича заходимо в осінню лісосмугу край поля. Окрім нас тут — ані душі. Над обрієм, за кілька кілометрів, здіймається дим від недавнього прильоту. Десь у тому боці — фронт.
У посадці розгортають і ретельно маскують системи зв’язку, основну й резервну. Один із військових встановлює триногу з артилерійською бусоллю та ніжно торкається двома пальцями до її коліщатка: орієнтує в напрямку ворожої цілі. Вона за небокраєм, кілометрів за 30. Але всі необхідні налаштування для бусолі щойно передала бригадна розвідка.
Навідники та зв’язківці виконали роботу і просто чекають, присівши в тіні низьких дерев. У небі ані хмаринки. Тиша. І тут з-за повороту ґрунтовки наростає моторошний звук двох двигунів, наче це літак або важкий безпілотник заходить на ціль.
На поле у хмарі куряви викочується восьмиколісний монстр: РСЗВ «Ураган», запилюжений і вицвілий. Колись, напевне, він був зеленого кольору. Низька широка кабіна, замість кузова — блок із великих труб-напрямних для реактивних снарядів. Фактично це потужні некеровані ракети калібром 220 мм.
Бійці вистрибують із кабіни та швидко готують машину до бою. Блок із реактивними снарядами повертають у бік супротивника та піднімають під визначеним кутом. Це робиться з точністю до сотих частин градуса. Враховують відстань до цілі, тип боєприпасів, погоду — все, що впливає на політ ракети.
«До пуску готові!», — кричить командир машини в рацію.
Ми з побратимом-фотографом щодуху біжимо подалі від «Урагану» та поближче до бійця з бусоллю, намагаючись не перечепитися об бур’яни й торішню оранку. Екіпаж РСЗВ сховався до кабіни. Пара секунд, і перша ракета з ревінням і хмарою диму шугає вперед і вгору. Виглядає це так, ніби згусток вогню красивою дугою летить за обрій. Куди влучили, екіпаж реактивної установки дізнається менш ніж за хвилину. Внесе корективи, повертаючи блок напрямних на якісь невидимі оку частки градусу.
Другий залп! Одна за одною кілька ракет із вогняними хвостами шугають за горизонт. Ззаду від установки РСЗВ розростається хмара диму та пилу. Менш ніж за хвилину після завершення вогню машина мчить геть із позиції. У полі знову тиша.
Нам також треба вшиватися, бо ворог може вдарити у відповідь. І поки «корч» стрибає по вибоїнах, я думаю про один момент, дуже незвичайний у зоні бойових дій. Це тиша у небі перед бойовою роботою та після неї. Наш дронодетектор мовчав. Над нами не було нічого, лише зграйки птахів.
РСЗВ відпрацювала по ворогу не аби коли, а саме в той момент, коли над однією з вогневих позицій не було російських БпЛА. Це було невеличке «вікно», буквально кілька хвилин. Але його вистачило, щоби відправити пакет реактивних снарядів по ворогу і зникнути, не чекаючи удар у відповідь.
Режим очікування
В армії досить швидко звикаєш, що власне бойова робота триває менше ніж 10% часу. Решта 90% — це підготовка, обговорення майбутніх завдань, ремонт техніки та амуніції, організація побуту, відпочинок і спілкування з побратимами. Фактично це «режим очікування», з якого військовослужбовець навчається перемикатися в бойовий стан за лічені секунди.
Поки хлопці чекають виходу на позиції, запивають кавою сніданок, підкидають дрова до буржуйки у бліндажі та няньчать сіре кошеня-приблуду — саме найкращий час послухати їхні життєві історії. Володимир, командир відділення, яке відповідає за зв’язок та цілевказання для «Урагана», філософськи жартує про свій цивільний фах.
«Я жив у Коростишеві, працював у поховальному бізнесі: виготовляв пам’ятники та надгробки з різних видів граніту. Служу фактично за тим самим фахом, але вже без надгробків», — іронізує боєць.
«Так і напишіть: “гробовщик” із Коростишева ховає та відспівує росіян за допомогою РСЗВ “Ураган”», — сміється хтось із побратимів Володимира. А той продовжує розповідати про себе:
«У 2014 році я сидів перед телевізором і лаявся на те, що відбувалося в Криму й на Донбасі. І в один момент сказав сам собі: годі бути диванним експертом. Іди сам, бл…, спробуй щось поміняти! Ось і міняю вже понад десять років».
«І як, за твоїми відчуттями, вдається?», — питаю.
«Дуже помалу, по крихтах. Але ж в армії тисячі таких, як я. От сьогодні ми з побратимами знищили певну кількість росіян, і завтра ворог вже не так бадьоро наступатиме», — замислено відповідає Володимир.
Чорнявий серйозний воїн повільно п’є каву.
«“Єгер”, старший сержант, командир машини РСЗВ “Ураган”, — називається він. — Народився на Волині, у лісах, звідси й позивний. Але довго жив на Житомирщині. Там дружина і троє діток. Найменший хлопчик уже ходить до садочка… Пішов на контракт у 2018 році після строкової служби. Воював у протитанковому дивізіоні, а коли бригада сформувала дивізіон РСЗВ — змінив профіль».
«У цивільному житті працював у нафтогазовій галузі на заході України. Йти на контракт вирішив під час пандемії, коли видобувний бізнес згортався і звільняв людей», — каже про себе кругловидий усміхнений юнак. Побратими називають його «Живчик» за улюблений напій і за життєрадісність. І продовжує:
«У війську дуже зраділи, коли дізналися про мою цивільну спеціальність: тракторист. Запропонували йти в артилерію. Служу водієм: чи це трактор, чи “корч”, САУ чи РСЗВ — зможу сісти за кермо!»
РСЗВ знайшли свою нішу у «війні дронів»
Цьогоріч понад 80% уражень ворога припадає на дрони. Такою є статистика Генштабу ЗСУ, причому цей показник поступово зростає. Чи означає це, що потужна, але громіздка й не дуже точна реактивна артилерія стає анахронізмом на полі бою? Коротка відповідь: ні.
Якщо пояснювати детальніше, у руках українських воїнів реактивні системи показують максимально можливу для них ефективність. РСЗВ знайшли свою нішу на полі бою та непогано адаптувалися до технологізації російсько-української війни. Є принаймні чотири складники цієї адаптації.
- Розвідка.
Дрони-розвідники шукають ворожі цілі та коригують вогонь. Фахівці радіоелектронної розвідки збирають дані про окупантів, перехоплюючи сигнали з їхніх систем зв’язку. Усю зібрану інформацію обробляють дешифрувальники та аналітики. На рівні 26-ї ОАБр за це відповідає окремий розвідувальний підрозділ. Екіпаж РСЗВ точно знає, коли й куди вдарити.
- Програмне забезпечення.
Для управління боєм і наведення артилерії використовується бойова система управління «Кропива». А ще є спеціалізовані програми та пристрої для ситуаційної обізнаності та вирішення конкретних вузьких задач — як-от протидія ворожим БпЛА.
- Прикриття неба.
Щоб реактивна артилерія могла полювати на ворога і водночас сама не ставала мішенню, у бригаді використовуються системи моніторингу безпілотників, засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ) для глушіння БпЛА та мобільні вогневі групи для збиття. Проти дронів на оптоволокні також є комплекс рішень, більшість із яких наразі є таємними. Зрештою, установка РСЗВ виїжджає на позицію лише в моменти, коли ворожі дрони не мають шансу долетіти і вразити її.
- Тактика.
Поле бою російсько-української війни стає більш «прозорим» завдяки розвідувальним дронам обох сторін. Це, а також бойове програмне забезпечення дозволяє вистрілювати по одній-дві ракети та швидко коригувати вогонь, а не гатити всім «пакетом» одразу.
«Реактивні боєприпаси дефіцитні, тому наші командири хочуть, аби ми влучали буквально “білці в око”! Робимо один пристрілочний пуск. Розвідка дивиться, куди ми влучили, і посуває нас вперед-назад чи ліворуч-праворуч. Далі — запускаємо два снаряди. Якщо треба, нас коригують ще раз. Це надійніше, ніж одразу випускати весь “пакет” (16 некерованих ракет — ред.). РСЗВ створювалися для накриття великих площ, тому ці боєприпаси не дуже точні. Але ми змушені працювати ними майже ювелірно», — описує тактичні нюанси Володимир, який відповідає за цілевказання.
Буває, каже боєць, що екіпажу «Урагана» визначають точкову ціль: наприклад, кілька сусідніх будівель, де накопичився ворог. Якщо працювати вправно, вистачає 2–5 ракет.
«Пам’ятаю, одного разу нам дали ціль: руїни села, де ворог засів в укритті. Робимо пуск, потім коригування, і ще один… Згодом розвідники показали, як одна з ракет влетіла точнісінько туди, де стояв хрестик на моніторі: він позначав локацію з кацапами. Там ніхто не вижив. Задачу виконали, більшість боєкомплекту заощадили на наступний раз», — усміхається командир відділення.
У реактивних систем, таких як «Ураган», є низка переваг у сучасній війні:
- реактивний снаряд (некерована ракета) вражає ворога попри нельотну погоду чи темну пору доби;
- його не зупинить жоден РЕБ і більшість систем ППО;
- він летить із шаленою швидкістю і не залишає ворогу часу на реагування: від пуску до влучання минає менше хвилини;
- боєприпас вагою під 300 кг із 50 кілограмами вибухівки — це вагомий «аргумент», який за руйнівною силою перевершує більшість ударних БпЛА.
Артилеристи-реактивники пристосувалися до нових умов війни та навіть нарощують свій вогневий вплив — тоді, коли збільшується постачання боєприпасів.
Досвід, швидкість і мінімальні втрати
Того дня я безліч разів проходив стежиною у заростях: від туалету до імпровізованого стола зі снарядних ящиків і далі до бліндажа, а потім — назад. Іду, мабуть, вдесяте. Броник із повними магазинами та аптечкою вже трохи муляє плечі. Сіре артилерійське кошеня нечутно скрадається за мною по стежці.
— Хлопці, а де стоїть «Ураган», далеко від вас?
— Зараз він поруч із нами, бо скоро вирушатимемо на бойове завдання, — відповідає Володимир.
— І де ж він?
— Ти кілька разів проходив повз нього, друже!
Українські артилеристи маскують своє озброєння так, щоб їх не могли розпізнати навіть свої оператори БпЛА, які знають, де шукати. Після такої перевірки у ворожих дронів майже немає шансів. Необізнана людина не побачить замаскований РСЗВ «Ураган», навіть стоячи впритул до нього. Так, як це сталося зі мною.
Ще один секрет успіху — швидкість та злагодженість роботи.
«Повний пакет випускаємо менш ніж за 30 секунд. Разом з розгортанням і згортанням установки робота може зайняти декілька хвилин», — пригадує «Єгер».
Що дає така швидкість? Окупант не встигає зреагувати: ані втекти з-під удару, ані атакувати у відповідь. І таких нюансів безліч. Тому найбільше в роботі артилеристів важить досвід.
«Ви знаєте, що найшвидше “Ураган” заряджається вручну? Вісім бійців беруть одну ракету і вставляють в направляючу. Обережно, доки не спрацює стопор. 16 штук вкладаємо за 14 хвилин. Якщо робити це ТЗМ-кою (транспортно-заряджальною машиною — ред.), то буває, що й дві з половиною години валандаєшся, бо щось постійно йде не так», — пояснює «Живчик».
Переважна більшість бійців, які працюють на установці «Ураган» і допоміжних системах, уже кілька років на війні. Воювали на Донеччині, Луганщині, Харківщині. Перепробували різні види озброєнь залежно від того, які мала в розпорядженні їхня бригада. Хлопці накопичують досвід і адаптуються до зміни тактики ворога. За їхнім зовнішнім спокоєм на позиціях — максимальна обережність.
«У нашому підрозділі — мінімальні втрати. І це радує найбільше», — коротко підсумовує Володимир.
«Раніше ми працювали на протитанкових ракетних комплексах. Били на відстань 1–4 кілометри. Бачили кацапа, а отже, і він міг бачити нас. Тоді більше адреналіну було, — каже «Єгер». — Зараз працюємо з більшої відстані. За відчуттями, це значно безпечніше, але прилетіти все одно може».
«А мені було спокійніше тоді: не було всіх цих FPV, “Ланцетів”, КАБів (коригованих авіабомб — ред.)», — аргументує «Живчик».
Розмову перериває отримане від групи моніторингу повідомлення про пуск КАБів. Про всяк випадок ідемо до бліндажа. Невдовзі лунає гуркіт, стіни сховку здригаються. Місце прильоту було десь за пів кілометра: російська бомба лягла посеред поля, не долетівши до села. Цього разу ворог не влучив ані по військових, ані по цивільних.
Натхнення, проблеми та мрії
Що надихає артилериста витримувати втому і працювати далі?
«Найкращі відчуття — це коли розвідники показують кадри з результатами нашої роботи. Як наші реактивні снаряди прилітають по скупченню росіян, і від них тільки п…сюни навсібіч розлітаються, — сміється «Єгер», сидячи з чаєм біля столу зі снарядних ящиків. — Були позиції чи будівлі, зайняті ворогом — і все, за мить там лише випалена земля».
«Нас називають ландшафтними дизайнерами. І є за що, — усміхається «Живчик». — Оце відчуття сили нам і допомагає».
«Хочеться швидше завершити цю війну і повернутися до родини. У мене цивільна дружина і двоє діток від першого шлюбу. У нас дружна родина і класні стосунки. Але бачу своїх тільки у відпустці. Коли вже буде наступна?», — замислюється Володимир.
Що найбільше напружує під час служби?
«Коли кажуть неправду. Наприклад, бачиш над собою ворожий дрон, а тебе запевняють, що небо чисте. А потім, припустімо, він влучить у нашу техніку, і що тоді казатимуть? Спишуть на пожежу чи детонацію боєприпасів?», — похмурніє Володимир.
Інші бійці кивають головами. І додають кілька слів про свій головний клопіт: вік техніки, з якою вони воюють.
«Уявіть, цей монстр старший за мого діда», — із сарказмом каже «Єгер», командир машини.
Після кожного бойового завдання хлопці перевіряють на ньому всі системи. Регулярно лагодять двигуни, замінюють частину електроживлення та деякі деталі. Усе це — великий шмат роботи.
«Головне — подолати ї…учий (клятий — ред.) “совок” в армії. За ці роки технології на війні пішли далеко вперед. Поле бою змінюється щодня! Але в армії ще трапляються офіцери, які мислять за старими книжками, і за ними ж намагаються навчати особовий склад. Молоді досвідчені командири, сучасні підходи — це має бути нашою перевагою над ворогом. І тоді все у нас вийде», — голосно висловлює свою позицію «Єгер».
«А загалом тобі подобається в цьому підрозділі?», — питаю.
«Подобається, що ми воюємо майже без втрат. Ну і масштаб руйнування, коли робимо залп!, — у «Єгеря» горять очі. — Тільки нам потрібна сучасніша зброя. Ви не знаєте, може, нам “Хаймарси” дадуть чи сучасні українські установки?»
У мене немає чіткої відповіді на запитання хлопців. Ми знаємо, що український ВПК збільшує темпи виробництва САУ, ракетних систем і боєприпасів. Чи отримають нову зброю ці «боги війни» з плямами сажі на пікселі та втомою в очах? Сподіваюся, так.
Ми пакуємо фототехніку в наплічники, перевіряємо зброю, БК і чекаємо сигналу на повернення в тил. Вирушимо, коли буде «вікно» у небі. Повз нас продзижчав ворожий дрон, а трохи далі по ньому затуркотів кулемет мобільної вогневої групи. Кулеметну чергу перериває вибух і радісні вигуки: збили! Ці звуки тут абсолютно буденні. Артилерійське кошеня не лякається: сидить на руках у бійця, муркоче й уважно дивиться на нас блакитними очима.
Фото: Роман Чоп, 1 ЦІКП
