Місто-транзит. Такою Лозову знають харківці й ті, хто хоча б раз подорожував регіоном. Місцева залізниця поєднує Харківщину та Донбас. Звідси курсують потяги на Київ, Полтаву, Дніпро, Львів, Вінницю. «Транзит» — слово, що міцно закріпилось за містом, особливо з появою Координаційного гуманітарного центру для переселенців.
В Україні подібних центрів на сьогодні 21: у Харківській, Дніпропетровській, Сумській, Волинській, Миколаївській, Херсонській і Запорізькій областях. Тривалий час найближчим для мешканців Донецької області залишався транзитний центр у Павлограді на Дніпропетровщині, та й той працював на межі можливостей через великий потік людей. Нова ж локація в Лозовій мала його розвантажити.
«Частково це вдалося. Завдяки вигідному географічному розташуванню Лозова стала важливою проміжною точкою для евакуації мешканців Донеччини. Місто має зручне транспортне сполучення: через Лозову курсує евакуаційний потяг на Львів через Полтаву, Київ, Вінницю. Тепер громада може організовано приймати великі потоки евакуйованих, уникати хаосу та швидко закривати базові потреби людей».
Євген Коляда, голова БО «Координаційний гуманітарний центр»
Сюди потрапляють ті, чий дім зруйнувала росія, та ті, хто не залишали домівку аж до примусової евакуації. Переважно це літні, самотні люди, з інвалідністю, бувають і родини. Хто не може виїхати самостійно, тих евакуюють волонтери спільно з поліцією та рятувальниками за координації місцевої влади.
Часто не виїздять навіть при сильних обстрілах. Комусь фізично складно, в когось є бажання, але немає коштів на життя деінде. Інших зупиняє непевність: «А як буде в незнайомому місці?». Заспокоїти людей, допомогти з документами, оформленням виплат, вирішити соціальні, побутові потреби та просто підтримати — цим займається Марія Янкіна, працівниця «Координаційного гуманітарного центру».
«Я вже стільки побачила у свої 20, що, мабуть, життя мене нічим не здивує»
Для 20-річної Марії це перша робота. Спробувати себе в соціальній сфері запропонувала знайома. Відсутність досвіду зупиняла дівчину, та зрештою, з думкою «відмовитися я завжди зможу», вона наважилася. Працює від грудня 2025-го, а потрібні навички здобула у процесі.
«Я допомагаю людям у пересуванні, прийомі їжі, доглядаю за маломобільними. Значною мірою це психологічна підтримка. Кожна людина, яка приїжджає, має свою історію, але що їх об’єднує — вони приїхали звідти, звідки важко виїхати. У всіх одна мета: вижити. Спочатку було тяжко слухати їхні історії. Та й зараз складно підібрати потрібні слова, особливо спілкуючись із людьми похилого віку, яким немає куди їхати.
Пам’ятаю випадок із бабусею: 94 роки, деменція. Її привіз медевак (організована евакуація поранених, хворих і постраждалих із небезпечних зон за участі медиків — ред.). Вона не розуміла, де знаходиться та що зовсім одна тут. У паспорті були номери телефонів доньки та онуки. Ми зателефонували, бо розуміли, що з центру її потрібно кудись далі направляти: у пансіонат або лікарню з доглядом.
Коли донька відповіла, ми почули: “Вона нам не потрібна”. Дочка просто відмовилася від матері, хоча та постійно кликала її на ім’я. Це дуже страшно, у мене серце стискалося. Як можна відмовитися від рідної людини, яка тебе народила, виростила, віддала тобі все, а коли їй знадобилась допомога, від неї всі відвернулися?».
Марія Янкіна, доглядальниця
Дівчина визнає: робота хоч і виснажує, але емоційно загартовує. Тепер не уявляє, як би залишила все й поїхала з Лозової, як пропонували батьки. Повномасштабну війну Марія зустріла неповнолітньою. Тоді рідні наполягали: варто перечекати в безпеці до ліпших часів, пропонували поїхати з ними в Німеччину.
«Ми сильно сперечалися. Зараз батьки за кордоном. Коли знову починаються ті самі розмови, я пояснюю: нехай це дивно прозвучить, але транзит — місце моєї сили. Коли я приходжу сюди, розумію, що я тут потрібна. Звісно, втомлююсь від жаху, сліз і втрат, які переживають люди. Привозять різних, із психічними розладами бувають. Я вже стільки побачила у свої 20, що, мабуть, життя мене нічим не здивує. Але їхати невідомо куди, в чужу країну, я не хочу. Буду вдома, на своїй землі, зі своїми людьми».
Працюють тут і місцеві мешканці, і групи швидкого реагування. Останні приїжджають у Лозову потижнево. Фактично це гуманітарний хаб, який об’єднує 15 громадських організацій і благодійних фондів. Із них на базі центру щодня задіяні близько 30–35 працівників і ще десятеро лозівчан — штатних співробітників Координаційного центру. Долучаються лікарні, ДСНС, соцслужба, місцеве самоврядування.
На допомогу маломобільним людям залучають пансіонати, санаторії та лікарні Києва, Одеси, Вінниці, Житомирщини, Рівного, Дніпра. Що більше організацій та установ відгукнеться, то більше можливостей у переселенців отримати необхідне чи знайти фахівців із певних питань.
Зазвичай люди потребують:
- першої психологічної та медичної допомоги;
- продуктових і гігієнічних наборів;
- логістичної підтримки (доїхати на лікування чи до місця тимчасового проживання);
- юридичних консультацій (відновлення документів, прописки, оформлення статусу ВПО, грошової допомоги);
- пошуку тимчасового житла.
Тривалість підтримки залежить від ситуації конкретної людини чи сім’ї:
- Якщо планують переїзд до інших регіонів України, центр допомагає з маршрутом, квитками та тимчасовим перебуванням.
- Якщо ж залишаються в Лозовій — консультують щодо поселення, отримання гуманітарних наборів, оформлення статусу ВПО, декларації з сімейним лікарем, пошуку школи чи дитячого садка.
- Літніх і маломобільних людей супроводжують фахівці соцслужби.
«Лозівська адміністрація допомагає нам оформлювати необхідні довідки для маломобільних і людей з психоневрологічними захворюваннями. За нашим центром закріплено чотири лікарняні місця. Якщо людина перебуває в тяжкому стані, її обов’язково шпиталізують і пролікують до стабілізації стану. Після цього підбирається подальше місце проживання».
Євген Коляда
За майже рік роботи послугами Координаційного гуманітарного центру в Лозовій скористалися 36 327 людей
Найбільше приїздять із Краматорської та Слов’янської громад Донецької області. На місці новоприбулих зустрічають і супроводжують працівники центру. Вони з’ясовують першочергові потреби та відповідно до запиту скеровують до потрібних фахівців з інших організацій.
Під час знайомств, продовжує Марія Янкіна, досвід людей вражає та лякає водночас — аж так вони ризикують життям.
«Привезли сім’ю з Дружківки: бабусю віком 78 років, двох її доньок та 23-річного онука. Коли вони заселилися, я побачила їхню прописку — Костянтинівка, — і не могла зрозуміти: як вони потрапити з Костянтинівки в Дружківку? Звідти ж давно неможливо виїхати. Почала розпитувати, як їхали, а бабуся каже: “Ми не приїхали, ми пішки прийшли з Костянтинівки”. Уявляєте, люди йшли вісім кілометрів під обстрілами. По дорозі хлопця відкинуло вибуховою хвилею, обличчя та ноги побило осколками. Йому було важко, але вони все одно йшли. У Лозовій його відвезли на лікування».
«Бувають випадки, коли люди приїжджають у домашніх капцях і халатах, тож ми їх годуємо, одягаємо. У нас є банк одягу, де можна знайти речі й дорослим, і дітям. Місцеві приносять, ми все сортуємо та віддаємо переселенцям безкоштовно. Жіночого завжди вистачає, а от чого дефіцит — так це чоловічого взуття та одягу», — продовжує Ольга Слинько, соціальна працівниця благодійного фонду «Янголи спасіння».
«Порівняно з Краматорськом у Лозовій — тиша»
У Координаційному центрі Ольга працює з квітня цього року, опікується людьми з інвалідністю. До цього жила в Краматорську, працювала фармацевткою: спочатку в хірургічному відділенні Слов’янська, пізніше в аптеці Краматорська. Повномасштабну війну жінка застала в декреті та згадує, як розглядала Лозову на випадок переїзду. Від Краматорська це перше велике місто в тилу. Раптом що — три години в дорозі, і ти вдома. Думки про повернення не полишає, та й небезпеку оцінює тверезо. Тому коли в Лозову запросили на роботу, довго не роздумувала.
«Порівняно з Краматорськом у Лозовій взагалі тиша. Ті, хто ночують у нас два-три дні чи тиждень-два, кажуть: “Дівчата, у вас так добре. Ми хоч поспали”. Буває гучно, але так зараз у всій Україні. На превеликий жаль, безпечного місця ніде немає, така наша буденність. Все пізнається в порівнянні. Для мене те, що сьогодні маю в Лозовій, — справжня благодать. Ще й недалеко від дому, куди, сподіваюся, повернемося з родиною після закінчення війни.
По приїзду мене приємно здивувало, що тут працюють приватні садочки та ігрові кімнати: є, чим дітей зайняти. А в мене трирічний син, мені це важливо. Я шукала малому якусь розвивашку, і такий заклад згодом з’явився біля нашого дому. Буквально через півтора місяця ми вже пішли у приватний дитсадок».
Ольга Слинько, соціальна працівниця благодійного фонду «Янголи спасіння»
Щодо роботи Ольга каже: «Все, як у рідній хірургії». Атмосфера подібна, тому адаптації майже не було, і це додало спокою. Жінка часто зустрічає знайомих зі Слов’янська та Краматорська, які евакуюються.
«Хочеться, щоб люди не лякалися, не боялися, що їх залишать напризволяще. Коли їх привозять до Координаційного центру, вони щиро дивуються: тут на них чекають, готові вислухати, допомогти, є чиста постіль, гарячий обід, теплий чай і усміхнений персонал. Головне — нікого після евакуації не залишити сам на сам із проблемами. Заради цього ми й працюємо: щоби жодна людина не відчувала себе самотньою».
Ольга Слинько
Для одних — місто-транзит, для інших — другий дім
Із потоком переселенців життя в Лозовій пожвавіло, причому ще до відкриття Координаційного центру. У 2022-му сюди чимало приїздили з Бахмута, Курахового та інших громад Донеччини, розповідає Марія Янкіна. Відкривалися нові магазини, з’явилося більше послуг, кав’ярень, стоматологій. Хтось їхав у Лозову «перечекати війну», та зрештою зостався, хоча тиша тут відносна.
«2025-й став найстрашнішим роком мого життя. Постійні “Шахеди”, влучання в технікум, школи, вокзал. За випадок на вокзалі я особливо переживала, бо мій батько працював машиністом на залізниці, і мені було дуже страшно за нього під час обстрілів депо та вокзалу», — згадує Марія торішню ніч 5 серпня.
Тоді росіяни атакували Лозову 34 «Шахедами». Останні вони спрямували, коли на місці влучень працювали екстрені служби. Постраждали десятеро людей, двоє — загинули. Без світла залишилися майже 80% житлових будинків.
При очевидних небезпеках швидко житло в Лозовій уже не знайдеш, а така потреба є передусім в евакуйованих.
Деякі квартири стоять замкненими, пояснює Марія: власники виїхали, а здавати помешкання незнайомцям бояться, мовляв, залишили вдома цінні речі. Брак вільних осель і нові хвилі евакуації додають викликів і Координаційному центру. Що довше людям не можуть знайти тимчасове помешкання, то більше місць потрібно для нових хвиль евакуації.
«Оскільки центр розташований у школі, це створює незручності, коли в кімнаті перебуває десятеро людей. Ставимо ширми, але повноцінні тишу й спокій забезпечити складно. Родинам хочеться затишку, побути разом, а в нас чоловіки та жінки розміщуються порізно. Якщо ж людина не хоче залишатися в центрі, ми підбираємо варіанти в гуртожитках, шукаємо квартири в Лозовій, у селах — приватні будинки. Шукаємо по місцевих чатах, пабліках з оголошеннями. Але житло — найважче питання, і повністю задовольнити цю потребу ми не в змозі».
Ольга Слинько
Де проживають евакуйовані та скільки потрібно додаткових місць?
Аби сформувати базу потенційного житла для евакуйованого населення, міська рада звернулася до лозівчан. Через онлайн-форму кожен може сповістити, що готовий надати в користування вільну оселю. Так уже вдалося розселити 1 526 людей, уточнюють у міськраді.
Загалом у Лозівській громаді на 30 червня зареєстрований 13 861 переселенець. Це вихідці з Луганської, Донецької, Запорізької та Харківської областей. Із них 3 067 дітей та 10 794 дорослих. Серед старшого населення на обліку перебувають 1 054 людини з інвалідністю та 3 164 пенсіонери. Більшість проживають у Лозовій (75%), решта — у селах (25%).
Як нам пояснили в міськраді, зараз немає потреби створювати додаткові місця для тимчасового розселення. Вистачає наявних прихистків на базі кількох закладів, це:
- гуртожиток Лозівської філії Харківського автомобільно-дорожнього фахового коледжу;
- гуртожиток КП «Лозівський фаховий вищий коледж мистецтв»;
- «Соціальний готель» КП «Житлова управляюча компанія»;
- місце тимчасового проживання для ВПО в селищі Чернігівське.
У цих просторах зі 193-х ліжко-місць зайняті 89. Іще 118 переселенців мають помешкання зі спеціального фонду житла для тимчасового проживання внутрішньо переміщених ociб. Це 163 приміщення загальною площею 6 457,63 м².
За приблизними оцінками Координаційного центру, їм для комфортного розміщення людей бракує 50 тисяч місць. Водночас у Донецькій області, уточнює Євген Коляда, залишаються ще приблизно 160 тисяч мешканців. Із посиленням обстрілів не виключено, що зони евакуації розширять. Лозівський хаб може стати перевантаженим.
«Проблема полягає не лише у відкритті нових місць тимчасового проживання. Не менш важливим є розвиток соціального житла для людей, які тривалий час проживають у гуртожитках і транзитних центрах. Їхнє переселення в соцжитло звільнить місця для нових евакуйованих».
Євген Коляда
Що в Україні із соціальним житлом?
Вирішення житлового питання — одне з ключових у Стратегії державної політики щодо внутрішнього переміщення до 2030 року. За планом передбачена підтримка людей з моменту евакуації до поселення й адаптації в приймаючій громаді чи до повернення додому. Документ має підсилити роботу транзитних пунктів: допомогти з оцінкою потреб евакуйованих, спланувати персональний супровід родин, зокрема в пошуку житла.
За словами Наталії Козловської, заступниці міністра розвитку громад та територій України, міністерство разом з Європейським інвестиційним банком працює над запуском пілотного проєкту будівництва соціального житла. В якому форматі, кому й на яких умовах його надаватимуть, обговорюють у робочій групі з іншими міністерствами та самоврядуванням кількох областей. Основне, чого варто досягти вже на етапі пілоту, вважає Козловська, — самоокупності.
«Якщо мова йде про будівництво чи реконструкцію такого житла, то за рахунок чого досягати окупності? Обов’язково необхідно враховувати такі елементи, як оренда місць громадського призначення. Якщо хочемо масштабувати проєкт, а не зробити його формальним, нам не обійтися без залучення бізнесу. Сьогодні потреба в соціальному житлі в Україні шалена. Потрібно розглядати всі джерела фінансування для формування фонду соцжитла, залучати бізнес і органи місцевого самоврядування».
Наталія Козловська
Самоокупність досягається кількома способами, пояснює Дмитро Левицький, експерт із соціального житла Європейського інвестиційного банку:
«Передусім через поєднання різних категорій наймачів та орендарів соцжитла, а також із поєднанням комерційної ринкової оренди житлових і нежитлових приміщень. Так шляхом перехресного субсидування можна профінансувати оренду для тих, хто платить ставку нижче ринкової».
Дмитро Левицький
Поки що уряд вивчає досвід країн ЄС і обирає підходящу для України модель розбудови соціального житла. Та який би шлях ми не обрали, крім самоокупності, продовжує спеціаліст, є й інші важливі моменти:
«Перша вимога — це житло не приватизується. У деяких європейських країнах від цього правила відступали. А згодом усвідомлювали, що наближається чи вже настала житлова криза, і повертали все. Також ми не маємо робити гетто, бо говоримо про соціальну інклюзію та різноманіття. Україна не повинна повторювати помилок, які зробили інші країни. Ми маємо робити так, щоб увесь соціальний житловий фонд у певному будинку чи кварталі не діставався якійсь одній категорії населення. Це погано і для громадян, і для стану житлового фонду, і для громади загалом».
В Євросоюзі «соціальний мікс», тобто можливість усім орендувати житло нижче ринкової вартості, — поширена практика
На соцжитло там претендують до 80% населення, зазначає старший економіст Європейського інвестиційного банку Гжегож Гайда. Відтак мешканці з різним доходом мешкають поруч, формуючи здорове середовище навколо.
За аналогією, на думку фахівця, в Україні соціальне житло має бути не лише для внутрішньо переміщених, нових мешканців громади, а для всіх, хто не в змозі забезпечити себе житлом на ринкових умовах. Це можуть бути працівники лікарень і амбулаторій, навчальних закладів, комунальних установ і соціальних служб.
«Головну роль у розвитку сектору соціального житла повинні відігравати локальні гравці: муніципалітети, місцеві житлові компанії, кооперативи. Адже саме вони найкраще розуміють потреби своєї громади. Завдання держави — не замінювати їх, а зробити спроможними, надати ресурси та повноваження. Тоді як центральна влада може опікуватися специфічними категоріями, як-от житлом для військових».
Гжегож Гайда
Зводити соцжитло слід у районах із розвиненою інфраструктурою, де люди можуть отримати базові послуги. В ідеалі, аби поблизу були освітні, культурні, заклади, ринки, магазини, медичні та соціальні установи. Це не мають бути ізольовані будинки, навпаки: вони повинні доповнювати існуючу приватну забудову, вважає Гайда.
Нові мешканці — нові можливості для громади
У Лозовій робота гуманітарного хабу вже є гарною передумовою для тісної співпраці між місцевою владою, благодійними фондами та волонтерами, зокрема щодо житла для переселенців. Серед іншого — це й стимул розширювати мережу дитячих садків і шкіл, створювати додаткові робочі місця на підприємствах, у комунальних закладах, залучати міжнародну допомогу на підтримку та повоєнне відновлення громади.
Ользі нинішня Лозова нагадує Краматорськ 2014-го. Після окупації росіянами Донецька місто стало обласним центром Донеччини. Туди попрямували люди з районів, економічно це підсилило громаду.
«Я думаю, тепер це чекає й на Лозову. Та де там — це вже відбувається. З людьми сюди переїжджає і малий бізнес. Тут уже місто стоматологій та аптек. Небезпечно, але гроші заробляти всім потрібно. Може, якби безпекова ситуація дозволяла, тут було би більше всього різного, але добре й те, що маємо.
Чесно кажучи, для мене саме в Лозовій життя знову закипіло. На повну працюють магазини, ринки, транспорт — у Краматорську такого давно не було. Я хочу, аби моя дитина мала тут гідне життя та майбутнє, навіть попри те, що нам довелося покинути рідний дім. Хочеться навчати сина новому, щоби він побачив тваринок, про яких мене вдома розпитував, казав: “Мамо, а що таке зоопарк?”. Хочеться показати йому той зоопарк, показати, який світ навколо. Хочеться жити далі, адже другого шансу не буде. На нашу долю випала війна, але ми маємо прожити це життя достойно».
