У буремні часи війни, постійних обстрілів, стресу та невизначеності чимало людей знаходять у вірі моральну опору та заспокоєння.
Серед харків'ян віра переважає над невір'ям: 40% опитаних становлять парафіяни УПЦ Київського патріархату та ПЦУ. 33% мешканців міста несуть віру в серці без прив'язки до конкретної конфесії, ще 5% залишаються вірними УПЦ, а поруч із ними — протестанти, католики, мусульмани та представники інших релігійних традицій. 13% харків'ян визначають себе як атеїсти.
Значна кількість віруючих відвідують церкву. Перші асоціації в багатьох парафіян, крім запаху ладану та дзвонів, — правила, яких вони зобов'язані дотримуватися. І правила ці незмінні з давніх-давен.
Чи може церква бути місцем спілкування, а не лише релігійних обрядів?
Чи можна не боятися засудження за свої думки чи дії?
Чи може церква бути сучасною?
Розбираємося разом зі спільнотою «Православні східняки».
Як виникли «Православні східняки»
43 тисячі підписників у тіктоці та 36 тисяч — в інстаграмі. У шапці профілю написано «Віра без засудження, контент без табу», а серед публікацій — відео з трендами, розбором священником «незручних» запитань і юнацькими жартами про six-seven. Це — сторінка «Православних східняків», спільноти віруючих.
«Здебільшого православна церква мовчить. Вона сприймається як ритуальна організація, яка знає: що треба, що не треба, на які свята що можна, а що не можна. Ми вирішили нагадати людям перший зміст і сенс, який закладав Христос, що церква — спільнота людей, яких об'єднує одна мета. У просторі “Православних східняків” ми не акцентуємо виключно на релігійному контексті. Ми також об'єднуємося навколо волонтерства, освітніх курсів, екскурсій», — розповідає Ернест Акопов, голова спільноти «Православні східняки».
Усе почалося з онлайн-зустрічей з вірянами, на яких священник Дмитро Шаповалов розмовляв із ними на різноманітні теми: про віру, церкву, життя. Отець Дмитро — священник Православної церкви України, військовий капелан Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба, духівник організації «Православні східняки».
Згодом зустрічі стали фізичними, у звичайній кав'ярні. А з появою власного простору вони стали регулярними: щосуботи о 09:00 проводиться служба, о 10:00 — «Кава зі священником». У цьому форматі люди спілкуються між собою та з панотцем.
«Ми об'єднуємося навколо того, що ми — українська церква. І ми — спільнота, яка прагне бути православними християнами в сучасному світі: не займатися архаїкою, не шукати спроб побудувати світле минуле, вважаючи, що колись у церкви був “золотий вік”. Ми живі люди, які нормально почуваються у своєму часі й готові в ньому жити, радіти, бути friendly та допомагати тим, хто поряд. Ми провідуємо поранених, хворих, їздимо до переселенців, забезпечуємо спілкування, духовну допомогу, матеріальну. Допомагаємо тим, що в наших силах», — ділиться священник.
«Тут ти не очікуєш, що якась бабця поруч командуватиме, куди тобі ставати та що робити»
Дмитро — інженер-діагност, ремонтує бронетехніку для ЗСУ. Чоловік народився в росії, та в його чотири роки родина переїхала до Охтирки на Сумщині. Дмитро навчався у Харкові, прожив три роки у Європі, повернувся. Про «Православних східняків» дізнався із соцмереж, що одразу здивувало, пригадує Дмитро:
«Отримувати поклик від церкви з реклами в інстаграмі незвично, тож я вирішив подивитися, що до чого. Мені сподобалася щира й невимушена атмосфера. Тут ти не очікуєш, що якась бабця поруч командуватиме, куди тобі ставати та що робити — і, не дай Бог, зробиш щось не так! Служба проходить українською, а не старослов'янською, і це дає можливість розуміти її. “Православні східняки” близькі до людини: тут немає жорсткої ієрархії, та є багато простого спілкування. Це підкупає».
Держслужбовиця Ольга почала відвідувати суботні зустрічі нещодавно.
«Мій чоловік захищає Україну. Якось він мені прислав фото й відео, що до них на свято в частину приїжджав капелан, з яким вони були знайомі раніше. І ось цього літа я побачила рекламу в інстаграмі про “Православних східняків” і впізнала отця Дмитра, який на фото був із моїм чоловіком. Мені захотілося сходити на службу. Виявилося, що саме це я шукала все своє життя», — ділиться жінка.
У спільноті чекають на всіх бажаючих, зауважує Ернест Акопов:
«Я не бачу причин не доєднуватися до нас, бо ми маємо місце для кожного. Бог відкритий для кожного. Хтось скаже: “Я грішна людина, мене в церкву не пустять”. Проте Христос сказав, що він прийшов не до праведників, а до грішників. Ми всі тут грішні, ми всі недосконалі. Саме тому наша спільнота — для всіх».
Отець Дмитро доповнює: «Наше завдання — створити простір, в якому людина не боятиметься критики. До нас приходять ті, хто прагне живого контакту зі священником, не на бігу в храмі, не формалізованої лекції чи виступу. Ми намагаємося бути територією діалогу різних людей. Ми орієнтовані насамперед на молодіжну авдиторію, але обмежень немає, можуть приходити люди різного віку. Це люди різних знань і конфесій. Ветерани приходять, переселенці».
«Чому так? Що робити? Чому я?»
У дитинстві ми часто казали «я сам» чи «я сама» й не хотіли слухати чужих порад. Здавалося, все знаємо. У дорослому віці навпаки: тільки й шукаєш, хто підкаже, як жити, що робити та як влаштований світ. І з плином життя запитань стає все більше.
«Війна оголила в людей потребу в пошуку відповідей. Чому так? Що робити? Чому я? І кожен шукає їх по-різному. Хтось у релігії, хтось у політичних гаслах, хтось у культурі. Я знаходжу відповіді тут», — зізнається інженер Дмитро.
Ольга зазначає, що за цими запитаннями криється не лише бажання щось дізнатись, а й запит на допомогу:
«У церквах не вистачає спілкування, можливості поставити священнику запитання та отримати відповідь. Отець Дмитро віддає свій час, і в цьому відчувається щирість. Час зараз непростий, складний. Людям потрібна підтримка, особливо жителям прифронтових міст і тим, хто були вимушені покинути домівки. І слава Богу, що є місце, де ми можемо отримати цю підтримку».
«Священник, безумовно, не є психологом»
І психологія, і віра мають спільну мету: допомогти людині зрозуміти, як жити. Та як відрізнити, коли людині потрібна віра, а коли — кваліфікована допомога психотерапевта? Ці шляхи до себе не є взаємовиключними, а священник і психолог — не антагоніст і протагоніст, упевнений Дмитро Шаповалов:
«Священник, безумовно, не є психологом. В ідеалі, вони мають співдіяти. Є базові речі, які священник може виконати: вислухати людину, дати їй відчуття, що вона почута. Необов'язково це має супроводжуватися якоюсь фаховою порадою. Це може супроводжуватися молитвою і бути корисним для людини.
Водночас ми співпрацюємо з психологами, навчаємося чути одне одного, знати специфіку, відчувати симптоми, коли у людини є проблеми, які вирішуються на рівні роботи з психотерапевтом. Наприклад, розуміти, як працювати з людиною, яка переживає ПТСР або якийсь інший розлад, повернулася з фронту чи із зони ведення бойових дій, евакуювалася, переживає травми, свідком чого вона була — чи це моральна травма, чи якась інша історія.
Не кожну людську втому потрібно лікувати молитвою чи духовними практиками. Інколи людині необхідно відпочити. І для цього психологи з нами проводять навчання, ми відкриті. А психологи розуміють і відчувають, коли людині потрібна духовна опіка, — тоді вони її відправляють до священника. Головне, що ми вже знаємо одне одного, і розуміємо, яку людину до кого краще скерувати».
До отця Дмитра приходить молодь із різними запитами. Проте священник не може гарантувати рішення усім.
«Я не оракул і не знаю відповіді на всі запитання. Є відповіді, коли говорю я, є відповіді церкви. Останніх питань меншість, тому що церква, як правило, конкретизує достатньо специфічні, догматичні речі, які для неї принципово важливі. Більшість запитань — як ці принципи прикладаються до обставин сучасного життя. Тут можливі різночитання, тож я стараюся, коли висловлюю думку, дати ступінь її важливості: це моя думка, чи думка, яка ґрунтується на авторитетах, чи думка загальноцерковна. Зрештою, остаточну відповідь людина дає сама. Вибір залишається за нею», — підкреслює священник.
Де йде віра — поруч іде релігія, а з ними й церква. Остання має свою славу, проблеми та переконання. Проте серед строгості релігійних обрядів, спільнота «Православних східняків» змогла об'єднати людей не лише навколо Чаші Христової, а й для спілкування, взаємопідтримки та спільних, нетипових для церкви активностей.
