Нещодавно в Харкові започаткували премію «Ніка генерація» у пам’ять про вісімнадцятирічну мисткиню та літераторку Вероніку Кожушко, яку влітку 2024 року вбила російська авіабомба. Новий випуск подкасту «Станція “Держпром”» на Радіо «Накипіло» — місцями пам’яті Ніки. Журналісти побували в Літмузеї, який так часто відвідувала дівчина, у кав’ярні, де тепер висять її картини, і на бульварі Юрʼєва, де вона загинула.
Директорка Харківського літмузею Тетяна Пилипчук показує роздруковані афіші премії: на них — портрет Вероніки, а також QR-код, який переведе вас на сайт благодійного фонду.
«Ми зробили таку афішу, таку айдентику. Ми використали тут і фото Ніки, і її роботу. Це от око із зіркою, яке для неї було дуже важливим. Це премія для тих, кому від 16 до 21 року. Для тих драйвових, молодих та небайдужих, які хочуть себе знайти. Ми прагнемо створити умови, щоб вони себе знайшли, щоб відчули підтримку, щоб відчули: старшим не байдуже, що робить молодь. Можна перейти на сайт, на якому прочитати умови премії. На сайті є пошта, на яку ми чекаємо PDF-файли із творчою біографією. Творча біографія не має містити переліку якихось престижних виставок або якісь окремі видання. Це скоріше мрія художників і літераторів про себе. Ми чекаємо літературні твори. Ми чекаємо копії художніх робіт, щоб подивитися і визначити переможців. Спочатку ми оберемо сімох — це довгий список. Потім із сімох оберемо трьох, яких і запросимо в день народження Ніки, 19 травня, наступного року в Харків на церемонію вручення премії наживо», — Тетяна Пилипчук.
Вероніка Кожушко була однією із шістьох загиблих того серпневого дня: росіяни вгатили авіабомбами одночасно по кількох районах Харкова, зокрема по висотці на ХТЗ й бульвару Юрʼєва.
Саме тут, у такому популярному серед дітей і підлітків сквері, загинула Вероніка. На іншій лаві бульвару Юр’єва скалки російської авіабомби вбили ще одну дитину: 14-річну переселенку з Куп’янська Софію Глиняну.
Батько Вероніки, Ігор Кожушко, сказав, що вони розсталися з Нікою за 27 хвилин до її загибелі.
«Ми з нею просто попрощалися, вона поїхала. Мала їхати в центр, у кав’ярню. Чомусь вийшла з тролейбуса на одну зупинку раніше й пішла в парк на бульварі Юр’єва. Там пролунав вибух. Після нього я одразу почав телефонувати до неї, щоб запитати, як справи. Але телефон не відповідав. Приблизно за 40 хвилин мені зателефонували з першої обласної лікарні й повідомили, що донька у важкому стані. Коли ми приїхали в лікарню, то з’ясували, що вона дістала несумісне із життям поранення», — Ігор Кожушко.
За два дні до загибелі Вероніка Кожушко зробила відеоролик, таку собі самопрезентацію, де вона знімала себе в різних локаціях у Харкові, показувала розбиті будівлі та знакові стритарти.
«Мені вісімнадцять, і я маю творити за тих, хто більше не може. Моє ім’я — Вероніка Кожушко. Я народилася на Сході України — у Харкові. У місті, яке виховало й зробило мене. Я навчаюся в університеті, малюю, читаю сучасну й давню українську літературу. Пишу прозу та вірші, займаюся ліногравюрою і всім, щоби бути якось причетною до мистецтва. Моя свідомість, на відміну від життя, не змінилася кардинально від початку повномасштабного вторгнення, відбулися метаморфоза й дорослішання. Тієї зміни не було б, але це частина моєї історії, однієї з мільйонів. Я переконана, що ми маємо робити все, щоби про нас знали, щоб чули про нашу культуру. Ми маємо безліч голосів, які, на жаль, не говоритимуть більше».
Вероніка Кожушко, за два дні до загибелі.
Ігор Кожушко привів нас до кав’ярні «Нафта» на Чернишевській. У закладі людно, за столиками — купа дівчат і хлопців. Одна з кімнат тут нині — уся в малюнках Ніки.
«Цю велику картину вона намалювала, коли в березні 2022 року в нас винесло шматок стіни. Ми зашили її та думали щось із цим робити. То я і кажу Вероніці: «Хочеш — малюй». Вона намалювала «Драбину в небо» за мотивами пісні рок-гурту Led Zeppelin. Цей прапор після її загибелі привезли бійці 92 бригади. Підписали й привезли», — Ігор Кожушко.
Зупиняюся біля одного з малюнків із написом: «Я не можу врятувати Місто своєю любов’ю, але я хоча б спробую». Слово «місто» під цим автопортретом Ніка написала з великої літери. Питаю у батька, як дівчина переживала вторгнення. Коли почалася велика війна, їй було п’ятнадцять. Він у відповідь показує, як змінилися її малюнки: з кольорових стали чорно-білими, графічними.
Ігор Кожушко: «Вона дуже любила Харків. Тому нікуди їхати не хотіла. Ми не змогли вмовити її їхати, а силою не хотіли змушувати. На малюнках видно, який відбиток на її психіці це залишило. Вона зобразила все у своїх малюнках».
Марія Малєвська: «Нині в Україні відбувається багато дискусій щодо меморіалізації, тобто як правильно зберегти пам’ять. Для нас уже не прийнятний совєцький штиб меморіалізації. Для вас ця премія, ці молоді митці й літератори, які подадуться, — це продовження Нічиного життя?»
Ігор Кожушко: «Після загибелі дочки в мене відразу виникло питання, як зробити так, щоби про неї не забули. Адже війна принесла багато жертв, минає час і про людей забувають, пам’ять стирається. Ми з дружиною і другом створили благодійний фонд «Ніка генерація». Цей фонд займатиметься премією і допомогою військовослужбовцям, які захищають наш Харків. Було багато різних ініціатив. Її друзі хотіли назвати вулицю іменем Вероніки. Хотіли зробити пам’ятну дошку на будинку «Слово». Але все це не те. Вулиця… Я думав про це. Але я проти. Зупинилися на премії. Ніка була для мене всім, і тепер мені якось треба реалізовувати свої сили. Я не знав, що вона пише вірші та прозу. Це з’ясувалося після її загибелі, коли я знайшов тексти в її телефоні. Дещо я надіслав Сергієві Жадану. Він усе переглянув і відредагував. Видавництво «Фоліо» запропонувало надрукувати книжку. Але вона поки перебуває в роботі».
Роботи на премію «Ніка» у Літмузеї чекають із 15 грудня по 15 лютого. У квітні оголосять довгий перелік — сімох номінантів, а у травні, до дня народження Ніки Кожушко, запросять до Харкова трьох переможців.
Директорка Літмузею Тетяна Пилипчук: «Музеї сьогодні працюють із темою меморіалізації, з пам’яттю. Як нам зробити так, щоб увесь той досвід, який ми нині переживаємо щодня, був теплим, зрозумілим та свіжим через п’ять, десять, двадцять років. Щоб ми не перетворили свій досвід на щось таке забронзовіле, що не матиме стосунку до тих, хто житиме потім. А Ніка — це про майбутнє. Ніка була неймовірна. Вона дуже поспішала жити й робити щось. Дівчина ще не визначилася, ким хоче бути. Знаєте, вісімнадцять років — це дуже кайфовий вік, щоб експериментувати, пробувати, знайомитися. Вона дуже стрімко ввійшла в наше середовище. Це було про життя. Тому уявити Ніку в бронзовому пам’ятнику, як пропонував Жадан, неможливо. Я сказала: «Ні, це має бути щось інше, щось живе». Тоді й виникла ідея премії. Я кажу: “Може, премію для молоді, яка постійно триматиме цю пам’ять живою. Це буде про майбутнє, про те, що мріяла Ніка”.
Вероніка була нашою волонтеркою. Дівчина була тут фактично як удома. Прибігала та обіймалася з усіма. Пообіймалися ми з нею, щось вона розказала й долучилася до якихось наших подій. Не знаю, тепер я, мабуть, можу говорити, що іноді навіть прогулювала пари, щоби щось у нас знімати. Вона була повністю залучена, їй це було цікаво. Я дивилася на неї і думала: «Ну добре, дівчино, рік, може, два, трошки досвіду — і я пропонуватиму приєднуватися до команди музею». Це для мене було настільки про майбутнє, про те, що я дивилася і дивлюся сьогодні на всю цю молодь і думаю: «Боже, не страшно, є кому передавати далі». Тобто є заради чого й кому передавати далі. Тому мені хочеться, щоб Ніка тримала далі цю естафету. Тобто ж це її премія, тому що це її життя. Й от і це те життя, яке й буде про наше майбутнє. Тому що діти — це завжди про майбутнє.
Ми шукаємо різні способи меморіалізації, шукаємо нову мову меморіалізації. Розуміємо, що використовувати ту мову, яка нам залишилася у спадок від совєцького союзу й до якої ми звикли, а іншого не бачили й не знаємо, — це, мабуть, не про нас. Ми, очевидно, проти цього воюємо. Тому нам було дуже важливо зробити цю історію живою. Зробити цю історію так, щоб вона не закінчувалася, щоб це була не крапка, а постійне життя і продовження».
