Цей матеріал створено в партнерстві із медіа «Полтавська Хвиля»
Меморіалізація в Україні — тема складна й багатошарова, ще й дуже різнорідна. Кожне місто має свою візію і темпи. У Харкові над цим працюють не з 2022 року, а від самого початку війни у 2014-му. Приміром, попри спротив міської влади, вже понад десять років у центрі стоїть намет «Все для перемоги» — жива згадка про бої, що відбуваються зовсім поруч. Його не раз намагалися прибрати чи перенести подалі від очей, але він вистояв. Хранителі намету кажуть, що збережуть його до самої перемоги. Та все ж це тимчасове рішення і воно не зовсім може вважатися місцем, де можна схилити голову в пам’ять про загиблих.
У Харкові вже кілька років точаться суперечки: чи може місто зараз дозволити собі повноцінний меморіал? Ситуація на фронті складна, а робота потребує значних коштів. Водночас багато хто пам’ятає неприємний досвід «одоробла» та прикрашання простору бутафорією на свята — тож у містян є недовіра до влади й страх «не встигнути запобігти». Через дорогу від намету з’явилося невелике місце вшанування за прикладом Києва: стяги бригад і маленькі прапорці з іменами загиблих. Воно скромне, радше символічне.
Від початку ним опікуються небайдужі: підтримують порядок, фарбують бордюри й тризуб у центрі композиції, міняють пошарпані вітром прапори. Щоб облаштувати тут простір пам’яті, волонтери навіть писали листа очільнику «Держпрому», оскільки ділянка належить цьому КП. Тепер вона в їхньому тимчасовому користуванні.
«Ми встановили 2,5 тисячі маленьких прапорців і плануємо ще, аби харків’яни бачили, якою є ціна нашого життя. Адже не всі бувають на 18-му кладовищі — там буває лише близько 1% мешканців Харкова. А люди повинні бачити й усвідомлювати цю реальність. Це важливо. Ми встановимо ще тисячу прапорців. Звісно, це — не всі», — каже волонтерка Марина Полякова, одна з ініціаторок створення цього меморіалу.
Полякова з 2014 року підтримує зв’язок із родинами загиблих і спілкується з представниками міської ради. За її словами, зараз небайдужі мають ідею створити меморіал на Сергіївському майдані, однак деталей проєкту поки немає. Водночас не можна сказати, що Харків не пам’ятає: кілька разів на тиждень у центрі о дев’ятій ранку волонтери нагадують про загальнонаціональну хвилину мовчання. У День пам’яті захисників України, які загинули за незалежність і територіальну цілісність, у Харкові вперше провели автопробіг пам’яті. Та головна проблема — складна, а подекуди й відсутня, комунікація між родинами полеглих і міською радою.
Це підтвердив і неприємний епізод у День міста 2025 року. Як розповіла громадська діячка та донька загиблого воїна Дарина Васильчук: рідних запросили на захід лише за кілька днів до 23 серпня. Їм запропонували принести портрети, але жодних інших деталей організації не повідомили. Із міркувань безпеки також просили не поширювати інформацію.
Близько двадцяти членів родин приїхали на майдан у домовлений час — о 19:30. Але протягом двох годин там не з’явився жоден представник влади. Живий коридор — символічна традиція, яку використовують і під час світських, і під час військових урочистостей. У Харкові ж вона перетворилася на піар-акцію міського голови, — наголошує Дарина. Окремим болем стало гучне святкування під «зоряним небом» усього за кількасот метрів від місця, куди рідні полеглих несли портрети та лампадки. Чи не перша спроба комунікації від міськради з початку великої війни з тріском провалилася. Перед людьми ніхто так і не перепросив.
Провідна тема цього тексту — відсутність розуміння меморіалізації на державному рівні. Через це кожна громада діє відповідно до власної свідомості. І йдеться не лише про Харків. Приміром, у 2022 році Полтава відвела сектор для поховань, не маючи чіткої стратегії щодо розташування пам’ятних об’єктів чи рядів. Згодом з’явився проєкт, який викликав чимало запитань і невдоволення з боку сімей. Основна проблема — брак комунікації з родинами. У 2023 році міська влада переглянула своє бачення і почала активно спілкуватися з батьками загиблих, — розповідає депутат Полтавської міськради Вадим Ямщиков. Зрештою розробили новий проєкт, що передбачає типові місця для індивідуальних поховань, як на вулицях Затурінській та Данила Апостола (Боженка). Це дозволило врахувати позицію сімей і знайти компроміс.
У Полтаві вирішили відмовитися від ідеї стандартних пам’ятників на користь меморіальних об’єктів. Однією з ключових задумок є обеліск у формі арки з дзвоном у центрі, переплавленим зі зброї та ворожих снарядів.
Поки що це лише загальне бачення. Детальний вигляд меморіалу та інших об’єктів, зокрема церкви для вшанування зниклих безвісти, визначать після конкурсу. Місця для них уже зарезервовані на вулиці Затурінській.
А що у громадах?
У селищі Близнюки на Харківщині з’явиться меморіальний комплекс — символ живої пам’яті про загиблих українських воїнів. Це не типовий пам’ятник із портретами чи стандартними меморіальними дошками. Проєкт поєднує символізм і повагу до родин, які втратили близьких на війні.
Центральним елементом стане дзвін із нержавіючої сталі. Його задум натхненний срібним дзвоном, знайденим 32 роки тому в ставку, що утворився після знищення храму за радянських часів. У меморіалі кожен маленький дзвіночок матиме QR-код, що вестиме до відео про життя воїна: його історію, мрії та улюблені справи, — розповідає Близнюківський селищний голова Геннадій Король, ініціатор проєкту.
Ще одна особливість комплексу — дзеркальна стіна з викарбуваними іменами. Такий підхід має створити простір, де кожен відчуватиме зв’язок із загиблими. Конструкція модульна, нові імена можна додавати, адже війна триває. Родинам пропонують самостійно обрати, яким показати героя у відеоролику, щоб пам’ять була індивідуальною.
Догляд за комплексом забезпечуватиме комунальне підприємство, а згодом — культурні центри й громадські організації. Дані про воїнів зберігатимуться в електронному вигляді на кількох носіях, щоб їх можна було відновити.
Кілька років тому громада висадила перші 40 сакур — кожна символізує воїна, загиблого з 2014 року. Ці дерева обрали не випадково: коротке цвітіння нагадує про швидкоплинність життя героїв.
Король визнає: дехто вважає, що займатися меморіалізацією до завершення війни зарано, адже ворог може зруйнувати пам’ятники. Та відкладати цю роботу теж не можна: ігнорування потреб родин демотивує. На його думку, необхідна єдина державна політика з чіткими стандартами для меморіалів, щоб уникнути хаосу.
Стандартів поки немає. Але, щоб уникнути конфліктів, у Полтаві ухвалили правило: жодне рішення не приймають без участі сімей. Родини загиблих беруть участь у нарадах при міському голові та в робочих групах виконкому. Це дозволило спільно затвердити кілька важливих ініціатив.
- Єдиний дизайн стел і «щитів пам’яті», затверджений виконкомом.
- Типове оформлення меморіальних дошок — тепер це світлі таблички на пластиковій основі замість чорного граніту, аби школи не виглядали як кладовища.
- «Щити пам’яті» — за кошти міста встановлюють білборди з фотографіями полеглих героїв.
- «Екран пам’яті» — у парку Котляревського відновили екран, що показує світлини понад 400 полтавських захисників.
Памʼять про полеглих ближче до фронту
На Харківщині також з’явилася практика «екрана пам’яті». Ізюм, що під час окупації зазнав колосальних руйнувань, досі відновлюється після звільнення. Проте й зараз місто періодично потерпає від ракетних і дронових ударів, а найбільший страх місцевих — повторна окупація. Попри це навесні міськрада оголосила: навіть у таких умовах треба вшановувати загиблих.
Управління культури провело тендер на закупівлю LED-екрана вартістю 900 тисяч гривень. На ньому показуватимуть портрети полеглих ізюмців з короткою інформацією про кожного. У конкурсі переміг підприємець із Києва, який погодився виконати замовлення за 847 тисяч. До цієї суми входять монтаж, налаштування й гарантійне обслуговування.
У соцмережах вибухнула дискусія: чи доцільно витрачати кошти на меморіал, поки тривають обстріли? Заступник міського голови Володимир Мацокін визнає, що був готовий до критики:
«Так, ці гроші могли піти на відновлення будинків. Але формування культури пам’яті важливе вже зараз. Ми розуміємо, що абсолютної підтримки не буде, але свідомо обрали цей шлях».
Ідею екрана подала громадська організація «Ізюмський рубіж».
«Ми вивчали досвід інших міст, — розповідає заступник голови ГО Володимир Похваленко. — У Лозовій алея пам’яті 2019 року обійшлася у понад два мільйони гривень. Тож дійшли висновку, що екран стане економнішим рішенням».
Через кілька місяців екран уже працює.
«Він змонтований і заповнений інформацією про загиблих, — каже Мацокін. — Матеріали підготував наш краєзнавчий музей разом із ветеранськими організаціями. Це новий формат — цифровий меморіал. Люди зупиняються, дивляться, читають. Ми сподіваємося лише розширювати контент», — розповів Володимир Мацокін.
Схожі суперечки точаться й у Полтаві. Депутат міськради Вадим Ямщиков наголошує: економити можна на чомусь іншому, але не на пам’яті про загиблих.
«Для родин відповідь очевидна: вшанування потрібне вже зараз. Це і повага, і підтримка. Коли могили доглянуті, а кладовище має доріжки замість багнюки — це теж прояв гідності. Те, як ми ставимося до пам’яті, — своєрідний лакмусовий папірець для суспільства. Звісно, постає питання: що важливіше — дрони чи пам’ятники? Але однозначної відповіді немає».
