Понад 500 днів у Тбілісі на проспекті Руставелі щовечора збираються люди. Вони несуть грузинські, європейські та українські прапори — і вимагають того, що в більшості демократій само собою зрозуміло: чесних виборів і звільнення ув’язнених за участь у протестах.
Наразі Грузія — це країна, де можна отримати кримінальний строк за стояння на тротуарі, а незалежні медіа працюють під постійною загрозою закриття. Кількість політичних в’язнів, за словами правозахисників, уперше в новітній історії країни перевищила сотню.
Ми поспілкувалися з медіаексперткою Ніно Робакідзе під час Львівського медіафоруму, аби дізнатися, як почуваються грузинські журналісти та активісти в умовах наростання репресій, яку роль відіграє російська пропаганда та чи є підстави для оптимізму.
Як грузинські медіа виживають під тиском режиму?
Те, що я зараз бачу в Грузії, було несподіваним навіть для мене: людини, яка довго працювала з медіаорганізаціями. Я також була журналісткою, співпрацювала з кількома редакціями. Я не очікувала, що незалежні медіа виявляться настільки стійкими. Вони від початку були на передовій тиску влади на громадянське суспільство й медіа.
Незалежні медіа в Грузії не завжди були такою великою проблемою для режиму, як зараз. Попри очікування опонентів, вони не зникли після припинення фінансування уряду США, ухвалення російських законів, запровадження нових законів FARA чи інших подібних обмежень. Вони досі працюють у Грузії.
Тепер вони вийшли на інший рівень солідарності та співпраці: 22 грузинські онлайн-видання з регіонів і центру створили ініціативу Sinatle Media. Вона допомагає учасникам виживати фінансово, тісніше працювати з аудиторією та збирати кошти для малих регіональних медіа, які опинились у складних умовах.
Що відбувається із громадянським суспільством?
Ситуація напружена. У нас діють абсурдні закони. Наприклад, можуть ув’язнити за те, що ви стоїте на тротуарі: спершу — за адміністративним обвинуваченням, вдруге — уже за кримінальним, до одного року ув’язнення.
Аби осягнути масштабність репресій проти громадянського суспільства, достатньо одного факту: у Грузії більше політичних в’язнів на душу населення, ніж у росії. Це маленька країна, і політичних репресій такого масштабу не було в її сучасній історії.
Водночас я бачу нову динаміку всередині громадянського суспільства. Незалежні медіа, громадські організації, традиційні інституції громадянського суспільства, незалежні активістські й низові групи, академічна спільнота та університетські інституції тепер розуміють потребу в системній співпраці проти репресій і несвободи, яку запроваджує режим.
Раніше це було радше ситуативне партнерство: з’являвся спільний проєкт або справа — вони співпрацювали. Тепер є розуміння: ми не можемо нічого зробити поодинці. Усі, хто підтримує свободу, демократичну стійкість і спротив, мають об’єднувати ресурси, бачення й працювати цілеспрямованіше. Це вже відбувається. Потрібен час, адже складно щось будувати в репресивному середовищі. Я сподіваюся, це дасть результат.
Як змінився російський вплив?
На цьому етапі російська пропаганда є меншою проблемою, ніж пропаганда режиму. Йдеться не просто про пропагандистську мережу, а про частину інструментів репресивного захоплення держави. Тому ця система набагато небезпечніша, ніж російські пропагандистські канали, які раніше просували антизахідні наративи.
Тепер ці наративи включені в політику режиму та його офіційні заяви. Влада зображує Європу, нашого стратегічного партнера й головного союзника на демократичному шляху, як ворога грузинської нації. Влада зображує Україну як державу, яка намагається втягнути нас у російсько-українську війну. Хоча Україна історично була одним із найважливіших стратегічних партнерів Грузії.
Грузинське суспільство почало велику хвилю протестів після повномасштабного вторгнення росії в Україну. Вона стартувала в лютому 2022 року, коли заяви грузинського уряду були недостатніми для суспільства: люди очікували чіткої підтримки України й визнання, що росія веде несправедливу війну. Після цього режим дедалі більше показує своє справжнє обличчя.
Якщо говорити про вплив росії — сказала б, що ми також перебуваємо у війні. Але зараз війна в Грузії не має прямого військового вторгнення. Наші території окуповані: приблизно 22% території Грузії перебувають під окупацією. У нас щодня триває повзуча окупація. Так звані кордони постійно змінюються.
Замість танків на вулицях ми маємо клептократію — корумпований олігархічний уряд, який захопив державу та інституції. Я бачу це як інший тип війни проти свободи й демократії в нашій країні. Цього разу вона не має військового компонента.
Що відбувається зараз?
Понад 500 днів у Тбілісі на проспекті Руставелі та в різних частинах країни щодня тривають протести. Немає жодного вечора, коли на цих протестах не було б українських прапорів і плакатів на підтримку України. Люди не сприймають це як щось, що відбувається лише в Грузії. Ми розуміємо, що перебуваємо у більшій війні, проти всіх нас. Підтримка України з боку грузинського суспільства є щоденною.
Що попереду?
Я не знаю, що буде далі. Прогнозування — не найкращий спосіб говорити з аудиторією, яка цікавиться Грузією. Ми продовжуємо працювати проти реальності, яку грузинський народ не обирав. Можливо, припускаємося помилок. Можливо, потрібен продуманіший підхід, більше прагматичних дій, мережування й ресурсів.
Але доки ми не вирішили здатися й припинити роботу, нічого не вирішено остаточно. Я сподіваюся, що для Грузії це тимчасовий відкат і ми повернемося на шлях вільного, відкритого суспільства.
