«Ми досі не навчилися пам’ятати»

Напередодні Дня пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років у Харкові відбулася дискусія про те, як місто пережило Другу світову, чому радянська модель пам’яті досі впливає на українське суспільство та як нинішня війна змінює наше ставлення до втрат, героїв і меморіалізації.

У пресцентрі медіагрупи «Накипіло» з журналісткою Алікою Піхтеревою намагалися знайти відповіді на складні питання: історик, офіцер Хорунжої служби 2-го корпусу НГУ «Хартія» Вахтанг Кіпіані, архітекторка, співзасновниця SBM Studio Ольга Клейтман і кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Каразінського університету Євген Захарченко. 

Війна, яка для росії не закінчилася

Однією з центральних тем стала різниця між українським і російським сприйняттям Другої світової війни. Вахтанг Кіпіані зауважив, що для росії «велика вітчизняна» так і не завершилася: вона перетворилася на фундамент державної ідентичності та інструмент пропаганди.

Головна відмінність ставлення росіян до теми війни — це знеособлення конкретної людини, її імені та життя. Навіть цікаву на перший погляд ідею «безсмертного полку», де кожен на знак пам’яті ніс фото свого родича, вони перетворили на узагальнений комерційний парад із незрозумілими обличчями на палках, які можна купити в магазині.

Українці почали серйозно переосмислювати Другу світову з початком війни з росією, але до кінця так і не визначили своє ставлення до тих подій в контексті всієї країни. А все тому, що війна в різних частинах сучасної України проходила по-різному та в різних контекстах. Якщо в східних частинах вона закінчилась у травні 1945 року, на заході країни тривали бої, репресії та переслідування.

«Для росіян і білорусів це клей, основа, фундамент. А для нас — спроба зрозуміти, що ж із нами було не так і чому наша війна не закінчилася 8 травня 1945 року», — сказав Вахтанг Кіпіані. 

радянська пам’ять досі впливає на Україну

Учасники дискусії говорили про те, як радянська модель пам’яті десятиріччями формувала уявлення про Другу світову. Євген Захарченко наголосив, що навіть після декомунізації українське суспільство часто продовжує мислити радянськими категоріями «подвигу народу» та абстрактної героїзації.

«Ми відкинули назву “Велика вітчизняна війна”, але часто все одно мислимо категоріями радянської меморіалізації: великих пам’ятників, безіменних солдатів, монументальних форм. Політика радянської влади в пізньорадянський період була спрямована на таку декоративну форму: відтворювався ритуал, але втрачався зміст. Прихід ветеранів на лінійку, які там були інколи ветерани, які вони розказували історії — втратило первинний виховний сенс. Це стало частиною ритуалу, що відтворювався як певна практика та не залишав ніякого відгуку», — розповів історик.

Це впливає і на архитектуру сучасних меморіалів. Ольга Клейтман пояснює це тим, що немає чітко прописаних технічних завдань до архітекторів, які подають проєкти на міські конкурси. Немає закладених саме істориками потрібних сенсів, тому митець іде простим шляхом: відштовхується від того, що він бачить від народження. 

Архітекторка згадала, як змінювалося її ставлення до радянських пам’ятників: від ідеї залишати їх як символи епохи до переконання, що частина цих символів має зникнути.

«Три місяці поспіль стояв табір “путін, введи війська” біля леніна, а після знесення пам’ятника вже ніхто там не стояв. Тоді я зрозуміла: є речі, які реально треба зносити, аби вони не були точкою опори для таких сил», — упевнена пані Клейтман.

Учасники дискусії наголосили: проблема не лише із демонтажем радянських символів. Україна натомість часто не створює нових просторів пам’яті. Вахтанг Кіпіані навів приклад Києва. За його думкою, в столиці досі немає сучасного меморіалу, який би по-новому осмислював трагедію Другої світової саме через український досвід.

Окремий блок дискусії стосувався російсько-української війни та того, як Україна вже зараз має говорити про пам’ять і втрати. Євген Захарченко зазначив, що меморіалізацію нинішньої війни не можна будувати за радянськими шаблонами.

«Є велика небезпека, що пам’ять про сучасну війну почне формуватися в категоріях пам’яті про Другу світову. А у нас і сама пам’ять про Другу світову війну до кінця не сформована», — пояснив він.

Як Україна вчиться пам’ятати загиблих 

Учасники диспуту багато говорили про меморіалізацію загиблих військових і як суспільство проживає втрати просто зараз. Вони згадували стихійні меморіали, прапорці на газонах, хвилину мовчання та реакцію містян на поховання військових.

Вахтанг Кіпіані звернув увагу, що в Харкові майже не видно публічних прощань із полеглими захисниками, хоча місто постійно втрачає своїх людей.

«Мені дивно, що Харків не має такого місця, де прощаються з воїнами. У Львові люди виходять і стоять на колінах щодня, і чиновники, і депутати. А у Харкові я цього не бачу. Ми зараз не прощаємося з героями як належить», — сказав пан Кіпіані.

Понад те,  з подачі місцевої влади навіть стихійні меморіали комунальники швидко прибирають, створюючи картинку, що в міському просторі «немає війни».

Пам’ять — не лише граніт і монументи

Гості пресцентру порушили тему, чи готовий Харків до повернення ветеранів. Обговорили проблему безбар’єрності, непристосованої інфраструктури для людей з інвалідністю та прийшли до висновку: потрібно робити все, аби місто було доступним і людяним. Бо нині, під час гострої війни, деякі мешканці проти будування пандусів, бо їм не подобається вигляд під’їзду. У країні, де людей з інвалідністю багато, таке ставлення обурює. Як і реакції до людей з протезами: від наполегливості до байдужості. 

Говорили й про нові, немонументальні форми пам’яті. Приклад — українська акція на Венеційській бієнале, коли в місті розвісили афіші з портретами українських митців, убитих росією.

«Не варто думати лише гранітом чи металом. Іноді сильна ідея працює набагато потужніше за будь-який монумент. Ця ідея з портретами, по суті, була безкоштовною порівняно з кінцевим ефектом», — зауважила Ольга Клейтман. 

Учасники дискусії неодноразово поверталися до думки, що Україна зараз перебуває лише на початку великої розмови про пам’ять. Йдеться не тільки про Другу світову чи нинішню війну. Важливо, аби суспільство навчилося говорити про власні травми, втрати й досвід без радянських шаблонів і державного пафосу.

«Ми переживаємо етап уособлення жертв. Коли мама, дружина чи дитина можуть прийти та побачити конкретну людину, а не абстрактний монумент. І дуже боляче, що в нашому місті цього майже немає», — підсумував Кіпіані.

У фіналі розмови спікери зійшлися на думці, що головний виклик — не просто створити нові меморіали, а й навчитися жити з пам’яттю про війну щодня. Багато питань є складними, не мають простих однозначних рішень, і це доведеться брати до уваги. Україна лише починає формувати власну культуру пам’яті: живу, людяну. Таку, що говорить не мовою радянського пафосу, а мовою особистих історій, втрат і відповідальності перед тими, хто заплатив життям за свободу країни.