Назва «синдрому ніби говорить сама за себе: «Я не можу нічого зробити. І я зрозумів/-ла це на власному досвіді». А від цього ще складніше.
Сам термін уперше запропонував 1964 року психолог Мартін Селіґман. Свої дослідження він вів на собаках, але їхні результати виявилися важливими й для людей. Дослідник з’ясував, що за певних обставин «індивід не намагається покращити свій стан та умови свого перебування попри те, що має таку можливість». Цей синдром виникає після того, як неодноразові спроби змінити негативні обставини або уникнути їх не привели до успіху. Тоді психіка розуміє: не вдалося зараз, то й не варто більше намагатися.
Як наслідок: пасивність, відмова від діяльності, небажання змінювати обставини життя (навіть відверто дискомфортні або ворожі), навіть коли така можливість справді є. На думку сучасних дослідників, синдром може бути особистісним або ситуативним. Якщо йдеться про особистісний варіант, то це риса характеру, яка сформувалася в дитинстві під впливом виховання та умов зростання. Допомогти впоратися із цим може тільки психотерапія. Тривала й завзята.
А от ситуативна виникає тоді, коли після спроб змінити своє життя без позитивного результату людина щиро запевняє себе, що тепер усі її подальші спроби марні, і зупиняється.
Як працює ця система в дорослих ? Уявімо, що ви прагнете щось змінити у своєму житті. Спроби поки що не вдаються. Тут на допомогу приходять родичі або друзі, які без зайвих складнощів можуть усе владнати. Декілька таких епізодів — і вже створено міф, буцімто ви потребуєте допомоги й особливого піклування, бо самостійно щось вирішити не в змозі. Хай як дивно, синдром набутої безпорадності часто виявляється вигідним і зручним як для конкретної людини, так і для сімейної системи. Зовсім непередбачувано, що буде, якщо людина раптом змінить сталий порядок речей і візьме відповідальність за життя у свої руки.
Це не просто. Але якщо ви прямо зараз зрозуміли, що навчена безпорадність — це про вас, то запамʼятайте: прожити своє життя і досягнути успіху можливо. Не з першого разу й не просто. Але в будь-якому разі це будуть ваші рішення, ваш досвід і ваші перемоги або поразки.
Допомогти собі в цьому можна в такий спосіб:
♦ проаналізуйте звʼязок між вашими діями та їхніми результатами. Особливу увагу зверніть на ті, які ви вважаєте вдалими. Що допомогло вам тоді отримати бажаний результат? Які риси характеру та які рішення?
♦ примиріться з тим, що невдачі — це нормально. Не програє той, хто нічого не робить;
♦ надихайтеся. Історії людей, що потрапили в складні життєві обставини й змогли вийти з них, набувши досвіду, реалізувавшись і навіть досягнувши щастя, — поряд із нами. Недарма в топі продажів біографії та історії від першої особи авторства людей, що змогли пройти крізь випробування і вистояти. Читайте та шукайте рецепти;
♦ навчайтеся. До того ж не так важливо, чого саме, адже формування нових нейронних звʼязків допомагає подивитися на багато життєвих ситуацій з іншого ракурсу;
♦ і важлива думка для тих, хто впевнений, що без нього близька людина точно не впорається і не виживе. Щоразу, коли ви завчасно допомагаєте, робите щось замість людини, не дозволяєте їй самій проходити свій власний шлях, навіть сповнений потом, зусиллями й болем, поставте собі запитання: з любові це чи з бажання контролювати? Іноді це насправді хороше запитання…
Дитина ніколи не стане психологічно дорослою, фізично травмована людина не опанує знову своїх навичок або не призвичаїться до нових обмежень, а людина, що втратила роботу, не знайде нової без зусиль, помилок і болю — іноді в прямому, фізичному, розумінні.
Інколи справжня підтримка — відійти в бік і дозволити близькій людині йти своїм шляхом; відпустити руку, що обмежує та навчає безпорадності.
