Утрата близької людини — подія, що ділить життя на до і після. У прямому значенні цього слова. Бо багато чого залишилося там — у світі, де можна було просто потримати за руку найріднішу людину.
Помер цілий усесвіт, бо з утратою партнера/-ки ми втрачаємо й наше життя з ним / нею — теперішнє і майбутнє — наш мікрокосмос навіки згасає.
Але життя триває, і воно переможе все. За цими словами стоїть упевненість, що смерть і темрява одного ранку зміняться на цікавість, очікування нового, прагнення розвитку, пошук задоволення та, звичайно ж, зустріч любові.
Проте в голові лунає застереження: «Дозволити собі відкрити серце новим стосункам — хіба ж це не зрада пам’яті того, кого вже ніколи не буде поряд?».
Ні. Бо немає двох однакових людей і не буде двох подібних історій. Будь-які нові стосунки — це нова історія. Хочемо цього чи ні — вона буде іншою. Тож тієї миті, коли ваш біль ущухне, а на його місце прийде тепло спогадів, вдячність за досвід, повага до частини життєвого шляху, який ви пройшли разом, коли ви — внутрішньо! — відчуєте готовність шукати нові змісти, нагадайте собі: буде по-іншому. Ніхто й ніколи не замінить утраченого кохання. Ніхто не посяде місця коханої людини, ніхто не відбере ваші спільні сенси. І не до цього прагне розбите серце, поступово заліковуючи рани; воно прагне життя. Нового, без порівнянь. З новими відчуттями й новими сенсами. Бо для любові завжди є місце.
А як же сенс продовження життя? Відповідь пошукаємо разом із Віктором Франклом.
Існує чи то легенда, чи то історія про реальний випадок, коли до видатного логотерапевта — фахівця з пошуку сенсів Віктора Франкла — прийшов старий лікар, що декілька років до цього втратив свою кохану дружину. У чому сенс цього, як жити далі, як подолати біль?.. Такі були запитання, на які спробував знайти відповідь видатний психотерапевт минулого століття, що сам пережив жахіття Аушвіцу. Франкл поставив йому тільки одне запитання: «Скажіть, що сталося б, якби не вона, а ви померли першим?».
Дозволю собі наслідувати видатного психотерапевта й запропонувати вам запитання для роздумів: а чи хотіли б ви, щоб ваш/-а партнер/-ка законсервував/-ла себе в довічному стражданні в разі вашої смерті ? Що він або вона сказав/-ла б вам ? Чи був/-ла б він або вона щасливий/-а, знаючи, що ви відмовляєтеся від щастя та задоволення?
Якщо ви маєте дітей, то обов’язково зверніть увагу, що, якщо ви вирішили відмовитися від нових стосунків свідомо, ваша підсвідомість може призначити саме дітей виконувачами партнерських функцій. На практиці це означає, що дитині буде надалі складніше сепаруватися, розпочати своє життя, не відчувати тягаря провини нібито за те, що батько або мати пожертвував/-ла своїм життям заради неї.
У будь-якому разі найголовніше — чути себе та власні потреби; не поспішати й рухатися у своєму ритмі; спиратися на особисті внутрішні почуття. Немає ніяких конкретних термінів, які точно сказали б вам, коли можна або не можна починати новий етап вашого життя. Або як саме його починати.
Побачення, дружня прогулянка або секс без зобов’язань. Тільки ви маєте право обирати, що й коли підходить вам.
Добре, якщо поряд із вами будуть ті, хто допоможе приймати свої почуття та краще їх розуміти. Такі почуття точно будуть та обов’язково будуть іноді неоднозначні, подеколи болісні, а часом лячні. Й усі вони нормальні. Тож нехай поряд буде людина, що дасть їм простір — без оцінок і рекомендацій. І це необов’язково має бути психолог. Поряд із вами точно є та сама людина.
Щохвилини точиться битва між життям і смертю. Між Еросом і Танатосом. І кожен із нас — учасник/-ця цієї битви, зокрема й ви.
Стосунки після втрати партнера/-ки
