Чи бачили ви колись, як виготовляють протези? Чи вистачає Україні фахівців у цій галузі та підприємств, які мають потужності виробляти протези? Адже кількість людей із ампутаціями — і цивільних, і головно військовослужбовців — в Україні сьогодні безпрецедентна.
Відкритих даних про такі поранення серед армійців немає, але є цифра у звіті Всесвітньої організації охорони здоров’я: понад 100 тисяч ампутацій зробили в медичних закладах України від початку повномасштабного вторгнення. Інші дані свідчать, що ця цифра може бути більшою за 120 тисяч ампутацій.
Наш новий репортаж із Полтави. До тамтешнього військового шпиталю відправляють поранених із ампутаціями з Харкова після стабілізації стану. Військові медики зі свого боку мають серед партнерів велике протезне підприємство в Полтаві та власні стаціонар і реабілітаційне відділення. Рушаймо.
Разом із військовими хірургами харківського шпиталю ми приїхали до їхнього полтавського підрозділу: сюди з Харкова доправляють легких поранених і бійців із ампутаціями. Говоримо з гранатометником Максимом — у нього ампутація правої ноги від коліна:
Розкажіть, як ви дістали поранення.
На позиції пересувався до іншого бліндажа. Хотів забрати провізію, БК (боєкомплект — Ред.) і наступив на міну.
«Пелюстка» була чи що?
Мабуть. Підірвався. Хлопці витягли мене, надали допомогу. Козаки приїхали на машині, евакуювали мене.
Скільки ви чекали на евакуацію?
Добу.
І весь цей час ви мали накладений турнікет?
Турнікет, і хлопці допомагали мені. Добре було все. Якби не вони, то не знаю, чи вижив би.
Як ви налаштовані?
Позитивно.
Бігати будете?
Звичайно, я бігатиму. Іще й повоюємо, коли що. Може, я не буду геть там воювати, але якщо козакам буде потрібна моя допомога, то я у будь-якому разі допоможу в чомусь.
У палаті з Максимом — 30-річний Владислав: у нього ампутація обох ніг нижче колін. Його теж доправили сюди з харківського шпиталю. А туди — з Костянтинівського напрямку, з Донеччини.
Розкажіть, як вас поранило.
Ми збиралися перевірити дорогу на наявність мін — дистанційне мінування. Піднялися на дронах, але через туман зовсім нічого не можна було побачити. Ми рушили пішки, ліквідували приблизно десять мін і знищили двох «ждунів». Я почув FPV. Думав, сховатися під дерево. Зробив крок — там була міна. Відірвало відразу. Я через рацію повідомив командуванню, що я «трьохсотий». Не відповідають. Зрештою, виявилося, що в мене ще й барабанні перетинки тріснули, що я нічого не чув. Тепер уже краще.
А-а-а. Вони відповідали, а ви не чули відповіді.
Так.
Начальник Військово-медичного клінічного центру Північного регіону Едуард Хорошун із провідним хірургом шпиталю Сергієм Шипіловим розпитують своїх колишніх пацієнтів про скарги, самопочуття і план лікування.
У Владислава біля ніг — спеціальний апарат, який дренує рідину. Просимо Сергія Шипілова пояснити, що це:
«Зараз проводимо лікування киктя лівої нижньої кінцівки методом негативного тиску. Це сучасна методика, яка дає змогу зменшувати набряк та інфекційне ускладнення у рані й готувати її до протезування найшвидшим шляхом. Три-чотири таких сеанси по 72 години — і рану вже можна буде зашити й, відповідно, почати процес протезування. Уся кінетична енергія іде вздовж кістки й розшаровує м’язи доверху. Коли ми робимо ампутацію, частково зберігаються набряк та інфікування тканин вище рівня ампутації. У такому разі зашити цей кикіть, сформувати, просто неможливо. Тому використовують такий сучасний метод негативного тиску, який дає змогу прибрати цей набряк і, відповідно, підготувати рану до остаточного вшивання».
В одній із наступних палат помічаємо пані Олену. Посеред кімнати стоїть стілець, на ньому — боєць у перукарській накидці, у руках жінки — машинка й ножиці, а поряд іще купа приладдя.
«Як «чому»? Допомагати ж потрібно. Кожен, якщо має можливість, повинен допомагати. Нині війна. Допомагати повинні всі. Хто яку можливість має, той і повинен допомагати».
Виявляється, пані Олена вже протягом 44 років працює у полтавській перукарні «Молодіжна мода», а сюди, до шпиталю, приходить як волонтерка. Вона вже закінчила зачіску Олександрові, знімає накидку — і ми бачимо, що в нього ампутація однієї ноги.
У сусідній палаті так само всі троє пацієнтів мають ампутації: хто — ніг, хто — рук. У Станіслава — нога. Йому двадцять два, і до поранення він відслужив уже три роки.
Звідки ви?
Із самого Донецька.
А давно виїхали ви з Донецька?
У сім років виїхав у Херсонську область.
З батьками?
Так. І жили в Херсонській області. А потім там теж почалося… То вже наважився піти на фронт. Дім забрали — треба було щось робити. А сидіти десь під Києвом, дивитися на все це збоку — то не моє. Тож я наважився піти на фронт.
А ви взагалі пам’ятаєте Донецьк?
Так.
Пам’ятаєте, який вигляд має місто?
Так, звісно.
Ваш будинок там, у Донецьку, цілий, не знаєте?
Думаю, навряд. Бо це недалеко від аеропорту було. Але взагалі планую приїхати туди.
Тутешній капелан зізнається нам, що матір Станіслава загинула внаслідок обстрілу. Хлопець має ще двох братів, молодший із яких іще школяр.
Іще якийсь час медики харківського шпиталю ходять по палатах, потім ідуть подивитися, як установили тут томограф, що його передали теж із Харкова. Говоримо з очільником харківського шпиталю Едуардом Хорошуном:
«Полтавський шпиталь — це один із підпорядкованих нам шпиталів у нашій агломерації, яка входить до складу Північного регіону. Надання медичної допомоги пораненим відбувається поетапно. Перший етап — це безпосередньо рятування життя на наближених групах до лінії зіткнення. Потім поранені надходять до харківського центру. Після стабілізації, у підгострому періоді, деяких пацієнтів — з легкими пораненнями й ампутаціями — відправляють у полтавський шпиталь, де вони проходять період формування кукси на різних рівнях. Цю роботу виконують сумісно із місцевим заводом протезування».
Пояснімо не медикам і не військовим, щоби було зрозуміло, чому поранених розподіляють по різних закладах. Якби вся ця кількість поранених лишалася, наприклад, у харківському шпиталі, чи він зі своїм навантаженням міг би впоратися?
Кожен лікувальний заклад у системі надання допомоги, відповідно, має свої завдання. Тобто наше завдання — це рятувати життя, стабілізувати пацієнтів і передати їх у стабільному стані в лікувальні заклади Міністерства оборони. Відповідно, якщо патологія складна або потребує застосування високотехнологічного обладнання, пацієнта можуть передавати й у цивільні лікарні на доліковування і реабілітацію.
Після шпиталю бійців із ампутаціями переводять на реабілітацію, адже перед протезуванням треба укріпити й підготувати м’язи. У Полтаві це може бути в центрі Recovery обласної лікарні або, наприклад, на підприємстві «Ортопед». На цьому заводі є не тільки цехи з виробництва протезів, але й стаціонар і відділення реабілітації.
Спершу ми йдемо цехами: у кожному приміщенні по кілька працівників, кожен зайнятий своєю справою. Екскурсію для нас проводить Олександр Попенко, інженер-технолог-протезист центру протезування та реабілітації «Ортопед».
«Це ламінаційна дільниця: тут проводять ламінацію і термоформування. У цьому випадку — виготовлення примірних і постійних гільз. Гільза — це той, грубо кажучи, контейнер, який уміщує залишок нижньої кінцівки або куксу. На гіпсову модель анатомічної форми розігрівають і накладають пластик під вакуумом, який повністю відформовує її, і він набуває тої анатомічної форми. Ви бачили на деяких попередніх девайсах і верхню кінцівку, і нижню кінцівку».
Сусіднє приміщення більше схоже на скульптурну майстерню. Я навіть перепитую у фахівців, яких ми бачимо за роботою, чи, бува, не мають вони художньої освіти. Адже це схоже на мистецтво: гіпсові ноги й руки, на столі перед протезистом — дані в сантиметрах, і за допомогою спеціальних інструментів, теж схожих на художні, вони обтесують протези під задані параметри.
Олександр Попенко провадить:
«Тут відбувається процес обробки гіпсових позитивів, тобто гіпсових анатомічних моделей. Це дуже важливий процес — підготувати й увести анатомічну модель у ті виміри з урахуванням зменшень. Це вже з досвіду протезиста має випливати, наскільки де підтиснути, де наростити та які ділянки. Тобто це такий важливий момент, від якого може залежати кінцева якість виробу».
Я бачу тут прізвища. Це прізвища пацієнтів, правильно?
Так.
Тобто це така індивідуальна скульптурна робота під кожну ногу чи руку.
Узагалі протезування індивідуальне. Не можна сказати: «Я ось походив, на, надінь». По-перше — довжина, по-друге — анатомо-фізіологічні особливості, адже кісткові структури в кожного різні. Тобто все це потрібно враховувати під час гіпсування. Усе це позначають обов’язково, десь дорощують якісь ділянки. Тут суто індивідуальний процес.
Олександре, скажіть, чи справляєтеся ви з усіма замовленнями, які отримуєте.
Ми намагаємося дотримуватися установлених термінів. Може бути суто індивідуальний термін реабілітації. Дехто освоює протези швидше, а де з ким треба попрацювати довше.
Я просто знаю, що в країні великі черги на протезування…
Є черги, авжеж, це може бути зумовлено й логістичними моментами. Усі ми знаємо, що десь може логістика затримувати. Але ми намагаємося скорочувати ці терміни, де тільки можливо, щоби більше часу приділяти безпосередньо роботі з пацієнтом. Інколи просто треба чекати комплектовання і компоненти.
Які протези ви назвали б найскладнішими?
Усе в комплексі: складність стану пацієнта. Тому що може бути пацієнт навіть із простою ампутацією, але без мотивації. І тут потрібно застосувати підхід мультидисциплінарної реабілітаційної команди. Пацієнт має бути зацікавлений і максимально залучений до процесу реабілітації.
Скільки часу йде на один протез? Розумію, що різна складність і різний пацієнт.
Від 20 до понад 40 днів залежно від складності. Є певні технологічні операції, які потребують часу, — це сушка гіпсу, ламінація, витримка. Потім безпосередньо ще процес освоєння первинного протезу, тому що ми не робимо відразу фінального варіанта. Що вища в людини ампутація, то складніший у виробництві протез.
В іншому цеху, чимось схожому на взуттєву майстерню, говоримо з техніком-протезистом Максимом Ромашком. Він має освіту фізичного терапевта, а тепер учиться ще й у магістратурі Харківського медуніверситету на протезиста-ортезиста. Каже, вони будуть першим випуском.
Зараз я виставляю протез у нуль. Це нейтральне положення протеза, на яке ми вже спираємося під час примірки чи видачі. Тобто кожен протез потрібно відправляти по лазеру. Треба, грубо кажучи, зіставити точку на стопі й точку на гільзі. На гільзі в нас буде центр обертання коліна. Так у нас проходить вісь навантаження протеза. Зараз її уже виставлено.
Якщо цього не зробити, то людина не зможе балансувати, стояти?
Так, усе стоятиме криво, узагалі буде некомфортно стояти. Це мінімально, що ми робимо сьогодні, потім уже все налаштовують на примірці або видачі.
Коли ви бачите пораненого, який стає, починає ходити або брати щось рукою, які у вас відчуття?
Це щонайменше захоплення своєю роботою, що я допоміг людині стати на ноги, вертикалізуватися, хай не повернути їй утрачену кінцівку, але повернути їй здоровий і комфортний спосіб життя. У деяких він навіть цікавіший, ніж до поранення.
Наприклад?
Деякі наші пацієнти потім стають спортсменами. Вони починають займатися активною соціальною або волонтерською діяльністю.
Після примірок і налаштувань фахівці підприємства «обходжують» протези з пацієнтами. В одній із кімнат реабілітації ми бачимо двох поранених. В одного з них — досить високі ампутації обох ніг, на сусідній доріжці тренується армієць із ампутацією однієї ноги. Протез у нього закріплено на попереку. Пацієнта звати Дмитро, він з Одещини, а поранення дістав на Сумщині.
Спочатку вчився на ходунках, потім — на милицях, а тепер — на протезі. Це тільки п’ятий день я ходжу на протезі.
Які це відчуття — уперше після поранення стати?
Звичайно, добре. Хороші відчуття.
Важко?
Важкувато, але треба старатися.
Швидко втомлюєтеся?
Так.
Скільки на день ви тренуєтеся?
Тричі на день.
Тричі на день по скільки?
По пів години, по годині, буває. Намагаюсь сходами спускатися.
Що для вас найважче на цьому етапі?
Іще поки рівновага.
Балансувати.
Балансувати, так, рівновага.
За тренуваннями бійців уважно спостерігають харківські військові медики. Говорить провідний хірург харківського шпиталю Сергій Шипілов:
Чому для вас, як для хірурга, важливо бачити й розпитувати пацієнта з ампутаціями, на що в нього йде навантаження?
Збереження окремих груп м’язів перспективно для пацієнта, який потім буде отримувати таку допомогу, для нас критичне. Тобто ми повинні максимально ощадливо поставитися до тих м’язів, що потім найбільше допомагають цьому пацієнтові відновити вертикальне положення.
Те саме запитання ставимо й очільникові харківського шпиталю Едуардові Хорошуну — він також хірург за фахом.
«На жаль, іноді хірурги потрапляють у таку ситуацію, коли потрібно ухвалювати рішення: або життя, або кінцівка. Звісно, що ми вибираємо життя. Але дуже важливо, щоб ми розуміли, що ця людина потім соціалізується, повернеться до суспільства відновленою».
Чому для вас важливо бачити зсередини, як потім відбуваються реабілітація і створення протезів? Чи дає це вам більше розуміння у проведенні операції, наприклад?
Ми розуміємо, яка допомога потрібна. Наприклад, на якому рівні потрібно робити під ті протези, які будуть функціональніші в майбутньому. Прагнемо бачити результати своєї праці й ураховувати в лікуванні якісь зауваження та пропозиції, щоби більш якісно проводити ці ампутації. Для того ми й працюємо активно з такими центрами, як у Полтаві, з тими лікарями, які безпосередньо займаються протезуванням.
На консультації у механіка протезних виробів Романа Бондаренка — ветеран Вадим, у нього висока ампутація лівої руки. До м’язів на плечі під’єднано спеціальні датчики, які відправляють сигнал на біонічну кисть, і ми бачимо, як пальці рухаються.
«У результаті скорочення м’язів біцепса та трицепса йде сигнал — і спрацьовує кисть», — говорить Вадим.
Поки Вадим робить вправи й опановує протез, маємо змогу розпитати про поранення.
Дістав поранення від скидів у 2024 році на Луганщині. Найскладніше було розробити м’язи, бо вони не працювали так, як повинні. А поза тим усе добре.
Що це за відчуття нині, коли ви бачите, як усі пальці рухаються?
Незвичне відчуття. Схожий тепер на робокопа.
Поки пацієнти чекають на свої протези, з ними займаються фізичні реабілітологи.
«Віталію, у тебе ж є фантомне відчуття, так? Носочок ми ж із тобою відчуваємо, так? Зробімо зараз так: піднімай, знову відводь назад і, як балеринка, витягуй носочок, уявляймо продовження ноги, тримаймо, молодець», — асистентка фізичного терапевта Павлина Легута займається на килимку з бійцем із ампутацією ноги.
«Зараз ми робимо ці рухи, щоб передусім збільшити рухливість тазостегнового суглоба, тому що це важливо під час ходи в протезі. Дуже часто буває неправильне позиціонування пацієнта після таких видів ампутацій, через що суглоб утрачає можливість рухатися так, як він рухався до травми. Наше завдання — навчити цього пацієнта вільно відводити куксу назад. Хотілось би додати йому м’язової сили, повернути втрачену. Пацієнти довго не рухаються після операції, поки триває післяопераційний період. Реабілітація спрямована на те, щоб передусім повернути їм утрачену силу, і, якщо є якісь дисфункції, ми намагаємося дати їм раду…
Нумо зробімо ще раз. Підняли вверх, добре відвели назад, стараємося так тримати. Слабіють сідничні м’язи, м’язи попереку. Це майже в усіх. Навіть під час ампутації. Навіть якщо стопу ампутовано, уже йде перекіс таза, і тазове дно страждає. Це як ланцюг. Нам треба його розплутати, упоратися із цим».
Потужності підприємства «Ортопед», каже директор Юрій Бондаренко, — це 250 людей на місяць. Для військовослужбовців і протези, і реабілітація — безплатні. За протези гроші відшкодовує Мінсоцполітики, а за реабілітацію — Національна служба здоров’я України.
Цей документ було створено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю Радіо «Накипіло» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.
