Нікіта Тітов, український митець і активіст, продовжує привертати увагу суспільства до теми інклюзії. Цього разу мова йде про ментальне здоровʼя, про яке досі не прийнято говорити, хоча треба кричати вголос.
«Я художник. Я не лікар-психіатр, не психолог, не маю спеціальної освіти. Я просто людина, яка знає ситуацію зсередини, бо не раз лежав у психіатричній клініці. У 2014 році, коли в мене почалася сильна депресія, я не міг навіть розмовляти. Просто не міг скласти слова в речення.
Я можу описати цей стан так. У тебе є скафандр, величезний балон із киснем, і ти знаходишся в космосі абсолютно один, навколо лише вакуум. І хто б не перебував у цьому космосі: твої близькі, люди на вулиці — все одно. За відчуттями, ти абсолютно один, абсолютно безпорадний. Ти можеш дихати — і, в принципі, більше нічого, бо в цьому вакуумі не існує опорних речей, від яких можна відштовхнутися, рухатися кудись», — вважає Нікіта.
Нікіта вирішив поділитися власною історією, бо стверджує, що проблема ментального і психоемоційного здоров’я є вкрай актуальною під час війни. Бо цивільні та військові отримують зараз не лише фізичні, а й психологічні травми. Ми вже починаємо з цим стикатися, а далі цього буде ще більше. При цьому психіатричні захворювання стигматизуються: суспільству не вистачає емпатії, уваги одне до одного й обізнаності.
«Ми можемо жити в одній квартирі, та ніхріна не знати тих, хто поруч. Зустрілися, бухнули, розлізлися по диванах, поржали, розійшлися. А що у людини всередині, що з нею відбувається, ми глибоко не вникаємо.
Я нещодавно говорив з одним хлопцем, який на візочку виїхав на вулицю, а йому почали пхати гроші. А він каже: “Я ж отак [з простягнутою шляпою] не сидів, мені не треба”. У нас багато питань вирішуються просто: я дав комусь гроші, я хороший. Але чи потребується людина грошей? Можливо, вона потребує чогось іншого? Ми не заглиблюємося в ці питання».
На думку Нікіти, психіатричною сферою треба активно займатися, станом лікарняних закладів у тому числі. Адже медикаментозне лікування в деяких випадках буде ефективнішим у стаціонарі з кваліфікованим доглядом:
«Простір цих лікарень — не надто прикольний. Коли ти просто заходиш на територію лікарні, складається враження, що ти звідси не повернешся. Лікарні мають виглядати так, аби людина, яка туди потрапляє, відчувала: тут їй дадуть надію, опору, тут її вилікують».
Проте це не є відповідальністю лише лікарень чи міністерств, державних установ. Це наша задача як усього суспільства.
«Багато людей абсолютно здорові ззовні. Для звичайної людини вони виглядають цілком нормально. Усе в них на місці, крім одного: не на місці душа. Спілкування з цими людьми, можливість їх прийняти, підтримати, зрозуміти — головне завдання, яке зараз стоїть перед нами.
Із чого почати, яка моя порада? Розібратися з двома словами: повага і людяність. Що це таке? Що це для мене? І відштовхуючись від них у відношенні до своїх же українців, почати щось робити. Нам потрібно вчитися, швидко-швидко вчитися, бо буде багато історій, які призводитимуть до сумних наслідків. Хочу, аби люди почали усвідомлювати: насправді всі зміни починаються з нас», — переконаний Нікіта.
