Завдяки їм ми маємо змогу накривати святкові столи, прикрашати ялинки й вибирати подарунки. Вони ж усіма цими днями заварюють каву на газових горілках, розстеляють тоненькі спальники у бліндажах, мерзнуть в окопах і чатують на вогневих точках. Хтось із них загинув просто в новорічну ніч, а хтось дістав поранення на Різдво. Хтось так і не зміг почути привітання власної дитини, бо зв’язок був поганим, а до найближчої позиції зі «старлінком» іти кілька кілометрів і під вогнем. Ми зустріли новий, 2025-й, рік, поки вони там, на фронті, тримають ціною власних життів лінію оборони. Наш репортаж із нульових позицій піхотинців на півночі Харківської області. Поки вони там стоять, ті землі не окуповано.
Послухати цей репортаж в рамках програми «Станція Держпром» можна на радіо «Накипіло.
Щоб дістатися крайніх окопів і бліндажів 16 окремого мотопіхотного батальйону 58 окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, ми маємо спочатку добряче проїхати бєлгородською трасою у напрямку кордону. Далі йтимемо пішки, попереджає нас водій Сергій.
— Я із 2023 року пішов. Працював далекобійником. Сам пішов у військкомат. Якось так без усіляких повісток. Думав, виконаю свою роботу, якось допоможу людям. Так само відбувається і тут. Для мене нічого не змінилося.
— Як це — «нічого не змінилося?! Тут же ви під обстріл можете потрапити.
— Потрапляли, і що? Нормально все. Я водій, моє діло мале: заїхав-виїхав, вивіз двохсотих і трьохсотих; довіз людей цілими, так само вивіз.
Коли Сергій висаджує нас з автівки, у посадці вже починає світати. Жовтогаряче сонце проводжає нас, виглядаючи із-за дерев увесь час, поки ми йдемо лабіринтами окопів. Біля першого бліндажа нас зустрічає невисокий молодявий чоловік — киянин Олександр.
— Багато FPV-дронів. Вони кошмарять нас. Останні кілька днів обстріли з міномета. Учора в нас було двоє двохсотих — пряме влучання у бліндаж із міномета. Трагічна подія для нас: два наші побратими загинули. Сьогодні зранку нас теж обстрілювали.
— Із чого зранку?
— Міни.
Олександр у піхоті нещодавно. Людей у сухопутці бракує, тож переводять з інших родів війська.
— Що краще копаєш, то довше живеш. Бо штурмовики зайшли, відбили, наприклад, позицію, і заходить лінійна піхота. Ми окопуємося і тримаємо цю позицію. Доки ми тримаємо, доти нас підтримують артилерія, усі наші суміжники. Ми живемо й тримаємо лінію оборони. Якщо вибивають піхоту, значить, ворожа піхота просувається, і разом із нами відтягуються усі інші. Якщо немає піхоти, немає лінії оборони. Тобто це наш край, наш рубіж, наша лінія зіткнення. Це повсякденна праця. Я не знаю, коли тут легко. Тут легко не буває. Таких днів, щоб легко, просто не буває.
— Ви розумієте, що завдяки вам хтось зустрічатиме Новий рік тихо та спокійно, а ви тут слухатимете це?
— Я розумію це. Та я через те й пішов добровольцем: щоб до моєї сім’ї ніколи не дійшли, щоб не передати дітям усе це.
Олександр пропонує ранкової кави. Ми спускаємося в укриття. Тут є газова горілка. Як шафки для провіанту піхотинці використовують ящики з-під боєкомплекту. Спочатку свистить чайник, потім — міни.
— Чую, що приходить.
— Це міномет?
— Так. Останні три-чотири дні і скиди, і FPV-дрони прямо у бліндажі залітають. Треба весь час бути напоготові. А якщо не встиг сховатися, то все. По лезу ножа ходимо.
— А ДРГ приходять?
— За останні декілька тижнів тричі заходили. Пробували до нас підійти. Одного дня зайшло семеро осіб, на другий день зайшло п’ятеро. Ми знищили їх. А через день знову було п’ятеро осіб. Ми знищили і їх. Іще через день із посадки виходили, але до нашого окопу вони навіть не дійшли. Їх скидами розібрали, перш ніж вони підійшли до нас. Тобто до стрілянини не дійшло. Але так, пробують.
Я допиваю міцну розчинну каву, вибираюся назовні, аж чую — чергові удари. Біля бліндажа стоїть старший чоловік. Його теж звуть Олександром.
— Олександре, розкажіть нам, що це ми зараз чуємо, що працює.
— Зараз працює мінометка. Це ранішній удар із суміжного боку. Щоразу таке буває, але нині хороша погода: дрони можуть піти, FPV й скиди почнуться.
— Ви кажете, останніми днями дуже дошкуляють FPV?
— Останні два-три дні дуже-дуже йдуть активно. Але стоїмо й дивимося, щоб ніхто не прийшов, і вдень, і вночі.
— Вони з технікою не йдуть?
— Ні, поки що з технікою не йдуть. Трохи погода їм не сприяє. Дороги добре перекрито. А по полю важка техніка ще поки не піде. Болото велике — вони загрузнуть.
— Як ви думаєте, з якою метою вони гатять мінометами й FPV-дронами?
— Передусім залякати та найбільше вибити живу силу, піхоту. А піхота — це ж усе. Без піхоти не допоможе навіть новітня техніка. Піхота все тримає.
— Ви оцінюєте, що ви ті, на кому все тримається?
— Тут не дуже, звісно. Тут виконуєш свою роботу, та й усе. Може, потім подумаємо...
— Це що гуде в нас?
— На розвідку пішов уже.
Ми крокуємо далі — до позицій, які ще ближче до кордону й противника. Під ногами хрускотить сніг. Погода сьогодні ясна, і це не дуже добре.
— День добрий.
— Добрий день.
На цій позиції нас зустрічає теж Олександр. Він гранатометник. Показує свою вогневу точку.
— Мк 19 — це американський автоматичний гранатомет. Його розробили ще під час в’єтнамської війни. Трохи модернізований. 40-й калібр гранати 40х53 мм. Дальність стрільби — до двох кілометрів. Хороший апарат, те що треба для відпрацювання по піхоті.
— І що, часто доводиться вам використовувати його?
— Доволі часто. Інколи чекаємо, а іноді не відходимо від нього. На цьому напрямку раніше значно більше випускали.
Укотре щось гуде над головами. Розглядати, наш це дрон чи не наш, немає часу. Ми спускаємося в укриття. Олександр дістає наказ до бою.
Стріляє гранатомет негучно. Військовослужбовець Артем пояснює нам, яке стояло завдання.
— Працювали по військовій частині, розташованій на краю. Це наша територія, але тепер там кацапи. Працювали по засобах РЕБ — виявили їх за допомогою «пташок» і працювали. Кошмарять просто. Навіть не знаю, з якою метою вони це роблять. Кацапи — їх не зрозумієш. Ось 120-й працює.
— Вони полюють більше на живу силу?
— Так. От «мавік» літає, змалював двох-трьох осіб, і вони починають працювати. У принципі як і ми по них, так і вони по нас.
Різниця в тому, що ми на своїй землі, а вони прийшли загарбати чужого. Говорить командир піхотинця, з яким ми встигли поспілкуватися, Андрій.
— Так, вони промацують оборону по всьому району нашої зони відповідальності. Вони намагаються промацати та знайти слабкі місця. Але їм досі не вдавалося зайти і закріпитися на наших позиціях.
— Літають не тільки ваші «пташки», але і їхні. Ми зараз добре чули і міномети, і агееси. На вашу думку, ці дії противника мають якусь стратегічну мету?
— Ні, вони, найімовірніше, більше кошмарять наших хлопців, щоб підірвати моральний дух. Будь-якої миті спокій може перетворитися на жорстоку різанину.
Назад ми вибираємося тими самими стежками й окопами, якими йшли вранці. Уже перед трасою попрощатися з нами виходить киянин Олександр.
— Без зайвої потреби краще з нори не вилазити, а сидіти. Є потреба виконати якусь роботу — вискочили, оперативно зробили, за ситуацією подивилися, тихо вийшли, зробили, відпрацювали й змилися. Такі будні просто. Те, що там бахнуло, — це вже будні. До цього теж звикаєш, і це погано, що ти звикаєш.
Фото на головній: Олег Архангородський-Афонченко
