Соня — медикиня у 3 роті Karakurt Colony Третьої окремої штурмової бригади. Вона народилася і виросла в родині військових, тож із початком повномасштабного вторгнення вирішила приєднатися до війська. Соня з нуля опанувала фах бойової медикині й стала стрільчинею-санітаркою поруч із піхотою, взводною, а згодом — ротною медикинею.
Дівчина хоче залишатися у війську й після Перемоги, продовжувати службу та вносити свої зміни. Підтримувати інших дівчат в армії, показуючи, що жінка може воювати на всі 200 % — так само як і чоловік.
Нині, на п’ятому році повномасштабної війни, чи можете ви назвати себе щасливою людиною?
Я щаслива, бо в Україні: не виїхала, а знайшла в собі сили й упевненість, що зможу бути корисною на війні. Так і сталося.
До повномасштабного вторгнення ви не мали до медицини жодного стосунку. Чому обрали саме фах медикині, а не, скажімо, операторки БпЛА?
Тоді дрони ще не розвинулися так — цей напрям тільки починав набирати обертів. Чому саме медикиня? Бо я на сто відсотків усвідомлювала, що не зможу сказати про себе: «Я класна штурмовичка». Усі мають розуміти, що попри велику силу волі й мотивацію жінок штурмові підрозділи — це для нас швидше виняток, ніж правило. Натомість медикиня — це людина, яка може застосувати знання, ділитися ними, надавати допомогу й рятувати. То чому б і ні?
Ви з родини військових. Розкажіть трошки про ваше дитинство. Воно минало на полігонах, у переїздах?
Мама теж була медикинею. Тато багато років їздив у відрядження, а втім, коли я уже була у свідомому віці, він постійно був удома: вийшов на пенсію через поранення.
Вас виховували військові. Що саме в цьому вихованні загартувало вас? Що сформувало ваш характер?
Я дуже вдячна татові за те, що він загартував мій характер. Якщо знаю, що зможу, то не сумніваюся, а йду до своєї мети й доводжу діло до кінця. Можу точно сказати, що характер у мене від тата.
В одному з відео ви розповідали, що тато здогадувався і навіть був готовий до того, що ви підете до війська, однак уявляв будь-який підрозділ — тільки не Третю штурмову. Чому саме так?
Тато думав, що я піду в ТрО чи на якісь тилові посади. Але ніколи не припускав, що оберу саме Третю штурмову. Для нього це було несподіване рішення. Утім, він прийняв його, підтримує мене й радіє, що я знайшла себе саме тут.
На початку повномасштабної війни ви були волонтеркою. Розкажіть, як тоді змінилося ваше життя. Як ви зрозуміли, чим саме можете бути корисною, і чим займалися?
У перший день війни все було дуже спонтанно. Десь в інтернеті з’явилася інформація, що потрібні волонтери. Ми з подругою вирішили: «Добре, підемо» — і пішли. Люди масово приносили все потрібне, і ми почали допомагати.
Згодом цей процес трохи призупинився, і нас запросила організація «Серце патріота». Так почалося моє справжнє зростання у волонтерській діяльності. Я допомагала переселенцям, спілкувалася з ними, знайомилася з їхніми історіями. Проте приблизно через рік більшість ініціатив закрилася. Тоді я зрозуміла: настав час іти у військо.
Тобто ви зрозуміли, що волонтерство не задовольняє вашої потреби робити для країни саме те, що ви хочете?
Волонтерство — це чудово, воно дуже важливе, і волонтери неймовірно допомагають нам. Але це був тільки маленький внесок у те, що я могла зробити для війська. Тому постановила: правильне рішення для мене — піти служити.
Ви говорили, що багато вчилися. Розкажіть, яким був ваш шлях.
Усі курси я проходила вже під час служби. Проте в інтернеті є безліч мінікурсів із тактичної медицини й цивільної медицини — вони у відкритому доступі, тож можна просто гуглити та вчитися самостійно. Я прийшла до війська вже з достатнім рівнем знань із такмеду, і це реально працює: навчатися можна завжди. Найголовніше — мати бажання іти у військо й ставити перед собою конкретну мету.
Нині для жінки вже замало просто мати бажання іти у військо. Які, на вашу думку, потрібні навички?
Важливо розуміти: потрібно приходити з певною підготовкою, особливо фізичною, а вже потім визначати, де ти себе бачиш. Можна також переглянути багато інтерв’ю, де люди розповідають, як обирали собі професію у війську. Коли я прийшла, то була стрільчинею-санітаркою. Виходила з хлопцями на передові позиції, ми стояли там в обороні.
У війську ви спочатку були стрільчинею-санітаркою, потім взводною і нарешті ротною медикинею. Ротна виконує більше паперової роботи з організаційного забезпечення. Чи не бракує вам нині адреналіну у вашій роботі?
Не те щоби бракувало адреналіну: він є завжди в будь-якому разі. Бракує роботи руками. Хочеться саме діяти, допомагати комусь. Те, чим ми займаємося сьогодні, — це новий досвід. Ми допомагаємо хлопцям і медикам через радіозв’язок: підказуємо, що робити, коли в людини починається паніка, як діяти.
Одна з гостей моїх попередніх програм сказала фразу, яка зачепила багатьох глядачів: «Я вважаю, що жінці не місце на війні». Як ви ставитеся до цієї тези? Поділяєте її чи ні?
Я погоджуюся, що жінкам не місце на війні. Це справді важко — бачити поранених хлопців і переживати складні ситуації. Якщо людина не підготовлена морально та фізично, вона буде швидше тягарем для побратимів: за нею потрібен нагляд, вона може відставати від групи чи потребувати передиху в момент, коли зупинятися не можна. Тому, якщо жінка приходить в армію, вона має бути фізично підготовлена й розуміти, що війна не буває без утрат і важких моментів. Сидіти й плакати часу не буде — потрібно зібратися, зібрати всю волю у кулак і йти далі, працювати. Ми чітко знаємо, для чого ми тут і для чого все це робимо.
Ваш перший бойовий вихід відбувався на Харківщині, ви й донині тут. А до вторгнення ви взагалі бували в Харкові чи на Харківщині?
Ні, це був мій перший досвід перебування тут.
Як вам місто? Чи випала нагода погуляти по Харкову?
У Харкові я буваю дуже рідко. Іноді вириваюся сюди з кимось, коли є нагода, але зазвичай тільки тоді, коли потрібна допомога. Виходить, що буваю у місті вкрай рідко.
Нині вам хочеться щось планувати? Чи, навпаки, це тільки деморалізує?
Я не планую. Звикла жити зараз, поки є момент, бо завтра може й не настати — ми живемо в наших реаліях. Тому я просто йду до своїх цілей і мрій сьогодні насамперед. Заздалегідь щось планувати я не намагаюся.
Коли ви кажете «їду додому», то маєте на увазі, що повертаєтеся туди, де воюєте, чи поїздку на Волинь?
Туди, де воюю. Із часом саме це місце стало для мене домом.
Плануєте після війни продовжувати кар’єру у війську чи хочете повернутися до цивільного життя?
Хочеться залишатись у війську, продовжувати роботу та вносити свої зміни. Хочеться підтримувати інших дівчат в армії, показувати, що жінка може воювати на всі 200 %, так само як і чоловік. Бо, на жаль, побутують стереотипи, що жінка не здатна виконувати всі бойові накази, але насправді жінки можуть навіть більше.
Коли ми говоримо про прірву, яка, на жаль, виникає між цивільним і військовим світом, чи відчуваєте ви її, спілкуючись зі своїми друзями та знайомими з минулого, цивільними людьми?
Я не відчуваю цього. Ті, хто не зміг підлаштуватися, відсіялися ще на початку повномасштабного вторгнення. А ті, хто залишився, навпаки, підлаштувалися під мій ритм, цікавляться, як допомогти, порадити або приїхати й підтримати нас тут.
Я пригадала виставу «Ненароджені для війни» від Третьої штурмової, і там був фрагмент про сімейні стосунки: чоловік набуває досвіду на війні, а дружина, яка чекає удома, перестає його розуміти, і в них немає спільних точок дотику. Як вам здається, щоби краще розуміти людину, яка на війні, і бути її підтримкою, окрім того, що ти сам можеш мобілізуватися і набути цього досвіду, що можна робити, залишаючись цивільним?
Я думаю, що і для жінок, і для чоловіків важливо дослухатися до своїх половинок. Коли він чи вона розповідає щось, то для цієї людини це справді важливо. А цивільні часто сприймають переживання військових як щось елементарне, не усвідомлюють, як ми тут насправді почуваємося. Тому я хочу, щоб цивільні більше вислуховували військовослужбовців. Навіть якщо повністю не зрозуміють, це вже велика допомога: просто вислухати. Бійцеві не завжди потрібна порада — йому важливо, щоб його почуття почули на цьому етапі.
Чи маєте ви речі, які підтримують вас, і чи потрібне вам якесь зовнішнє «підзарядження»?
Моє «підзарядження» — це сім’я. Я завжди кажу: у мене найкраща сім’я. Вона — моя найбільша підтримка. Я не зважаю на політику чи інші обставини, бо чітко знаю, для чого я тут, і моя сім’я теж розуміє це. Тому сім’я для мене — найбільше щастя і головна підтримка.
А ви з дитинства були такою патріотично налаштованою чи ваш світогляд змінився після Майдану та подій 2014 року?
Мене виховували так, що Україна для нас була понад усе, тому я з народження така патріотична.
Про що ви мрієте нині?
Моя перша мрія — щоб усе закінчилося. Це найбільша мрія усіх військовослужбовців: повернутися на якийсь час до сім’ї, хто хоче продовжувати службу, обійняти рідних і сказати: «Ось тепер ми в безпеці». Мрій багато, і я не хочу на них акцентуватися, але вони є, і ми живемо, ідемо до них. Я вірю, що вони здійсняться.
