Демократичні політики часто уникають неприємної правди: адже вона може спричинити падіння рейтингів і поразку на виборах. Але коли складні проблеми зводять до простих слоганів, виникає інформаційний вакуум. Його швидко заповнюють популісти, пропагандисти й авторитарні держави.
Як говорити про загрози, не паралізуючи суспільство? Чому «заморожений» конфлікт може стати не шляхом до миру, а продовженням війни? І чому звичної медіаграмотності вже недостатньо, щоби протистояти популістам і пропаганді?
Про це на Lviv Media Forum дискутували колишня речниця уряду Тайваню Колас Йотака, керівниця Департаменту стратегічних комунікацій і координації Державної канцелярії Латвії Солвіта Деніса-Лієпнієце та боснійський журналіст і аналітик Харун Карчич. Розмову модерував Валерій Пекар.
Прості відповіді замість складної правди
Учасники дискусії зауважили, що демократичні уряди часто намагаються пояснювати складні рішення кількома простими повідомленнями. Громадяни, своєю чергою, звикають шукати швидкі відповіді. Так виникає замкнене коло: суспільство дедалі менше готове сприймати складні пояснення, а політики дедалі більше бояться їх давати. Цим користуються популісти й авторитарні держави. Вони пропонують зрозумілу картину світу, в якій є прості причини, чітко визначені вороги та рішення без побічних наслідків.
«Коли правда перебуває під атакою, ми повинні за неї боротися. Мовчання не зменшує конфлікт», — каже Йотака.
Китай роками просуває у світі твердження, що Тайвань є його частиною. Йотака називає це не політичною суперечкою, а боротьбою за сприйняття реальності. На її думку, мовчання інших держав не знижує ризик ескалації, а навпаки, дозволяє Китаю рухатися далі. Протягом 2025 року Тайвань фіксував понад 5 000 випадків активності китайської військової авіації поблизу острова. Частина літаків перетинала серединну лінію Тайванської протоки. На Тайвані ж складну дискусію про безпеку звели до двох протилежних гасел.
«Підтримка Америки означає війну, підтримка Китаю означає мир. Складні ідеї перетворюють на меми, жарти, фейкові новини та відео»,— каже Колас Йотака
Такі повідомлення поляризують суспільство й роблять раціональну дискусію майже неможливою. Тайвань ще не пережив повномасштабної війни, подібної до російської агресії проти України, але, за словами Йотаки, країна вже перебуває в інформаційній і когнітивній війні. Недостатньо лише спростовувати окремі фейки. Держава має пояснювати громадянам, як працює дезінформація, чому поширюється та які рішення стоять за привабливими гаслами.
НАТО може бути наступною ціллю росії
У новинах часто кажуть, що країни Балтії стануть наступною ціллю російської агресії. Солвіта Деніса-Лієпнієце пропонує інше формулювання: «Ми — НАТО. Тому наступними будуть не країни Балтії. Наступним буде НАТО».
Для Латвії вступ до Європейського Союзу й НАТО був довгостроковою стратегією. Її реалізовували десятиліттями, попри виборчі цикли, зміни урядів і короткострокові інтереси політиків. Подібний підхід, вважає пані Солвіта, потрібен і в стратегічних комунікаціях. Держава має не лише реагувати на інформаційні атаки, а й прогнозувати ризики та готувати людей до можливих сценаріїв.
При цьому звичайного продукування повідомлень для населення уже недостатньо. Однією з головних цілей когнітивної війни Деніса-Лієпнієце називає соціальну згуртованість. Під ударом опиняються не лише окремі факти, а й довіра між людьми, легітимність державних інституцій і відчуття спільного майбутнього.
Стратегічні комунікації мають перейти від медіацентричного підходу до людиноцентричного. Важливо не лише те, що держава сказала та скільки переглядів це зібрало. Потрібно розуміти, як люди сприйняли інформацію, чого вони бояться, кому довіряють і до яких спільнот себе зараховують.
«Заморожування» конфлікту може заблокувати розвиток країни на десятиріччя
Харун Карчич застерігає Україну від угод, які формально припиняють бойові дії, але залишають агресору важелі впливу на внутрішню політику держави. За його словами, саме це сталося з Боснією і Герцеговиною після Дейтонської мирної угоди 1995 року. Вона зупинила війну, але закріпила політичну систему, в якій Республіка Сербська отримала значний вплив і можливість блокувати рішення на державному рівні.
«Не погоджуйтеся на мирні угоди, які дадуть російським сепаратистам право впливати на ваш уряд. Вони блокуватимуть країну й перешкоджатимуть її розвитку наступні 30 чи 40 років», — каже Карчич.
Після війни міжнародні організації намагалися примирити різні групи населення Боснії. Але, на думку Карчича, часто вони уникали прямої розмови про те, хто розпочав війну та хто був агресором. Війну називали «минулими» чи «потворними подіями». Від усіх сторін вимагали однакової відповідальності. Проєкти примирення почалися ще до того, як воєнних злочинців заарештували та засудили.
Після війни незалежні медіа на Балканах спочатку отримували значну міжнародну підтримку, але згодом увага донорів перемістилася до інших регіонів. Утворений вакуум заповнили російські й китайські державні медіа.
Russia Today і Sputnik, за словами Карчича, виробляють у Белграді та Баня-Луці тексти, фотографії й відео, які безплатно пропонують місцевим сайтам. Медіа, що не мають грошей на створення свого контенту, охоче передруковують російський. До окремих проєктів приходять також китайські структури. Вони також пропонують безплатний контент, поширюючи власні політичні наративи.
Так незалежні медіа поступово втрачають здатність формувати порядок денний. Журналісти починають уникати тем, пов'язаних із корупцією, політиками чи організованою злочинністю.
«Ми не просто повертаємося в 1990-ті. Ми повертаємося до вихідної точки після падіння комунізму, коли люди боялися називати корумпованих політиків і мафіозних босів», — скаржиться Карчич.
Чому просто медіаграмотності вже недостатньо
Солвіта Деніса-Лієпнієце зазначає, що когнітивна стійкість починається не лише з уміння розпізнати фейк, а й із відповіді на запитання: хто ми, що нас об'єднує та яке майбутнє ми захищаємо. Перевіряти джерело, власника медіа й дату публікації все ще потрібно. Але цього недостатньо, бо інформація впливає передусім на емоції та групову ідентичність.
Технології не замінять журналістів, державних службовців чи освіту. Але вони можуть допомогти швидше виявляти кампанії, які людина помітила б надто пізно. Людина не може вручну відповідати та самостійно оцінювати тисячі повідомлень, створених автоматизованими мережами.
Тому Тайвань, за словами Йотаки, експериментує з використанням великих мовних моделей та інших автоматизованих систем. Вони мають аналізувати лексику, знаходити повторювані формулювання, встановлювати зв'язки між обліковими записами, виявляти координовані кампанії.
Це особливо складна задача для Тайваню — адже там використовують кілька мов і мовних різновидів. Боти можуть пристосовувати повідомлення до різних аудиторій і маскувати координовану діяльність під звичайну розмову.
Учасники дискусії не запропонували єдиного способу перемогти дезінформацію, бо його, ймовірно, не існує. Суспільствам потрібні незалежні медіа, здатні працювати без допомоги авторитарних держав. Державам — довгострокові стратегії замість реакції на кожен окремий фейк. Людям — не лише навички перевірки інформації, а й розуміння того, що саме вони захищають.
