Юліта Ран — письменниця, драматургиня, театральна режисерка та культурна менеджерка, останнім часом займається переважно літературою для дітей і підлітків.
Вона — авторка книг «Мавка Вербичка й песиголовці», «Мавка Вербичка та чар-квітка», «Книга зоряних легенд», «Кіт-детектив Альф. Хвостаті історії», «Листи до Алінки», коміксів «Пес Патрон і Великий Т» і «Пес Патрон і Шкарпетковий монстр» і багатьох інших історій, які припадуть до душі найменшим читачам та їхнім дорослим.
Читайте наше інтервʼю або дивіться відео на YouTube.
Ви любили читати в дитинстві?
Страшенно. Літери і слова приваблюють мене з дитинства.
Чи є у вас письменницькі ритуали? Щось, без чого робота не працюється?
Раніше були. Я не могла сісти за роботу, не помивши підлогу. Чоловік називав це «ритуальними танцями зі шваброю». Так і організм налаштовуєш на роботу, і простір ритуально очищуєш. В останні роки, коли життя так змінилося… Зараз ритуалів немає.
2022 рік вплинув на вашу працю?
На початку повномасштабного вторгнення я гадала, що вже ніколи не буду писати чи режисирувати: мистецтво закінчилося, бо не має ніякого сенсу.
Проте мені почали писати читачі: «ми сидимо в укритті, у підвалі, їдемо в евакуацію та читаємо вашу книгу», «єдина книжка, яку дитина взяла з собою в евакуацію, — ваша». Повідомлень було настільки багато, що я зрозуміла: сенс того, що я робила усе життя, — коли люди знаходять втіху, радість та емоційну підтримку у твоїх книжках.

Слова «війна» й «дитина» не хочеться ставити в один ряд. І от згадую дитячу літературу: «Федько-Халамидник», «Гензель і Гретель», «Румпельштільцхен», «Дівчинка із сірниками», «Івасик-Телесик» — мені й дорослою страшно це читати. Як ви працюєте з недитячими темами?
Раніше казка мала застерігати: не ходи до лісу, бо там відьма із залізними зубами, вона тебе зжере. Не розмовляй із незнайомцями, зустрінеш вовка в лісі — тікай, тікай, бо він перетвориться на твою бабусю та, знову ж таки, тебе зжере. І дитина розуміла, як чинити не треба.
Багато чого писали без урахування особливостей дитячої психіки, бо тоді ніхто цим не переймався. «Пітер Пен» — одна з моїх найулюбленіших книг дитинства — казка про мертвих дітей. Проте в маленькому віці ти не розумієш цього. Діти сприймають світ інакше, ніж дорослі. Ми переповнені страхами та обмеженнями. Ми знаємо, що немає відьми, але є щось інше.
Мені важливо, щоб у книжках війна була присутня. Ми не можемо приховувати її, мусимо говорити, підбирати слова, теми й образи.
Книга «Листи до Алінки» є прикладом, як це робити. У центрі сюжету — дві подруги, одна з яких втрачає ногу, бо наступила на міну. Для неї життя закінчується, бо вона ніколи не зможе танцювати. Подруга Алінки шукає людей, які втратили кінцівки та змогли повернутися до активного життя. І просить їх написати Алінці листи підтримки.

Історія вигадана, проте автори листів реальні люди: 13-річна Яна Степаненко, що втратила кінцівки під час бомбардування росіянами Краматорська. Карина Стащищак, жінка, яка втратила ногу внаслідок хвороби, а згодом почала танцювати.
Працювати зі складними темами — мій обов'язок як письменниці. Не можна весь час писати казки.
Мені імпонує думка, що книга, написана для дітей, може вчити й дорослих, зокрема — як говорити з дітьми на непрості теми.
Це один із трендів літератури для дітей. Батьки часто чогось не знають, не вміють, і на допомогу приходять книжки. Вони вчать дітей спілкуванню, як заводити друзів, будувати стосунки, приймати та розпізнавати емоції. По-перше, це важливо, а по-друге, будемо чесними, далеко не всі дорослі це вміють.
Чи обов'язково в дитячій книзі має бути гепіенд?
Треба шукати баланс залежно від віку дитини. Дитину до шести років травмувати нещасливими фіналами не потрібно.
Я люблю завжди залишати гачок, який робить можливим продовження цієї історії, незалежно від того, чи видавництво буде робити продовження. Наприклад, «Мавка Вербичка й песиголовці» — книга про те, як говорити з дітьми про війну. Дії відбуваються в чарівному лісі, а персонажі української міфології — війна, з якою ми можемо себе асоціювати чи не асоціювати. Я прописала в сюжеті Перемогу.
Моїх однокласників карали читанням. Провинився? Ніяких гулянок, іди читай. А як прищепити дитині любов до книг?
Дитина ніколи не полюбить книжку, якщо вся родина сидить у TikTok. Вона теж дивитиметься відео. Кожна людина, маленька чи доросла — особистість зі своїми смаками, і ви не можете її примусити читати, якщо їй нецікаво. Та ми, батьки, вчителі, маємо зробити все, що можемо, аби прищепити любов до читання.

Можна почати це робити хитрими прийомами, наприклад, додавши мультимедійність. Це про «Книгу зоряних легенд». Вона для аудиторії від шести до 106 років. У ній я спробувала поєднати різні міфологічні основи з українського міфу, зі світового та свого власного, і створити космогонічний міф.
У книги є чотири складові. Є текстовий пласт із неймовірними персонажами: це Чорний Змій, Золотий Птаха, 13 місяців і сестра їхня Зоря Ясна. Доповнюють його надзвичайні ілюстрації художника Сергія Варавіна. Разом із дуетом «Чистий четвер», Мар'яном Пирогом і Єлизаветою Мазур, ми зробили ще й аудіовиставу, де начитали всю книгу. А також створили музичний альбом із дев'яти пісень, котрі закінчують кожну легенду.
Ця книга — одне з родинних видань, яке мусить бути у всіх!
Читати зараз дітям російською чи книги російських авторів — норм чи стрьом?
Не треба читати дітям російською, краще англійською, польською. Або нехай вони самі читають англійською чи польською.
А як же достоєвський?

Від 2014 року я не прочитала жодної книжки російською мовою, не дивилася жодного фільма, серіала чи кліпа. У 2014 році я закрила для себе російську літературу, хоча і моє дитинство, і юнацтво були напоєні російською культурою. Вона була всюди, ми вчили її глибше, ніж українську. Та все, часи змінилися.
Дитина, людина може вижити без знання достоєвського. З погляду сучасної психології — це небезпечна література. Вона може приваблювати в підлітковому віці, бо розповідає про нещасних людей, яких ніхто не розуміє та всі проти них.
У ній закладені небезпечні наративи: ти можеш вбити, та якщо покаєшся перед Господом Богом, тебе полюблять, вибачать, поїдуть за тобою на каторгу. Чому? Бо ти нещасний студент, так склалися обставини, ти ні в чому не винен.
Уся російська література напоєна «я маленька людина, від мене нічого не залежить», «у мене лапки», «царь-батюшка нагорі все вирішить». Це не наше, абсолютно не український наратив.
Наш наратив — «це мій хутір, це моя земля, я за неї відповідаю». Українські наративи — це «два українці й три гетьмани», кожен собі голова, кожен бере відповідальність. Тому ми й досі стоїмо у цій страшній війні.