Сьогодні наша тема буде дещо незвичною: говоритимемо не про те, як правильно й етично добирати слова, а про те, коли краще взагалі промовчати. Мова піде про запитання та коментарі, які ніколи, за ніяких обставин, хай як вам цього хотілося б, не можна ставити військовослужбовцям. Про це розповідає Наталія Завгородня в новому випуску «Психотерапевтичної пʼятихвилинки». Отже, про що ми ніколи не питаємо?
Почнімо з доволі поширеного запитання, яке часто намагаються поставити людям, що брали участь у бойових діях: «чи було вам страшно?», «чи страшно воювати?», «чи боїтеся ви смерті?». По-перше, це надзвичайно особисте, із чим людина може взагалі не хотіти ділитися ні з ким. По-друге, зайве нагадування про такі негативні емоції, вочевидь, не допоможе підтримати людину, що воює. А ми ж прагнемо до цього, чи не так?
Наступна група запитань, від яких варто утриматися, — це запитання на кшталт «чи ви вбивали?», «чи страшно це — убивати?», «скількох людей вам довелося вбити?». Досвід такого роду є вкрай складним для проживання та прийняття. Недоречне й невчасне нагадування призводить до повторної травматизації: простіше кажучи, примушує знову переживати болісні події минулого. Ви не знаєте, які події це були та які наслідки для психіки вони мали. Питаючи ж, ви ніби без дозволу лізете в болючу рану, яку лікувати й так не просто.
Коли ми бачимо військових, нам здається, що вони можуть знати й розуміти трохи більше, ніж ми, цивільні. Тож не дивно, що дуже хочеться щиро поцікавитися, коли ж усе це закінчиться, коли закінчиться війна. Насправді людина у війську, яка прямо зараз робить усе можливе для того, щоб війна закінчилася якомога скоріше і, звичайно ж, перемогою України, не має відповіді на таке запитання. Як і, власне, ніхто інший. Проте може відчути претензію та нехтування своїм внеском у наближення перемоги, а також вашу втому від війни, а значить і від неї та її проблем.
До того ж варто пам’ятати, що військовослужбовці виконують накази й не мають звички обговорювати як своє безпосереднє керівництво, наприклад Головнокомандувача Збройних сил, так і представників владних органів — від президента до депутатів. Цікавість про те, як боєць ставиться до Головнокомандувача та як оцінює політичну ситуацію в країні, саме тому також є недоречною.
Вояк не може й не буде розказувати вам про подробиці військових операцій, рішень і планів. Тож такі запитання залишать без відповідей.
Іноді ми бачимо ситуації, коли неетичні, некоректні й відверто травматичні запитання можуть лунати з дитячих уст. А це означає, що в сім’ї не навчають дитини, як правильно й із повагою спілкуватися з військовослужбовцями. Запитання про те, чому ми ще не виграли, чому втратили території, чому хтось не має ноги, дуже неприємні. Важливо роз’яснювати дитині, яких запитань не варто ставити людині у військовій формі. Особливою темою є ситуації, коли діти починають емоційно реагувати й указувати пальцем на людей, що втратили кінцівки, мають шрами та зміни зовнішності. Це відповідальність нас, дорослих, навчити наступне покоління поваги та прийняття. Ми самі будуємо суспільство, у якому хочемо жити.
І найстрашніше запитання, що насправді звучить як тотальне знецінення і взагалі руйнує будь-яку впевненість військовослужбовця в тому, що він робить для всіх нас щось важливе, звучить так: «навіщо ви туди пішли?». Без рішення цього чоловіка або цієї жінки долучитися до війська ми навіть не могли б поставити таке запитання. Адже без перебільшення кожним новим днем завдячуємо їхнім мужності, силі духу й незламності. І тут немає чого додати.
А взагалі, найкраще, що ви можете зробити, — це подякувати. Своїми словами, від серця, щиро та просто. Дякуйте, будьте поряд і надавайте підтримку й допомогу, коли ви бачите, що це потрібно.
