Медіагрупа «Накипіло» ініціює серію матеріалів, присвячену полеглим захисникам і захисницям. Наша мета — сприяти формуванню культури пам’яті в умовах війни через спомини близьких.
Цю історію розказано від першої особи, без журналістської присутності. Олена Авілова — мама Андрія «Паломника» Авілова, добровольця, бійця спецпідрозділу Kraken. Молодого чоловіка, який мав плани та мрії. Незадовго до вторгнення влаштувався на нову роботу, планував разом із коханою довге щасливе життя.
Андрій загинув як герой 7 вересня 2022 року під час контрнаступу на Харківщині. Йому було 26. На честь сина матір відкрила кав’ярню «Паломник» у Харкові. Нині вона є символічним закладом пам’яті полеглих і місцем сили для тих, хто переживає втрату.
Саме тут ми на кілька годин зустрічаємося з пані Оленою. Вона розповідає, знаходить голосові й відео Андрія. Ми плачемо та сміємося разом.
Завжди ухвалював рішення самостійно
12 вересня, в день похорону, був перший масований обстріл інфраструктури Харкова, цілий день не було світла й води. Стоять у нас три труни на «Алеї Героїв», ми стоїмо, батюшка — і тут я піднімаю голову і бачу, як летить ракета. Хтось скомандував: «Лежати!», ми всі впали. Я падаю, закриваю вуха руками і до Андрія говорю: «Синочку, я, напевно, зараз до тебе приєднаюся». А потім — вибухи, вибухи, вибухи.
Коли затихло, ми встали, закінчили похоронну процесію. Згодом з’ясувалося, що дві касетні ракети того дня впали в районі цвинтаря, але не розірвалися. Це перший момент, коли я подумала, що, напевно, діти нас уберегли. Я тепер завжди своїм кажу: «Най вас Андрюша оберігає», більше не говорю «Хай Господь оберігає». 
Із дитинства Андрюша був дуже добрим, уважним і турботливим. Коли маленький був, — весь час на ручках. Я дуже люблю маленькі сімейні традиції, однією в нас було ходити в парк листям шурхотіти та білок годувати. І в дорослому віці, якщо він знав, що у мене поганий настрій — дзвонив із пропозицією піти погодувати білок.
Андрій був страшенно впертим. Дитиною сам у тир записався: ходив, пристрілювався, зір відмінний мав. Не знаю, звідки, військових у родині не було, якогось ухилу на патріотичне виховання — теж. Я народила його в 15 років, була і мамою, і другом, і помічницею. Ми могли посперечатися, але він завжди ухвалював рішення самостійно. Якщо чогось забажав — ніхто не переконає у зворотному. Ось і з війною: захотів, і все.
Я за першою освітою вчителька музики. Мені дитина заявляє, що хоче грати на гітарі. А непосидючий був! Я знала, що сольфеджио, регулярні заняття швидко набриднуть, та сказала: «Добре, синку. Займайся». Власне, гітара швидко вкрилася пилом удома. На два роки його вистачило. Але він все одно хотів вступати в училище культури.
Тут я вже втрутилася і вольовим рішенням сказала, що вступатиме в Юридичну академію. Мені хотілося, аби він мав професію, яка допомогла б твердо стояти на ногах. Він не став сперечатися, сказав: «Я коли юрку закінчу — прийду та подарую тобі диплом». «Добре», — відповіла. Так, зрештою, і сталося. А після вторгнення казав, що бачить себе військовим юристом. Дуже хотів розиватися у цій галузі. Це було його.
Просив не переживати
Після повномасштабного російського вторгнення я знала: відмовляти безсенсовно. Ми проходили цю ситуацію вже у 2014 році. Андрію тільки-но виповнилося 18 років. Він був активістом Майдану в складі «Правого сектору».
Я дізналася раптово. Він тоді вступив до Юридичної академії, я йому подзвонила, як завжди, запитати про справи. А він слухавку не бере. Згодом відповідає: «Мамо, я зараз із “Правим сектором” у Запоріжжі, потім у Пісках». Я в істерику, кажу: «Швидко називай адресу, де ти, я тебе заберу!». А він: «Мама, ні!» — і вимкнув телефон.
Я, звісно, була в паніці. Зрозумійте: 18 років, білий квиток, жодного бойового досвіду. Ну куди? Згодом я зрозуміла, що істерити марно, він ухвалив рішення. Але важко передати, в якому я тоді була стані. Шукала в інтернеті будь-які контакти «Правого сектора», знайшла дівчину госпітальєрку, яка їздила на позиції. І ми із нею домовились, що вона знайде Андрія, коли буде в Пісках. Він потім усім друзям розповідав: «Я сиджу на позиції, а мені дають слухавку зі словами: “На, з мамою поговори”».
Потім він захворів, його відправили на лікування. Коли прийшов додому — це вже не дитина прийшла: форма, виправка. Андрій геть іншим повернувся з війни. Довгий час не знімав форму, ходив у ній по Харкову. Ми казали йому, аби вже повертався до цивільного життя, а він — ні. Якось ми пішли у церкву на службу, і до нього підійшов хлопець, аби потиснути руку й подякувати. Пам’ятаю натхненне обличчя Андрія тоді.
Згодом ніби трохи владналось: він взявся за навчання, працював барменом, дуже смачно готував каву, йому це страшенно подобалось. У нього друг живе в Німеччині, і вони вирішили підзаробити: там купувати машини, приганяти сюди й перепродавати. Ось він уперше їде за кордон у 18 років, машину сам пригнав до Харкова. Дзвонив, я говорю: «Синочку, ти обережніше, там же автобан». Він просив не переживати. А тоді тільки-но отримав права. От такий прецедент для самореалізації та самоствердження.
Подорожі любив страшенно — звідси й «Паломник». На зароблені кошти мріяв відкрити кальянну. Але почалася велика війна. Я прекрасно розуміла, що він піде. Але вірила, що навіть в таких умовах я зможу його убезпечити максимально. Знайти можливість, аби він хоча б не йшов у штурми.
Спершу його взяли водієм, і він так влився в цю роботу. Казав, страшне задоволення отримує. Але потім пішов у штурми. Я знову в сльози. Випадково натрапила на сусіда, він військовий. Побачив, що я бліда, заплакана. Запитав, що сталося, я розповіла. Спитав позивний сина й пообіцяв все вирішити. Увечері дзвонить Андрій: «Мама! Заспокойся! Все буде нормально!». Я не заспокоїлась, але знову мусила прийняти його доросле, чоловіче рішення.
У нього в класі був хлопчик Льова Чиняков. Вони близько дружили, у 2014 році разом пішли воювати. У 2022 році готувалися до великої війни разом з іще одним другом. Льова загинув цього року.
Завжди називала його “мій зайчик”
Уже після вторгнення ми повернулися до ідеї відкриття закладу. Він хотів відкрити кальянну, дивився приміщення десь на Науковій. Але вирішили, що тепер це неактуально, тож стали думати про кав’ярню. Хотіли в логотипі якось обіграти наше прізвище — Авілови. А у слові «кава» якраз є потрібне нам «ав». Що ж… Не так ми з Андрюшею уявляли нашу кав’ярню.
За декілька місяців до вторгнення він просив мене поїхати, я відмовилася. Вважаю, що вчинила правильно: він завжди знав, що до мене можна приїхати будь-коли: попрати, щось перекусити. Та й просто поспати лягти, бо військова служба — це дуже, дуже важко. Я просто схиляюся перед хлопцями, які стали на захист.
Я дуже тепло ставлюся до родини і дуже хотіла, щоб у нього була міцна сім’я. Його дружина — це його перше кохання. Вони розійшлися, пожили якийсь час окремо, а потім знову зійшлися, це в карантин було. І от уже після вторгнення він мені привіз гуманітарку і каже: «Мамо, я одружуюсь!». Я: «Добре».
Розписалися вони онлайн. Це було дуже щемко й урочисто. Я вдома була, позаду себе повісила прапор, одягнула сукню. А Настя, його дружина, була в Німеччині. Німкеня, в якої вона жила, організувала церемонію. У газеті цілу смугу зробили кольорову про кохання під час війни на відстані. Він був дуже щасливим.
Андрій мене оберігав, майже не розповідав у деталях, що бачить на війні. Пам’ятаєте найперше відео, коли «Кракен» взяв росіян у полон? Він телефонує, каже: «Мамо, я сьогодні возив полонених, спілкувався з ними». Він тоді був у автобаті. А якось дістає шеврончик російський: «Мам, це тобі». Потім привіз турнікет, щоб у мене був. Згодом у мене з’явився прапор. Коли я відкрила кав’ярню — відчула, що він має бути тут.
Найпам’ятніше — повернення додому з Краматорська влітку. Зазвичай він повідомляв, коли приїде, я готувалася. Завжди щось тримала в холодильнику, аби нашвидкуруч приготувати. І от якось влітку йду по вулиці, прекрасна погода. Сигналить машина. Я на таке ніколи не обертаюсь, йду собі. Авто під’їжджає, опускається скло, і на мене Андрюша дивиться. Його привіз побратим, а він не сказав: хотів зробити сюрприз.
Він так подорослішав у цій війні, так змужнів. Став сильним, відповідальним чоловіком. Раніше був худесенький, а тут накачав м’язи, бо носити важке спорядження — бажано мати сильну спину. Але я все одно його завжди називала «мій зайчик». А він мене «мамуль». Він коли маленький був, мене називав Неночка, а тата Костю — Котя. Ох… Клята війна.
Ти просто вчишся з цим жити далі
У нашу останню розмову він мені подзвонив дуже щасливий зі словами: «Мамо, ми в Харкові, нас навіть відпускають ночувати додому». І надіслав фотку: йому дружина подарувала кошеня мейн-куна. Це були останні знімки. Я продовжила займатися справами зі спокійним серцем і душею, бо він удома з дружиною та кошенятком. А коли почали звільняти область, стала дзвонити, але телефон був вимкнений.
Це було 7 вересня. Того дня він загинув у Балаклії разом із трьома своїми побратимами: Віталієм «Діпом» Сіньковим, Владиславом «Фотіком» Митринюком, Ігорем «Малімоном» Колчевим. Щороку ми із батьками зустрічаємося там. Дорогою до Балаклії дуже важко їхати, бо ти розумієш, що цією дорогою їхали вони тоді…
Ось ця фотка, де він у соняшниках, — я чомусь подумала, що це саме з Балаклії, бо я проїжджала поля соняшника. Можливо, він десь сфоткався, і далі вони пішли.
На вулиці Арсенальній стелла стоїть, на стеллі — їхні чотири фотографії. Настільки добре виконані, немов живі дивляться.
Нам вручили їхні посмертні нагороди за звільнення Балаклії. Якщо пройти від цього місця сім хвилин — вийдеш до житлового будинку, де вони загинули. Ми ходили туди і торік, і цього разу. Як збираємося з батьками, принаймні, не плачемо. А коли наодинці з горем — кожна думка про свою дитину, кожен спогад пробиває, ніби струмом. Два роки минуло, але це відчуття не минає. Ти просто вчишся з цим жити далі.
Вони загинули від прильоту ворожої міни. Безліч уламків, шматки асфальту. Я коли тіло побачила Андрюшине, у нього все обличчя побите було, пальці відірвані. Мабуть, зброю тримав у руках. Торік на цьому місці була дірка в асфальті, а з неї проросла квітка. Зараз вже немає. А я постійно дивлюсь у небо, ніби звертаюсь до нього.
Мотивація — впоратися
7 лютого 2023 року я відкрила цю кав’ярню. Багато хлопців тоді приїхало. Формат від самого початку був такий: кав’ярня-меморіал. Кав’ярня для мене зараз — сенс життя. Я не можу сказати, що живу заради кав’ярні, я жила заради Андрюші. Коли його не стало — у мене виникло питання: «А навіщо мене тут залишили, для чого?». Дітей у мене більше немає і не буде. Онуків Андрюша не залишив. Навіщо жити? А кав’ярня тримала в тонусі весь час.
Я розуміла, що не маю досвіду, щось роблю неправильно. Та собі сказала: поки є основна адвокатська робота, поки можу утримувати кав’ярню. Хочу, щоб вона працювала, щоб ми тут збиралися. Хлопці люблять до нас приходити, батьки — постійні відвідувачі. Нещодавно дівчина пише, чи можна фото чоловіка привезти. Він з Андрюшиного підрозділу, загинув раніше. Ось, висить тепер і його світлина.
Я думаю, що всі люди, які пережили гіркоту втрати, можуть мотивувати інших. Коли загинув Андрій, мені довелося взяти себе в руки. Хочеш-не хочеш, я розуміла: у мене є робота, клієнти, все одно несу свій обов’язок. Мотивація — впоратись.
Андрюша загинув 7 вересня, наступного дня мені повідомили, 12 числа був похорон. А вже 13 вересня телефонували клієнти, просили з’їздити до підзахисного в СІЗО. Я тиждень побула вдома та поїхала працювати. Я толком не їла, не спала, але вирішила, що поїду в СІЗО. Побачила там російського військового, він стояв із руками за головою, спиною до мене. Я була готова вчепитися в нього. Розумію, що не можна, колю себе нігтями, намагаюся просто повз нього пройти. Так учишся себе контролювати.
Раніше мене цікавила думка інших, та коли втрачаєш — взагалі важливість всього йде. Тобі взагалі нічого не важливо. Ось туфлі я купила вчора, за два роки — мої перші. Перший рік я зібралася вмирати, чесно скажу. Ну все, думала, життєві справи пороблю, і буду готова. А не забирають. Ну гаразд, не забирають, значить — будемо жити далі.
Перший рік я боялася вихідних. Бо протягом тижня зайнята, робота, люди, кав’ярня, а вихідними сама себе боялася. Що робила? Дивилася Андрюшині відео, діставала фотки, речі, кричала в ці речі, у подушки. Згодом зрозуміла, що треба відходити, тож на вихідні намагалася кудись із сусідами вибиратися, гуляти. Куди завгодно, аби не залишатися самою.
Викарабкатися допомогла гіпервідповідальність. Я не боюся нічого, бо найстрашніше вже сталося. Вчора ракета над головою пролетіла, я навіть не смикнулася.
Після відкриття кав’ярні були різні відгуки. Деякі люди обурювалися, мовляв, «давайте ще в центрі міста цвинтар побудуємо». Інколи, буває, нові відвідувачі швидко йдуть, бо для них заважка атмосфера. Я все розумію, у кожного своє сприйняття. Це — мій біль. І біль тих, хто переживає втрату. Для нас кав’ярня — місце сили, а не занепаду.
Я прошу в Андрюші, щоби оберігав свого друга, побратима Юрочку. За рік після загибелі Андрюші, 6 вересня, у Юри народилася донька Катюша. Мав бути хрещеним Андрій, а стала я. Можливо, це теж якийсь знак. Характер у малої сильний. Такий, як в Андрюші був. Я не вірю в переродження душі, але, буває, дивуєшся долі.
Нагадаємо, у серпні в закладі провели акцію «Стіл пам’яті».
