Пам’ять про війну: як українці створюють мову увічнення

У новому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» на Радіо «Накипіло» йдеться про те, як цивільні та військовослужбовці у взаємодії працюють із колективною травмою та увічнюють пам’ять про трагічні події, щоб разом упоратися з болем утрат і напрацювати мову пам’яті, якою ми говоритимемо про цю війну. Як виникає запит на меморіалізацію війни? У чому різниця між тактичною та стратегічною пам’яттю? Які практики вшанування полеглих побратимів і посестер створюють військові та для чого їм це? Про все це говорили з кураторкою платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» Катериною Семенюк.

Тактична та стратегічна пам’ять

Неможливо визначити час, коли варто почати роботу з травматичним досвідом: під час війни чи після її закінчення. Бо йдеться про велику кількість трагедій і втрат, з усвідомленням яких потрібно щось робити, щоб вижити, — кожній людині зокрема й суспільству загалом.

Тому, за словами Катерини Семенюк, пам’ять варто поділити на тактичну та стратегічну.

Тактична — це проговорювання, фіксування і поділяння досвіду тут і зараз. Вона знаходить вияв переважно у стихійних меморіалах, які створюють залучені у війну люди для можливості горювання.

«Я спілкуюся з родинами загиблих і бачу, що для них це певна терапія. Стихійна меморіалізація, найімовірніше, залишиться стихійною, і якоїсь миті її замінить щось інше. Але ми маємо винайти власну мову для пам’яті цієї війни. І ця мова може стати важливою і цікавою для західних країн. Це те, що також може привернути увагу до України. Тому що ми перебуваємо всередині цієї трагедії й маємо змогу віднайти мову. Це великий виклик для нас, але це те, що ми повинні робити», — зазначила кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво». 

Водночас, каже пані Катерина, фахівці вже думають над стратегічною пам’яттю, уявляють майбутні меморіали та їхні меседжі й ведуть діалог у суспільстві. Оскільки деякі проєкти можна реалізовувати тільки після закінчення війни, коли буде розуміння подальшого сценарію країни, що вплине на наратив, який ми закладемо в пам’ять про цю війну.

«Ми маємо починати із себе. Ми маємо зрозуміти, що нам важливо винести із цього досвіду. Це ж не будуть меморіали тільки про жертовність. Сподіваюся, що більше меморіалів буде про стійкість, про супротив, про те, за які цінності ми боролися. Тут треба в кожному конкретному випадку формувати повідомлення, тому що меморіал — це не кількість жертв, які загинули на цьому місці. Це дані, що ми маємо використати, звісно, але ми повинні дати якесь повідомлення у майбутнє, і воно може бути абсолютно різним залежно від ситуації, від самої події. Є багато факторів, що впливають на те, яке повідомлення матиме конкретний меморіал», — переконана фахівчиня.

«Минуле / Майбутнє / Мистецтво» як спроба поговорити про пам’ять

«Минуле / Майбутнє / Мистецтво» — це дискусійна програма та спроба поговорити про пам’ять, мистецтво й архів в умовах війни, що триває. Авторки проєкту — Катерина Семенюк та Оксана Довгополова. Засновниці проєкту взяли участь у багатьох публічних обговореннях про пам’ять як усередині країни, так і за її межами. Вони наголосили на важливості розмов і потребі говорити. Це, на їхню думку, фундамент для подальшої комеморації, тобто створення спільних спогадів через певні ритуали увічнення, а також спроба розробити власний словник пам’яті.

Як розповіла Катерина, у цивільних з’явився сильний запит на меморіалізацію після деокупації Київщини у квітні 2022-го. Тоді почалися розмови про те, що робити із цією свіжою пам’яттю. Тоді фахівці намагалися визначитися з підходами до комеморації, тож почалася дискусія у професійному середовищі. Також кураторка платформи «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» Катерина Семенюк спілкується з військовослужбовцями, у яких виник запит на увічнення подій і людей усередині підрозділів.

Запит на увічнення пам’яті полеглих у військових частинах

«Ми почали із цим працювати вже 2023 року на рівні частин. Це була ініціація створення якихось меморіальних об’єктів на території військових частин. Я точно не можу сказати, чи був це запит “зверху”. Але восени 2023 року на території багатьох військових частин з’являлися ті чи ті об’єкти. Зрозуміло, що в штаті військових частин немає архітекторів і скульпторів. Якоїсь миті ми почали спілкуватися із 302 Харківською зенітно-ракетною бригадою. Після проведення глибинних інтерв’ю з військовослужбовцями я зрозуміла, що цей запит також “знизу” — це потрібно військовослужбовцям», — розповіла Катерина Семенюк про зародження ідеї увічнення пам’яті воїнів у військових частинах.

Нині майже кожен підрозділ у військовій структурі має свої практики увічнення чи меморіали. Їх створюють у відповідь на потребу проживання утрат і фіксації імен героїв і героїнь. А втім, за словами Катерини, зазвичай цим займаються нефахівці, і тут у пригоді може стати досвід професійної спільноти серед цивільних. Приміром, деякі військові частини вже звертаються по консультації.

«Думаю, це питання до нас як суспільства й до нашої меморіальної мови. Питання до того, що ми, діставши совєцький спадок, не випрацьовували нових підходів. Можливо, це нормально. Але це питання уже не можна відкладати. Ми повинні вже випрацьовувати нову меморіальну мову, якою будемо користуватися для пам’ятання російсько-української війни. Думаю, що військовослужбовці просто беруть ті приклади, які були, і щось швидко роблять, бо їм це болить, і вони ухвалюють швидкі рішення з того, що вони бачили або вміють», — додала фахівчиня.

Нематеріальні форми меморіалізації у роботі з тактичною пам’яттю 

Військова спільнота часто реагує на високу концентрацію травматичного досвіду впровадженням практик комеморації, які нескладно реалізувати тут і зараз. Вони про пам’ять конкретних людей, які відзначилися героїчними вчинками. Але також це й про ідеологію та гуртування, пояснила Катерина Семенюк.

«Наприклад, у 302 бригаді започаткували чемпіонат із футболу, названий на честь загиблого вояка Шинкаренка, який любив футбол. Такі нематеріальні речі можуть бути вдалим рішенням. Ми знаємо із цивільного життя, що, наприклад, на честь загиблих воїнів хтось відкрив кафе або продовжує справу, яку воїн хотів реалізовувати. Започатковують стипендії та премії. Ми знаємо, що топоніміка — це взагалі окрема сфера, і я не можу пропонувати її як рішення, адже в багатьох громадах уже нема що перейменовувати», — поділилася власним досвідом кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво». 

На військову меморіальну культуру впливає і безпековий фактор, оскільки нині бойові частини часто змінюють місце розташування через російські обстріли. Тож, за словами фахівчині, установлення монументів на території частин не завжди стає вдалим рішенням.

Через меморіалізацію ми формуємо колективну пам’ять, тобто уявлення про минуле, зрозуміле спільноті. Щоб індивідуальна пам’ять кожного з нас була ресурсом для виживання, ми маємо поділяти цей досвід з іншими людьми. Пам’ятання — це, по суті, соціальна терапія, тож важливо говорити й чути.

Розширення уявлення військовослужбовців про меморіалізацію

Катерина зауважила, що під час дискусій із військовими для розроблення ідеї меморіалу вдавалося почути одне одного та дійти згоди щодо сенсів і меседжів проєкту й розширити уявлення військовослужбовців про меморіалізацію.

«Коли ми говоримо й міркуємо про цей меморіал, дуже багато військовослужбовців навіть у процесі змінюють свою думку. Спочатку вони говорять із позиції, яку вони мали. Це нормально, громади так само роблять. Пропонують ставити меморіал на площі, де стояв ленін. А коли ти рухаєшся далі й наводиш приклади, ставиш критичні запитання, то вони починають думати. І ми разом доходимо того, що ж насправді важливе. Ця дискусія дуже важлива, тому що в процесі ми змінюємо думки, доходимо якихось нових рішень. Це корисно і для військовослужбовців, і для нас як професійної аудиторії або громадських активістів. Тому я вважаю, що цей рік і цей досвід, який ми мали, — це надзвичайно корисно, і це вже закладає певне підґрунтя. 

Якими будуть наступні кроки, я сьогодні ще не готова публічно говорити. Нині ми думаємо і працюємо над цим. Але коли йдеться про меморіалізацію військових, насправді йдеться про меморіалізацію цивільних, тому що частина з них іще вчора були цивільними людьми, непрофесійними військовослужбовцями. Це питання родини та близьких, для яких це також важливо», — переконана фахівчиня.

Меморіалізація — це спільна пам’ять про трагедію 

На думку кураторки платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», питання меморіалізації актуальне сьогодні ще й тому, що військовослужбовці, які працюють із пам’яттю, гинуть. 

«Коли ми починали роботу, ішлося про дві ключові трагедії, які сталися у частині. На жаль, після нашої презентації сталася ще одна масштабна трагедія: за один день загинуло багато військових із цієї частини. Так сталося, що дехто з тих, хто брав участь у розробленні меморіалу, також загинули. Нині ми маємо відповідальність уже і перед ними, і перед їхніми сім’ями», — додала Катерина Семенюк.

Що ж дає нам меморіалізація? Для чого нам сьогодні, перебуваючи у війні, реалізовувати пам’ять у дії та відрефлексовувати травматичний досвід? 

Катерина Семенюк має відповідь: «Загалом, назовні не зрозуміло, що відбувається і для чого ми думаємо над пам’яттю сьогодні, адже має бути дистанція. Колегам, які працюють із трагедіями на відстані, не зрозуміло, що це запит суспільства, а не рішення професійної аудиторії. Це просто люди намагаються упоратися з травмою. Співпраця цивільних і військовослужбовців — це намагання урівняти досвіди, це об’єднання. Думаю, меморіалізація і пам’ять мають стати об’єднувальним елементом між військовими й цивільними».

Читайте також

Total
0
Share