Медіагрупа «Накипіло» ініціювала серію матеріалів, присвячену полеглим захисникам і захисницям. Наша мета — сприяти формуванню культури пам’яті в умовах війни через спомини близьких.
Цю історію розказано від першої особи, без присутності журналіста. Пані Наталя Шляхтурова приїхала до нас у редакцію з Валок, де мешкає і працює лікаркою. Поки ми балакали й заварювали чай, вона діставала з торбинки медалі й відзнаки чоловіка Володимира Марченка — воїна, що поклав життя у боротьбі з ворогами.
«Якби ви знали, як же ми сміялися щоразу, коли треба було оцими медалями трясти!», — весело проговорює Наталя. Але кожну медаль, перед тим як покласти на стіл, вона ніжно погладжує. Зізнається: найвизначніші нагороди відправила на збереження подалі від фронту. Впродовж інтерв’ю та фотосесії Наталя звертатиметься до чоловіка, ніби до живого: аби допоміг зосередитись, не дав сказати зайвого, пробачив, раптом що не так.
Він пішов на війну добровольцем у 2014 році, вона надавала психологічну допомогу бійцям, які поверталися з фронту. Так і познайомилися. Мріяли збудувати реабілітаційний центр для відновлення бійців, і їм це вдалося. Але роботи ще багато, з чим жінка справляється самотужки: у пам’ять про чоловіка, з думкою про майбутнє.
Відрізнявся від інших
Познайомилися з Володею в ребцентрі. Я лікар-анестезіолог, але проходила безліч курсів з психотерапії, отримала сертифікат. На початку війни в 2014 році я мала досвід спілкування з людиною, що має ПТСР, із воєн радянського союзу. Їм давали установку: ніколи не сміти про це розповідати. Мій товариш мав гарну професію, але психіка була травмована в Афгані. Я намагалася допомогти, але з початком війни ці стани загострились. Він чекав на прихід росіян із тортурами, він це знав ще тоді.
На харківському вокзалі був Південний пост, де волонтери зустрічали військових і переселенців. Я там бувала, знала, що відбувається.
Фото: Волонтерський пункт «Південний пост» у соцмережах
У Валках з’явилися біженці, і ми бачили стан людей: приголомшених, із торбочкою в руках, що бояться їхати далі в Україну. Бо їх залякали, що повсюди небезпечні «бендерівці».
Тоді зібралися перші бригади психологів: хтось працював із біженцями, з осиротілими дітками, інші — із солдатами та вдовами. Після чергового циклу навчання я поїхала волонтерити в ребцентр на базі звичайного будинку відпочинку в Чернігівській області. Там один із викладачів працював із психотравмою, а ми допомагали.
Це було сильне відчуття контакту з чоловіками, які стали на захист добровільно. Які відчули себе стіною, за яку не можна пройти. Від них віяло справжньою мужністю, гідністю. Ми почувалися причетними до чогось, що об’єднує всю країну. Брали на основних роботах шматки відпусток, відгули та їхали, аби бійці не варилися в собі, аби їм було з ким поговорити. Травма потребує сенсу, і тоді переходить на новий рівень.
Володя відрізнявся від інших, але ми дотримувалися субординації. І коли ми йому запропонували психологічну реабілітацію, він посміявся, мовляв, йому це не треба, він і так уміє мізки виносити. А згодом почав нам «приносити здобич»: бачив бійців, яких накривало, цап — і до нас. Сам завжди перебував із того боку дверей, чекав, аби подивитися, яким боєць вийде, які ми після нього вийдемо.
Там були різні практики, але не розповідатиму. Раптом колись до мене на реабілітацію потраплять бійці, а це ж спойлер. Якось увечері проводила психотерапевтичний масаж. Хлопці знали: хто до мене потрапить — спатиме без жахів, до мене була черга. Так і познайомилися. На момент знайомства за його плечима був Майдан, звідки 24-та сотня утворилася, а згодом «Айдар».
Дивом не загинув у 2014-му
Телефонами обмінялися, почав мені дзвонити в один і той же час, це було приємно. Плюс маса спільних інтересів, книг. Він хотів бути психологом. Зрозумів, що має талант, ще на фронті. У мене був тренінг у Києві, тож ми зустрілися. Так дядечка 1969 року народження, що працював майстром-будівельником, після Майдану та «Айдару» пішов вчитися на психолога.
Володимир із побратимами на початку російсько-української війни
Він ще з совєцької армії був непокірний: у Забайкаллі, на вершині гідроелектростанції примудрився написати «Слава УПА». Не давав себе ображати дідівщині, тож здоров’я йому там попсували.
Володя вважав, що у 2014-му дивом не загинув, у нього залишилася провина вцілілого. Їх було п’ятеро бійців, вони обрали найважче, найнебезпечніше завдання. Думали, що йдуть на загибель. Мали взяти висоту і звідти прикривати відхід товаришів, не пускати ворогів з висоти.
Натомість вони вижили, а за кілька кілометрів побратими потрапили у ворожу засаду. Вороги були під нашим прапором, зобразили український блокпост і вгатили мінометами з мінімальної відстані. Володя з побратимами бачили чорний жирний дим, а допомогти не могли.
Це було 5 вересня: день, коли оголосили перемир’я. Людина, яка приготувалася до смерті, залишилася живою, а на її очах загинули друзі. Вони взяли на себе обов’язок відвідувати родичів полеглих. Близькі хотіли дізнатися, як служив і загинув рідний. Мені нині складно, бо я не знаю Володіних побратимів. Все сталося швидко.
Ідея створити ребцентр виникла синхронно
Ми разом купували будинок, що став основою ребцентру. Дім йому сподобався з військових міркувань. Поруч колодязь, у будинку є газ, грубка дров’яна. Володя казав: головне, аби дім був не на центральній вулиці. Уже знав, чого боятися.
Будинок, який придбало подружжя
Я дуже любила ходити з чоловіком на природу. Він щебече, а насправді дивиться, де поставити гарматку. Весь час ходив попереду, аби побачити розтяжку, якщо є. Я казала, що тут немає розтяжок, а я впасти можу — все одно не міг себе перевчити і йти поруч.
Ми любили на тренінги їздити, розвиватися. У нас була улюблена фішечка: коли їхали до Харкова — завжди прокладали маршрут через книжкову Балку. Залазили там по лікті у відділ старих книжок і копирсалися. Він занурювався у військову фантастику, я психологічну літературу шукала. А потім закінчувалися гроші, і кожен починав: «Ні-ні, ти маєш це собі дозволити», «Ні, дорогий, ще заробимо».
І ось ми, як два верблюди, з повними рюкзаками книжок, їхали. Він іноді купував російську фантастику, читав і сміявся. Розумів, що готується війна, бо у тих міжзоряних галактичних війнах часто з’являлися злі українці. Якісь книги відкладав для ребцентру, вони у мене досі лежать, чекають.
Ідея створити ребцентр виникла у нас синхронно. Ми мали досвід відвідувань інших центрів: щось підгледіли, щось хотілося змінити. Важливо, що ми мали гарні відгуки військових про нашу роботу. Вони хотіли їхати на реабілітацію, бо там дієві психологи. Це була найкраща похвала. Тож ми шукали будинок, аби він був із природою. Щоби до нас могли їздити ті, кому треба відновити душевне здоров’я, — а тут природотерапія.
Ребцентр та природа навколо. Фото: Тетяна Сеніна
Один із його клієнтів був колишній ополченець
Якийсь час Володя працював у валківському громадському секторі. Згодом трапилася робота, де він міг бути психологом: у гуманітарній службі «Проліска». Вони допомагали насамперед мешканцям уражених міст. Треба було їхати до Торецька. Володю питали, чи зможе він бути толерантним, спілкуватися російською, стримуватися, якщо будуть агресивні висловлювання про Україну від місцевих жителів. Він відповів: «Так, зможу».
У нього не було бажання мститися, він бачив ворогів у приціл і не мав потреби відіграватися на місцевих. Розумів, що він — воїн, переможець. І серед його клієнтів було багато людей, котрі напружено ставилися до України. Але ті, хто його знали, — потихеньку перелаштовувалися. Він нікого насильно не переманював.
Я до нього приїздила. Ніколи раніше не була в краю териконів. Ми багато гуляли доріжками, бо як би не любили досліджувати природу — все ж «лазіння» там було небезпечним. Іноді десь далеко гриміло, він казав: «О, це приліт, а це виліт». Увечері місто ніби вимирало. Люди боялися планувати майбутнє. Цей страх був ніби розмазаний по всьому пейзажу.
В роботі я йому допомагала з клієнтами, що мали проблеми на межі психології та соматичних хвороб, де потрібні були елементи навіювання. Ми були командою. Це було чудово, хоча й важко: два роки жили «зустрічними» стосунками. Але ми розуміли, задля чого. Хотілося людям трішки світла й тепла донести. І ті, хто з Володею стикався в роботі, кого ми знаємо, добром його пам’ятають. І вдячні Україні, розумієте? Бо кого вважати своїми, тоді не для всіх було очевидно.
Один із його клієнтів був колишній ополченець. Володя не ліз йому розповідати, хто він, просто працював. Потім із правоохоронцями розробили проєкт, в якому підлітки, що скоїли перші злочини, проходили сесію з психологом. Для багатьох він став позитивною батьківською фігурою, багато хто його потім добре пам’ятав.
Пропускав біль крізь себе, але був сильним.
Володя сам проходив шлях відновлення психіки, тож знав, як допомогти іншим. Він розумів, що в чомусь травмований, і цього не приховував. Ми пройшли і через антидепресанти. «Ми» — це я у злиття граюсь, бо бували важкі стани, але ми це дійсно пройшли, він набрався сил, отримав диплом. Він намагався опрацювати свою травму за допомогою фільмів. Зараз шкодую, що не запам’ятала все, що він переглядав.
У Валках Володя очолив спілку воїнів АТО, намагався допомагати ветеранам. Дуже важливе спілкування «рівний до рівного», особливо коли хтось починає плутати реальність, впадати в агресію. Він підхоплював цей стан: «Брате, ходімо-ходімо, я тебе розумію».
А бувало різне: хтось починав чашки як гранати кидати, у когось флешбеки. До реанімації людей супроводжував, і ветерани були вдячні, бо він умів рівняти гострі кути. Ми завжди знали, що є посередник між світом цивільних і військових. Чоловік захищав їхні інтереси: документи, пільги тощо. Пропускав біль крізь себе, але був сильним.
Йому багато чого було дано. Я в розпачі: такий сильний, удачливий, пройшов стільки всього, ризикував на Майдані, на війні, не ховався від куль, мав гарну інтуїцію. І як же так? Де поділися сили, які завжди берегли, чому снаряд обрав саме його? Цей крик — у більшості жінок, які втратили близьких: «Чому він? Чому мій?». Я знаю, що не отримаю ніколи відповіді. Але моя задача енергію розпачу перевести в дію. Не застрягти на «чому», а перейти до «навіщо» — і що тепер я можу зробити, чим і кому допомогти?
Умів бути дбайливим
Ми познайомилися у 2016-му, а за рік побралися. Він хотів зробити пропозицію, але застав зненацька. Я з віником, замітала сміття, а тут він: на одне коліно із пропозицією руки й серця, все як годиться. Мені сподобалося, я сказала «так», але штани довелося в пральну машину кидати, бо коліна були в пилюці.
Господи, у нас навіть грошей на золоті обручки не було. А весілля приголомшливе: айдарівці в аквапарку, уявіть собі. Ми розписалися, потім прибіг, грохочучи берцями, його побратим, що до 2014 року був священиком. Два могутні воїни нас із донькою надерли в аерохокей, а тоді вони зі страшним криком «Айдар, Акбар!» мчали по гірках.
Це було чудово. Побратим спитав: «Так його Володя звуть?». Усі знали мого чоловіка за позивним «Ракета»: у радянській армії був у ракетних військах. Військові не називали імена з міркувань безпеки, бо ніхто не знав, чим закінчиться війна. Після цього ми недовго подорожували, а з відпустки він одразу рушив до родин загиблих: це було частиною його роботи.
Володя має доньку Мирославу. У мене дочка Даша. Володя був експлуатований Дашею: будь-якої миті сідав, читав з нею українську, допомагав у творах. Можна сказати, що пройшов ще раз курс кількох класів середньої школи.
Весільна світлина. Родинний архів
Наші вчителі знали, кого можна покликати на спілкування з учнями, хто не стане гарчати, матюкатися. Діти щиро могли запитати: «А ви вбивали?». Володя спокійно відповідав: «Я знешкоджував живу силу супротивника». Він педагогічно справлявся. Допомагав клубу дитячого туризму: як багаття розвести, як воду знайти. Я не знаю, як без нього обходитися. Він умів, окрім того, що був воїном, бути дбайливим.
Готувався до великої війни
Коли розпочався COVID, було реально страшно. Хворіли колеги, мені довелося працювати через добу. Медикам тоді платили підвищену ставку, ми підзібрали коштів і перше, що зробили, — підігнали трактор і вирили озерце. Баньку встановили. Я таємно відкладала, думала, має бути чан, обов’язково. От якось і кажу: муж, ставлю тебе перед фактом. У нас буде чан. Перед великою війною встигли цю справу запустити.
Для мене вірогідність початку великої війни була неочевидна. Ба більше: мене злило, що чоловік готується, з побратимами з АТО активно це обговорюють, що почав постійно рубати дрова. Коли я питала, навіщо, — казав, для лазні, для нас і гостей. Зрозуміло, що це було не про лазню. Він готувався йти і прагнув бути певним, що я матиму запаси.
Мені це не було очевидно ще й тому, що всі ветерани жили в очікуванні. Це сердило, бо це синдром відкладеного життя. Володя не дозволяв собі всю енергію вкласти в будівництво, бо частина його вісім років чекала, що ось-ось почнеться. Як не дивно, коли він остаточно зрозумів, що напад буде, почав жити на повну. Навіть ця історія з лазнею: прагнув зустріти якнайбільше друзів, погріти, поніжити, побалувати їх.
Наталія під час ремонтних робіт у ребцентрі. Родинний архів
До нас у гості приїхали волонтери, ветерани. У розмовах пробігає, що хтось навчає майбутніх військових, хтось із досвідчених навчає тероборону, дитячий масажист готується тримати в руках зброю. Перед усіма стоїть привид війни. А тут народ розпарився в лазні добре, й один товариш з’їжджає на пузі по снігу в озеро з криком: «Тепер і помирати не страшно!». Це місце встигло дати драйв і тепло людям, які жили в очікуванні, що вороги сильніші, і раптом війна виявиться блискавичною.
Остання розмова
Коли почалася повномасштабна війна — зранку заїхав односелець, і вони поїхали. Я мала заступати на чергування в лікарні. Володя сказав: «Все, дружино, я знав, що це буде, йду на фронт. Я у тебе не така людина, щоби відсиджуватися вдома», я охнула і сказала: «Давай збиратися. Ось аптечка, ось їжа».
Я не могла не піти на роботу. Ми тягали кисневі концентратори, нам довелося вимкнути кисень. Харків не міг його постачати, і ми мали економити для новонароджених, для породіль. Закидали віконця мішками з піском — готувалися.
У нас було багато біженців у складному стані. Ми багато працювали. Страшно було, що донька вдома сама. На велике щастя, до нас переселилися валківські друзі, а до них у будинок переселилися друзі з Харкова. Було спокійніше, бо раптом щось станеться, ДРГ нагряне, а у мене дитина вдома сама.
Володя регулярно нам телефонував. Усі співробітники збиралися, я ставила на гучний зв’язок, і що можна було говорити — він казав, усіх заспокоював. Щось таке позитивне, бо розумів, що людям страшно. Він це вже пройшов.
У день, коли до нас в сім’ю мала постукати смерть, Володя зателефонував востаннє, а я не змогла відповісти, поралася з пацієнтом. Я сказала: потім. Але потім подзвонив його командир. Володя загинув 11 березня. Мене підмінила колега, я була на чергуванні. Довелося чекати: через обстріл тіло коханого довго не могли вивезти. Дякую місцевим патологоанатомам. Зберегли, я могла його побачити. Наскільки важливо людям, що втратили близьких, попрощатися, наскільки важливо побачити…
Боронить неньку з неба
Я щодня ходжу на роботу повз його могилку. Це наша дорога, ми ще сміялися, йдучи крізь цвинтар: он, як багато місця, але не квапимося. Ось він тепер лежить, з краєчку.
Або травма зробить людину на щабель вище, і вона використає енергію, щоби стати сильнішою, добрішою, збільшити кількість світла в собі, або травма скалічить. Коли він загинув — я написала: «Володю вбили. Він усіх любив. Не жадайте помсти. Любіть. Будуйте Україну».
Мені дуже хотілося, щоб на згадку про нього діялися добрі справи, бо Володя був передусім про добро. Він умів убивати, бути воїном, мав специфічне професійне мислення. Але він відрізняв: де треба знищити живу силу супротивника, а де треба оберігати вогник кохання в цьому світі.
Коли до мене потрапляють пацієнти зі свіжою травмою — дуже терапевтичним є момент, коли я проводжу людину цим цвинтарем. Зазвичай трошки розповідаю історії тих, хто знайшов спокій. Це ніби давні притчі: не вгамовує горе, але в чомусь приміряє.
У такому стані перебування на самоті не рекомендується. Все, що відбувається, має розділятися між членами соціуму. Я говорю родичам загиблих: ваш коханий пішов не за своєю забаганкою. Пішов, аби залишалися всі ми. Тому не годиться тримати цей біль в собі, слід перерозподілити на всіх, хто виявляється поруч і готовий підставити плече. За допомогою цього болю ми повинні мудрішати.
Важко не мати претензії до померлих на кшталт: «Та чому ж ти мені не снишся? Що ж це таке? Як ти можеш, як ти смієш мені не снитися?». Я впевнена, що вони боронять нашу Неньку з неба. У нього навіть на пам’ятнику такі слова вибиті.
Ми мали робити це разом
Моїм ресурсом наразі є те, що донька за кордоном, у безпеці. Я відповідаю лише за себе. Я зрозуміла, що ми, медики, дуже потрібні. У чомусь ресурс навіть дає Володя, я приходжу до нього: фіалочки треба посадити, проліски. Теж заняття.
Коли я розумію, що треба буде самостійно довести справу із центром до логічного завершення, охоплює розпач. Ми мали робити це разом. Тепер я розбиваю цю задачу на маленькі підпункти. Десь збираю кошти, десь грант вдається вхопити. Дуже сподіваюся, що цей жах скінчиться й буде з ким співпрацювати. Бо зараз всі фахові люди, яких я знаю, на війні.
Будинок ми купували, бо у нас грошей на щось крутіше не було. Там простір вільний до лісу, 75 соток, сунична галявинка. Володя фантазував: «Тут буде зальчик, де хлопці збиратимуться, тут баня, а тут вириємо бліндажик». Казав, що це теж для реабілітації: аби хлопці могли в безпечному середовищі туди повернутися і перепрожити емоції. Але я, напевно, з цим тепер не впораюся. По-перше, не знаю, як, а по-друге… Коханий знайшов смерть у бліндажі, і я не зможу бачити це на своєму подвір’ї.
Ми заклали фундамент маленького гостьового будиночка. Коли гроші скінчилися, намагалися його зводити з мішків із землею. Збудували ми, Вовочко, цей будиночок, тільки вже не з мішками, а як годиться. Я побудувала на першу й останню зарплату чоловіка з «нуля» гостьову прибудову.
Ходжу на цвинтар, ставлю його улюблену «Пепсі-колу». Звітую: «Коханий, сьогодні у нас так. Оце встигли зробити, а це ні. Дорогий, знаєш, а це абсолютно не виходить». В усьому питаюся його допомоги й поради. Чи пишається він мною? Сподіваюся, він мені про це скаже. Маю надію, не лаятиметься.
Я продовжую вчитися, намагаюся проводити психотерапевтичну допомогу. Звісно, дуже хвилююся за майбутнє центру, бо сама не потягну. Дуже хочу, аби до нас приєдналися досвідчені фахівці зі своєю майстерністю, зі своїм вогнем душі, працьовитими руками. Щоби ця справа дарма не зникла. Але це можливо лише після Перемоги.
Звісно, жити треба повноцінно, наповнено в тій реальності, в яку ти потрапив. На весну невеличкі плани є: валківська лікарня може допомогти зі стільцями, ліжками. Повного спектру зручностей ще не буде, але принаймні є стіни, підлога, стеля. Раджуся з воїнами, бо я не була повною мірою в їхній шкурі. Потрібні поради ветеранів, поради тих, хто отримував допомогу в реабілітації, поради досвідчених реабілітологів.
Я усвідомлюю: як і в 2014 році, всіх реабілітувати не вдасться. Але наша задача — охопити максимум людей, які готові прийняти допомогу. А для цього слід і себе тримати у відкритому, працездатному стані.
Нагадаємо, декілька разів на тиждень у Харкові проходять акції-нагадування про Хвилину мовчання.
