Сер Руперт Сміт — один із найвпливовіших британських військових сучасності. За 40 років служби він пройшов шлях від молодого офіцера у Східній та Південній Африці до командувача 1-ї бронетанкової дивізії Великої Британії під час війни в Перській затоці.
У 1990-х він відіграв ключову роль у формуванні британської стратегії в Боснії та Герцеговині, командував силами ООН у Сараєво (UNPROFOR), очолював операції в Північній Ірландії та був заступником Верховного головнокомандувача об'єднаних збройних сил НАТО в Європі. На цій посаді він координував операцію Allied Force у Косово й долучився до створення Європейської системи безпеки та оборони.
В інтерв'ю для «Накипіло» читайте: як, на думку сера Руперта, змінилася природа війни, чи працює ще ядерне стримування та яким має бути мир в Україні.
Як змінилася природа війни
Перш ніж я говоритиму про Україну, дозвольте пояснити основний елемент моєї точки зору. Я розглядаю бій чи конфлікт як окрему діяльність від самої війни, яку я називаю протистоянням. Протистояння має політичну мету, яка може змінюватися залежно від обставин. Натомість у бою цілі суто військові, і вони завжди бінарні: або перемагаєш, або програєш. Саме тому ці два поняття: бій і війна, або конфлікт і протистояння — варто розрізняти, хоч вони й нерозривно пов'язані.
У минулому, до другої половини ХХ століття, війну сприймали як прямий шлях: від миру — через кризу — до війни. Вигравши битву, ти визначав результат війни та повертався до миру. Тобто конфлікт безпосередньо зумовлював результат протистояння.
Однак після появи ядерної зброї таке розуміння стало хибним. Конфлікт і протистояння — або бій і війна — тепер існують не послідовно, а паралельно. Протистояння, власне війна, задає контекст кожному окремому бою, операції. І саме це надає сенсу всій комунікації, яка супроводжує війну в сучасному інформаційному середовищі.
Тому можна виграти кожен бій і все одно програти війну. Це сталося з Америкою та її союзниками в Афганістані, в інших випадках у другій половині минулого сторіччя. Це загальне тло моєї аргументації.
Якщо подивитися на Україну, ми бачимо це наочно. Якщо слухати лише пана путіна, стає очевидно: контекст російського вторгнення — це значно ширше протистояння, не лише з Україною, а з тим, що колись називали Колективним Заходом. Хоча, можливо, цей термін уже неточний з огляду на роль президента Трампа та останні політичні події.
Отже, це контекст боїв в Україні. Самі бої в Україні критичні та тісно пов'язані з цим протистоянням.
Але якщо Колективний Захід — ми могли б окремо обговорити, хто це — не зробить набагато більше, щоби змінити контекст на користь України, то українські битви, ймовірно, триватимуть у тому ж руслі.
Ще одна риса війн останніх 50 років — вони рідко закінчуються чіткими, вирішальними військовими перемогами. Можливо, ми спостерігаємо схожу ситуацію в Україні.
Про реакцію світу на російське вторгнення
Я б сказав, що події 2014 року — ще до повномасштабного вторгнення — виявили уявну слабкість стримування в очах росії, у кремлі та в особі путіна. Стримування, яким би ми його не уявляли, існує в голові супротивника. Ви можете декларувати наміри, демонструвати озброєння та можливості, але це працює лише тоді, коли інша сторона вірить у вашу рішучість і спроможність.
Отож, події від 2014 року відображають провал стримування з боку західних союзників. Звісно, військове стримування зосереджене навколо Північноатлантичного альянсу — НАТО. У столицях виникли тривалі дискусії: наскільки саме загроза зачіпає ту чи іншу державу. Ми спостерігали, як це розгорталося роками. Я наголошую на 2014-му, бо саме ті події стали фоном і контекстом для пізнішого повномасштабного вторгнення.
Після повномасштабного вторгнення, як на мене, західна реакція в очах Москви виявилася ширшою та масштабнішою, ніж очікували російські розрахунки. Зокрема тому, що дві нейтральні держави одразу звернулися за вступом до НАТО — вочевидь, це не входило в початкові плани Москви.
Україні надали помітну підтримку: дипломатичну, фінансову, економічну та військову. Можна сперечатися, чи її має бути більше, чи вона мала надійти швидше — але допомога прийшла. НАТО взяв на себе роль координатора цієї багатонаціональної підтримки, фактично став інтендантською структурою для України, особливо з європейського боку. Це допомагає — я сподіваюся на це, і більшість так вважає — але це не те саме, що безпосереднє втручання у бойові дії.
Тоді постають питання, на які я не претендую відповідати: чи варто вступати у війну за країну, яка не є членом НАТО. І це справжня тема для дебатів у європейських і американських столицях.
Хочу також підкреслити: Європейський Союз зробив величезний фінансовий внесок. Він не єдиний донор, але надав значну допомогу і, за моїми даними, прийняв близько шести мільйонів українських біженців. Крім того, ЄС почав повільно, але впевнено зміцнювати власну оборонну промисловість і тим підтримувати українську. Данська модель — один із помітних прикладів. Компанія Rheinmetall уже присутня в Україні, інші німецькі фірми. Це могло статися швидше, але процес іде.
Мені здається, європейські союзники — діючи передусім як європейці, а не лише в рамках НАТО — нині роблять більше, ніж Сполучені Штати. Ключове завдання для союзників — впливати на контекст боротьби України на її користь. Санкції — лише одна складова цього впливу. Є дипломатія та інші механізми тиску, які можна застосувати для зміни ситуації на користь України.
Ризики для західних і європейських країн у збереженні політичної волі та військової готовності
Передусім варто розуміти, що кожна країна сприймає ситуацію по-своєму. У них різні економіки, політичні системи, історичний досвід і географічне положення. Саме тому говорити узагальнено складно.
Перший і, ймовірно, найглибший ризик — підрив міжнародного правопорядку. Якщо дозволити росії робити те, що вона зробила, і уникнути відповідальності, тоді весь світовий устрій, в якому минуло моє життя, буде зруйновано. Це вдарить по більшості людства, особливо коли йдеться про спільні виклики: такі, як зміна клімату, котрі неможливо вирішити без глобальної співпраці. А співпраця потребує правил. На моє переконання, найбільша загроза полягає саме в цьому. Це і є головна причина бажати поразки російської авантюри — або, інакше кажучи, збереження незалежності України.
Другий ризик — географічний. Вступ Швеції та Фінляндії до НАТО тому підтвердження. Намагання росії відновити імперський вплив насамперед впливає на сусідні держави — особливо у Східній Європі, і на півночі, і на півдні — ще до того, як загрожує Заходу. Різниця в рівні терміновості очевидна, але ризик залишається спільним для всіх.
Наступний виклик — політична воля. Вона різниться від країни до країни. Кожна держава стикається з класичною дилемою: «гармати чи масло». Тобто, куди спрямовувати ресурси: на оборону чи на внутрішні потреби. Для Східної Європи висновки одні, для Британії — зовсім іншими, тут грають роль відстань і час.
Це безпосередньо веде до питання готовності. Ми не готові. І часу, щоб підготуватися, майже не залишилося. Ризик байдужості чи недостатньої підтримки України полягає в тому, що Захід втрачає дорогоцінний час для підготовки до майбутніх загроз. Це моє загальне бачення. Але треба розуміти, що для когось на Піренейському півострові загроза може здаватися не лише далекою географічно, а й іншою за природою. Там, наприклад, проблеми в Північній Африці можуть здаватися нагальнішими.
Ядерне стримування після 2022 року
Це складне, багатошарове питання. Про нього можна сперечатися безкінечно, та остаточної відповіді не має ніхто. Від кінця Другої світової війни ядерну зброю жодного разу не застосовували.
Із російського погляду, Москва зазнала поразки у спробі стримати Захід, погрожуючи ядерною зброєю. Україні було передано озброєння, здатне вражати цілі на території росії, і ядерні погрози не стали цьому перешкодою. Одна з причин, чому змінилася сама природа війни, полягає в тому, що людство навчилося воювати «нижче порогу» — тобто діяти в межах, де застосування ядерної зброї залишається малоймовірним.
Отже, перспектива використання ядерної зброї залишається фактором стримування, але вона не зупинила воєн. Вона лише змінила їхній характер — спосіб, в який ведуться бойові дії.
Уроки з Боснії та Косово
Перший — ні Боснія (спочатку під егідою ООН, а потім НАТО), ні Косово не досягли справжнього миру, конфлікти завершилися припиненням вогню. Хтось може назвати це миром — і справді, активні бойові дії не відновилися. Але глибинні проблеми так і не були розв'язані, протистояння триває, просто не у фазі відкритої війни.
Другий і, мабуть, головний урок — це сила переконливого наративу. У сучасній війні контекст битви визначається не лише зброєю чи територією, а й історією, яку розповідає кожна сторона. В умовах протистояння завжди точиться двобій наративів.
Україна мала блискучий наратив на початку повномасштабного вторгнення: маленька, відважна держава протистоїть російському ведмедю. Його персоніфікував ваш президент, який блискуче втілив цей образ у світовому масштабі. Але далі ви його не розвинули. Коли вибухнули нові конфлікти на Близькому Сході, Україна відсунулася на задній план глобальних медіа.
Та війна триває. Ваше протистояння не припинилося, і ваша історія має звучати. Треба підтримувати свій наратив, аби саме про нього говорив світ. Так починається зміна контексту на вашу користь. Це нелегке завдання. Один із головних уроків, які я виніс із 1990-х: контроль над власним наративом — ключ до успіху.
Припинення вогню чи мир
Насамперед відповідь на це запитання мають дати самі українці, і ніхто інший. Лише Україна може визначити параметри та умови, за яких можливе завершення війни.
Я не українець, зробив лише кілька візитів, тож не маю глибокого знання ситуації. Я можу лише зауважити, і це пов'язано з тим, про що ми говорили: потрібно чітко розрізняти припинення вогню і мирне врегулювання. Припинення вогню — це позитивний крок, але воно не означає миру. Воно може стати початком мирного процесу, а може й ні.
Люди часто говорять про «встановлення миру», ніби це лінійний шлях на відміну від зупинки бойових дій, уживають формулювання на кшталт «дорожня карта миру». Я не думаю, що це працює саме так.
Отже, Україна має визначитися та чітко заявити, про що йдеться: про тимчасове припинення вогню, що само собою добре, чи про сталий, остаточний мир.
