Порятунок тварин під час війни. Погляд волонтерки

Марія Дергачова — режисерка, документалістка й зооволонтерка. Народилася і виросла у Львові. Довгий час проживала в Києві. Нині живе й працює між трьома містами: Львовом, Києвом і Харковом. Марія знімає кіно про порятунок тварин в умовах війни, фотографує і волонтерить під час евакуації тварин із фронту. Про свою роботу й волонтерство Марія розповіла в новому випуску подкасту «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло».   

Як ви вперше опинилися у Харкові? Це сталося до повномасштабного вторгнення?

До повномасштабного вторгнення я приїжджала до Харкова у відрядження. Якось тоді не заглиблювалася у це місто. Не мала ніяких асоціацій із ним. Уже після повномасштабного вторгнення я опинилася тут на зніманні свого документального фільму про тварин під час війни. З командою громадської організації «Порятунок тварин Харків» поїхала на евакуацію тварин із зони бойових дій. Тепер я раз на місяць приїжджаю до Харкова.

А нині ви у справах у Харкові?

Я регулярно їжджу з командою «Порятунку» на евакуацію тварин. І сьогодні також приїхала до них. 

Куди плануєте їхати?

Не знаю, це кожен раз невідомо. Це може бути Харківська чи Донецька область. А куди саме, знатимемо перед самим виїздом. Наразі формуються заявки. Коли ми розуміємо, де є більша потреба, туди їдемо. Нині це переважно Куп’янський район, лівобережжя. Там іде наступ. А ще Покровський і Торецький напрямки. 

А фільмування у процесі сьогодні?

Фільмування завершили у вересні. Воно тривало понад два роки. Ми почали знімати кіно ще на початку повномасштабного вторгнення, після деокупації Київщини. А нині ми мали змогу дозняти. У жовтні буде готуватися чорновий монтаж, а далі — довга робота: постпродакшн, основний монтаж, звук, колір і так далі. З командою «Порятунку» я вже їжджу просто як волонтерка, це вже не пов’язано зі зніманням. Просто наші робочі моменти переросли в більш дружні.

Тобто тепер ви вже більше не документуєте, а берете участь у порятунку?

Нині роблю фотопроєкт: фотографую кожен виїзд. У майбутньому планую зробити саме фотопроєкт про команду «Порятунку». Так само я беру участь як волонтерка.

Моя сфера — це адопція тварин. Якщо рахувати підлітковий вік, то я майже п’ятнадцять років у зооволонтерстві. Моє завдання, щоби безпритульні тварини знаходили свої сім’ї, адже після евакуації тварини опиняються у притулках чи на перетримці. 

Як для вас почався шлях до адопції? У дитинстві ви мали багато тварин?

Думаю, з дитинства. Цим займалася мама. У нас удома завжди було багато собак. А тепер у мами ще й коти з’явилися. У неї постійно нині проживає шестеро тварин. І завжди хтось не перетримується. Сьогодні, власне, котик, який шукає свою сім’ю. Коли мені було тринадцять, ми з мамою вперше поїхали до притулку у Львові. Тоді я допомагала гуляти із собаками й мила вольєри. Коли ж почала навчатися на режисерку, то знімала соціальну рекламу й фотографувала тварин для прилаштування. 

Нині я займаюся медійно-фотографічно-відеографічними аспектами. Адже гарна фотографія — це завжди дуже великий шанс на те, що людина побачить тварину. Тому я почала поєднувати свою професійну діяльність і волонтерство. І фільм також почала знімати з особистої історії. За підтримки Держкіно ми ще до повномасштабної війни мали знімати кіно про безпритульних тварин в Україні. Коли сталося повномасштабне вторгнення, ми з командою вирішили, що не можемо оминути такий важливий контекст. Адже просто розповідати про безпритульних тварин сьогодні — недоречно. Ми зняли короткий метр про евакуацію тварин із Києва, а потім почався цей великий повнометражний проєкт.

У кіно ви розповідаєте історії про евакуацію тварин на Київщині, Харківщині й частині Донеччини, так?

Так, фільм умовно поділено на три частини. Перша — про окупацію. Ми розповідаємо про три притулки Київщини, які опинилися в окупації. Це три різні історії. Одна з них — про найбільший притулок в Україні «Сіріус», де проживає понад три тисячі тварин. Вони опинилися в окупації, і за день-два у них закінчився корм. Власниця притулку Олександра Мезінова розповіла про те, як шукала хоч щось, щоби прогодувати своїх підопічних. Інша історія про гостомельський притулок, який було розташовано впритул до Гостомельського аеродрому, де точилися найважчі бої. Там тварини загинули від уламків снарядів. Окрім того, російські військовослужбовці заходили на територію притулку, розстрілювали тварин просто тому, що ті гавкали. Третя історія — це історія бородянського притулку, який через недбальство керівництва опинився сам на сам в окупації. Ніхто не знав, що відбувалося всередині. У перший день зник зв’язок із відеокамер. Понад 400 собак залишалися замкнутими. Волонтери зайшли туди в перший день деокупації Київщини. Загинули 222 собаки, близько 150 дивом вижили. 

Другу частину фільму присвячено евакуації. Це, власне, евакуація тварин із зони бойових дій командою ГО «Порятунок тварин Харків». Це дивовижна команда, яка працює вже майже десять років. До повномасштабного вторгнення вона займалася порятунком тварин із побутових ситуацій. А вже після початку великої війни вона майже щоденно їде в зону бойових дій, щоб евакуювати тварин із лінії фронту. Це щоденна нескінченна робота. Команда має клініку, яка приймає в середньому 100 тварин на день. Ми знімали з нею евакуацію на Харківщині й Донеччині. Також у картині буде епізод у Херсоні, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС. Тоді була евакуація на воді, тобто нові виклики.

Третя частина нашого фільму — це промінчик світла в мороці війни. Це щасливі історії тварин, які пережили не найкращі часи, окупацію чи перебування в зоні бойових дій, про те, як вони знайшли свої сім’ї й нині живуть щасливим життям. Ми розповідаємо про це щасливе життя.

Коли я читала ваш допис в інстаграмі про евакуацію тварин після підриву Каховської ГЕС, то відразу згадала, як Мстислава Чернова, одного з авторів фільму «20 днів у Маріуполі», запитують про межу між професійними обов’язками й покликом допомогти постраждалим. Як у вас із цим? 

Я намагаюся це поєднувати. За день до підриву Каховської ГЕС я саме була на прем’єрі фільму «20 днів у Маріуполі» в Києві. Я приїхала до Києва з п’ятьма сукнями на фестиваль, хотіла подивитися кіно й побачитися з друзями. Але коли сталася ця трагедія, уже ні про яке кіно, ні про що я не могла думати. У мережі почали з’являтися фотографії тварин, які опинилися у воді. Я не знала, що робити, тож написала «Порятунку тварин». А вже наступного дня ми всі разом були в Херсоні. Два дні ми фільмували, я була з оператором, а далі пресі заборонили виходити на воду, бо почались обстріли. Оператор поїхав додому, а я продовжила свою діяльність уже як волонтерка, фільмуючи все на телефон. Два дні я працювала як режисерка, а потім майже тиждень ми вже працювали в команді «Порятунку». Цей тиждень став доленосним для наших взаємин. Тепер ми разом, тому я майже харків’янка.

Як відбувається цей процес евакуації тварин на місцях?

Спочатку працює гаряча лінія, що приймає заявки. Далі ці заявки передають безпосередньо рятувальникам, які виїжджають туди, куди потрібно. Заявки надходять від людей, що не можуть самостійно вивезти своїх тварин, але після евакуації вони забирають їх. Бувають люди, які фізично не можуть забрати тварину навіть після евакуації, бо нові умови не сприяють. У такі моменти просто крається серце. Найсумніше — це покинуті тварини. Коли люди просто виїхали, залишивши своїх улюбленців напризволяще. Звісно, є випадки, коли господарі загинули. Це ж війна…  

Фото з інстаграму Марії Дергачової

А як зі свійськими тваринами? Чи мають вони якусь змогу евакуюватися?

Так, свійських тварин також вивозять. Це складніша евакуація, бо потрібно їхати окремим екіпажем. До прикладу, у серпні з Куп’янська треба було вивезти дикого кабана вагою 130 кілограмів, на якого не діє жоден наркоз.

Якщо говорити про свійських тварин, то для їх евакуації потрібна інша підготовка. Команда вивозила всіх: і свиней, і овець, і коней. Коли Авдіївка вже була в напівоточенні ворога, волонтерам удалося вивезти коней. Один із тих коней підірвався: йому роздробило ногу. 

Власне, сьогодні «Порятунок» облаштовує спеціальне приміщення для евакуйованих свійських тварин. ГО шукає фінансування на це, тому можна підтримати команду своїм донатом. До речі, у Харкові є простір під назвою «Маленький принц», де перетримують котів. Туди може прийти кожен, щоб поспілкуватися з тваринами. Це корисно для дітей і військових. Усім раджу!

Під час евакуації після підриву Каховської ГЕС дехто з людей обурювався через те, що волонтери вивозять тварин. Мовляв, потрібно думати про людей. Що ви могли б сказати таким людям?

Треба думати про людей. Треба допомагати фронту. Якщо ви хочете, то можете допомогти тваринам. Вас ніхто не змушує. Я займаюся цим уже багато років, і ще до повномасштабного вторгнення нам говорили таке: «Краще б допомогли дітям чи літнім людям». Переважно так говорять люди, які нікому не допомагають: ні фронту, ні дітям. На мою думку, усі аспекти важливі. Якщо ви хочете, приділяйте цьому увагу.

Це не означає, що потрібно ігнорувати інше. Я також маю друга військовослужбовця, я також роблю збори, допомагаю другові та його побратимам. Я не обмежуюся допомогою тваринам. Мені здається, люди, які допомагають тваринам, так само допомагають і людям. 

Чи можна звертатися до «Порятунку тварин Харків», якщо хочете взяти тварину?

До них не можна звертатися, до них потрібно звертатися. Щодня вони вивозять просто незлічену кількість тварин. Звісно, Харків не може розмістити їх усіх. Тож команда починає розвозити їх по всій Україні. Тому, хай з якого ви міста, ви завжди й усюди можете знайти тварину із зони бойових дій або ж просто безпритульну тварину, якій потрібна домівка. Тому, звісно, я завжди наголошую саме на адопції безпритульних тварин. У нас є гасло: «Не купуй — прихисти», воно пішло з англійського adopt, don’t shop.

Фото з інстаграму Марії Дергачової

Чи є вже якісь анонси фільму?

Нас чекає ще довга робота. Анонси згодом будуть у соцмережах. А поки нас іще чекає довгий період постпродакшену. Документальне кіно робиться не швидко. Поки що можна дивитися фоторепортажі, які я публікую у соцмережах. Іноді я викладаю історії з порятунку. Також раджу підписатися на сторінки команди ГО «Порятунок тварин Харків». Вона щодня викладає відео з евакуації. Там дуже багато щемких і щасливих історій, дуже багато хороших фіналів цих історій. Тому раджу підписатися на неї і за змоги підтримати команду фінансово, а ще за змоги, звісно, узяти тваринку до себе додому.

Читайте також

Total
0
Share