Понад рік команда благодійного фонду «Волонтерська» допомагала деокупованим громадам на Харківщині з продуктами та речами першої необхідності. Згодом побачили: крім гуманітарки, людям потрібна якась опора в непевні часи. Таке, що дасть наснагу й стабільний заробіток. Так виник проєкт «Лавка деокупації».
Ці овочі та зелень виростили й передали до Харкова жителі села Студенок Ізюмського району. Волонтери допомогли їм відновити господарство, втрачене під час окупації. За фінансової підтримки донорів і партнерів селянам придбали теплиці й насіння. А вже наприкінця травня у Студенку зійшов перший врожай.
Протягом літа продукти з домашніх грядок харків’яни можуть купити на міському фудкорті. Селяни ж отримали можливість заробляти. У їхній громаді, де через війну не залишилося роботи, городництво — єдиний шанс прокормити сім’ю.
Що передувало проєкту та як сьогодні живуть мешканці села? Вирушаємо «за зеленим спалахом городини…», як писав у вірші Сергій Жадан: у прифронтовий Студенок, де познайомимося з місцевими ближче.
«Для наших людей це як світло в кінці тунелю»
Спершу на звільнені території Харківщини волонтери поставляли продукти, засоби гігієни, ліки, генератори. Пізніше почали привозити матеріали для будівництва та й самі долучалися до ремонту розтрощених домівок. Згодом побачили: крім гуманітарки, людям потрібна якась опора в непевні часи. У селі всі звикли покладатися на себе, а отже, робота на землі — саме те, що дасть людям наснагу та й стабільний заробіток.
«Коли ми в березні приїжджали в Студенок, зустрілися з місцевими. Позвали через старосту всіх охочих, годин п’ять із ними розмовляли. Розповіли про ідею з теплицями. Деякі люди залишилися з нами після зустрічі, і ми вираховували, скільки кілограмів огірочків зможемо отримати від одного фермера, скільки овочів — від іншого. Були й ті, хто сказав: “Слухайте, це дуже прикольно. Нам не потрібні теплиці, ми їх маємо, але теж хотіли би долучитися до вас”».
Мер’ям Йол, волонтерка
Подібним чином вони вже сприяли мешканцям інших деокупованих селищ. У Довгенькому, коли місцеві самотужки розмінували городи та засадили солодкою кукурудзою, волонтери допомогли продати врожай: передали кукурудзу в харківські ресторани. Також надавали набори для вирощування городини і таким чином забезпечили насінням 155 громад.
Після чергового візиту до селян ідея підтримувати городництво перетворилася на створення цілої лавки.
«Волонтери цікавилися, чим громаді допомогти, бо люди повертаються. Звісно, не надто охоче: лінія фронту від нас за Лиманом — 45 кілометрів. Усе одно повертаються. Коли виїжджали, виганяли худобу, залишали городи засаджені, теплиці. А як повернулися — заново з чогось треба починати. Мері запропонувала цей проєкт, каже: “Давайте спробуємо. Донорів знайдемо”. Я подумав, чому б ні? Для наших людей це як світло в кінці тунелю. Частину продукції вони реалізують, зароблять якусь копійку.
Сергій Кохан, тимчасово виконуючий обов’язки старости села Студенок, колишній фермер
Нам важливо донести харків’янам, звідки ці продукти. Щоб вони знали, з яким трудом, з яким натхненням наші люди викладаються. Будуть помідори, огурці, кабачки, зелень, картопля — все традиційне, що вирощують на Харківщині. Ми планували ще ягоди, і консервацію, і компоти. На жаль, морози вдарили. Нехай не так, як хотілося, але щось виходить. Працюємо далі».
Чому теплиці?
Для місцевих це, без перебільшення, справа всього життя. Після розпаду радянського союзу багато хто залишився без роботи. Люди почали із невеликих присадибних ділянок. У 90-ті садили переважно для себе, хоча роздрібний продаж теж був. Згодом розширилися до теплиць.
Як згадує староста, хто мав город побільше, скажімо, 25 соток, ставили дві-три великих теплиці та вирощували овочі на найближчі ринки — в Ізюм, Слов’янськ, у Святогірськ. За день із теплиць могли відвантажувати по 300–400 кілограмів городини: огірки, помідори, перець, кабачки, капусту, картоплю, буряк, зелень.
Земля тут, каже Сергій, добротна: що не посади — усе виросте. Але не без кропіткої праці. Аби на початку літа смакувати огірками, працювати треба починати ще в лютому. Облаштувати теплицю, посадити насіння, підживлювати ґрунт добривами, поливати, обробляти від бур’янів і шкідників.
«Люди забезпечували себе фінансово на рік, непоганий заробіток мали, — продовжує Сергій. — Після деокупації багато хто казав, що тут немає роботи, ніяк виживати. Тому ми і пішли цим шляхом: взялися за тепличне господарство. Щоби люди, які не можуть займатися великою підприємницькою діяльністю, але вміють працювати на землі, мали де реалізувати продукцію. І волонтери нам із цим допомагають».
До проєкту приєдналися сім сімей. «Це далеко не фермерського розмаху ділянки. У когось город — десять соток, у когось — 25, не більше», — додає Сергій. Вони написали волонтерам що, крім теплиць, потрібно: яке насіння, добрива.
«Цим людям простіше займатися тим, чим займалися роками. Життя в селі — це завжди господарство. Хочеш-не хочеш, але найменше господарство в тебе буде. І це дійсно та робота, з якою вони класно вправляються. Треба просто людям допомогти, створити умови, до яких вони звикли. Так люди відчуватимуть, що їхня праця важлива, що вони на своїй землі, займаються улюбленою справою. Важливо підтримати городництво, надати інвентар, насіння, добрива, допомагати з теплицями. Не обов’язково відразу великі ставити, можна почати з маленьких».
Наталія Артюшенко, волонтерка
Продаж врожаю виявився проблемним для багатьох селян. Одна справа — вирощувати для себе, а на продаж — треба подбати про логістику. У селі переважно зосталися пенсіонери, тож далекі поїздки на ринок їм даються важко фізично. Харків знаходиться майже в 170 кілометрах від Студенка. Навіть із доставкою в сусідній Ізюм не кожен впорається: бракує коштів на пальне чи взагалі немає власного транспорту.
Лариса, місцева жителька, учасниця проєкту:
«У нас був мотоцикл, але і той забрали. Під час окупації все розграбували. Ми коли повернулися, зайшли в хату, а там — усе побите. Шифанери, тумбочки порозриваті, все повитягували. Немає ні однієї стулки! У нас плазма була, купили перед війною за 18 000 гривень. Довго гроші збирали на телевізор… Теплиці нема, скважина побита, дах, стіни в хаті побиті, дивимось і думаємо: “Куди ми попали?”. Та нічого, відбудуємо, все посадимо. Якось будемо жить. Хоч і трохи запізно, але огурчики вже пішли».
Пані Ларису ми перехопили на телефонну розмову посеред робочого дня. Поки сонце високо, в тіні у садку відпочиває. Садок від війни сильно потерпає, від прильотів чотири яблуні вирвало з корінням. Морози побили смородину, черешні, груші. Трохи вдалося врятувати полуниці. Город засадила овочами, і першими до Харкова передасть огірки, кабачки, зеленину. Тішить Ларису, що хоч щось зійшло в таких умовах. Сил город забирає чимало, але водночас, розмірковує жінка, є в ньому щось цілюще.
«Ні в душі, ні в природі — немає спокою ніде. Гупає то там, то там. Повітряна тривога… Ночами не спиш. Але працювати треба все одно, хоч є здоров’я, хоч нема. Треба відволікатися. Буває, вийдеш на двір: треба поприскати, пололоти, так і забуваєш… Звісно, як гупне десь, то і приляжеш одразу. У нас тут дуже гучно: поряд ліс, іде розмінування. Кажуть, там мін “лєпєстків” багато. Вони від сонця самі зриваються, і ліс починає горіти. От на тижні дощу не було, вітри все роздувають, воно горить і горить… А так все добре. Аби тільки війна закінчилася».
«Ця робота мені в таке задоволення! Так цього не вистачало два роки. Заходжу в теплицю, а там запах землі, рослин… Огірками пахне, все зелене. Ну, не можу словами передати, просто подобається — і все».
Юлія Корчма, місцева жителька, учасниця проєкту
Розповідаючи про врожай, Юлія радіє. На початку року не наважувалися з чоловіком відновити господарство: не було ні коштів, ні сил. Спогади болючі, жінка каже стримано:
«Це найстрашніше, що сталося в житті. Ми їхали, куди очі бачили. Знаходили людей, хто міг прийняти, всі чужі. Спочатку в Кіровоградській області жили в селі, допомагали хазяйвам, городи пололи, а думали про свої. Потім переїхали до Харкова на квартиру».
Півжиття віддали теплицям, а зараз, здавалося, надто дорого починати з нуля. На всі розхідники впливає курс долара. До прикладу, востаннє Юлія купувала для теплиць плівку по 82 гривні за метр. До війни таку саму брала по 25 гривень/метр. Опалювати теплицю теж треба, а вартість дров сильно підскочила. Раніше ходили за дровами в ліс, та він нині замінований. На щастя, після деокупації з дровами допомогли волонтери. Раз привозили стосами, іншим разом — дали кошти. Певно, якби не волонтери, так і вирощували б городину суто собі на стіл. Нині ж сім’я відвантажує на продаж перші огірки та кабачки.
— А що у вас по ціні?
— По ціні? Та домовимося, — сміється господиня. — Думаємо, по 50 гривень за кілограм продавати і кабачки, і огірки.
Марія Корчма, місцева мешканка, учасниця проєкту:
«Нас із чоловіком до роботи повернув син. Він у нас воює. Мотивувало, що він може додому будь-якої хвилини заскочити, і я його побачу. І буду не просто сидіти і жалітися, що в нас нічого немає, а працюватиму. Ця думка додає сил. Придбали корівку, щоб якісь кошти мати. Теплицями займаємося. У чоловіка здоров’я погане, інсульт був. На тяжкій роботі працювати не може, а вдома допомагає мені потрошку. Роботи вистачає і по дому, і на вулиці».
Земля у Студенку вибаглива. Село розташоване між лісами, ґрунт подекуди піщаний. Без регулярного поливу, пояснює Марія, тут усе засохло б. Чи є опади, чи немає — деякі городи поливають щодня. Хтось носить воду зі скважини, Марія бере з річки, що протікає поруч із домом. Багато хто облаштував у дворах колонки і качають воду звідти.
«У нас на Ізюмщині всі живуть одним днем. Попрацювали, переночували. Не прилетіло — і слава Богу»
«Усі, хто повернувся, так живуть, на жаль. Цей проєкт дає людям упевненість, дає надію жити далі. Це і з психологічного боку важливо: допомогти людям під час війни, яку ми проживаємо сьогодні», — продовжує староста села.
Проте як керівнику весь час доводиться думати стратегічно, трохи наперед, каже пан Сергій. Думати, як хоча б мінімально покращити життя тих, хто повертається: яку інфраструктуру відновити, як залучити міжнародних донорів, волонтерів. Над цим селищна рада працює спільно з районною військовою адміністрацією.
На сьогодні в Студенку приблизно 600 жителів, а до війни було 1450. Село звільнили від російських окупантів 13 вересня 2022 року. Тільки рік потому відновили подачу електроенергії та мобільний зв’язок.
Ізюмський район входить до переліку тих, що зазнали найбільших руйнувань житлового фонду. Тільки в Студенку з 1 100 будинків 240 — повністю зруйновані. Пошкодження є майже в кожній оселі. Загалом на Харківщині прямі збитки від війни станом на початок року, за даними KSE Institute, становлять 30 мільярдів 224 мільйона доларів.
Та ні побутові негаразди, ані ракетні атаки не зупиняють людей, які хочуть додому. Повернувшись, усі шукають роботу. Тому питання створення робочих місць виникло само собою. Допоки великі фермерства заміновані, йдеться лише про працю на себе. І тут допомога людям із реалізацією їхніх продуктів дуже доречна.
«На майбутнє, якщо вийде, можна звести це до нового бізнес-проєкту: організувати в селі переробку. Знайти інвесторів, вийти на рівень поставок продукції до ресторанів. Ідей насправді багато. Але треба людям давати віру, розбудити підприємницьку жилку», — розмірковує староста.
Волонтери запевняють: однією лавкою не обмежаться
Наразі залучатимуть побільше фермерів на діючий ринок. Так хочуть надати мешканцям деокупованих територій можливість фінансово забезпечувати себе та відновлювати малі сільські господарства Харківщини. Ціль амбітна та, як бачимо, цілком посильна.
«Люди налагоджують побут, наводять красу на подвір’ях, висаджують городи. Це говорить про те, що згодом кожен із них буде прагнути до економічної незалежності. І запити до волонтерів будуть змінюватися. Пам’ятаю, коли ми взимку привозили в село Довгеньке дрова, один чоловік просив машинку для стрижки овець. Тобто їм потрібні дрібнички побутові, що дозволять працювати, забезпечувати себе.
Наталія Артюшенко
У тому ж Довгенькому два роки в людей нічого не було. Днями заїхали туди, а в однієї родини вже дві корівки, планують третю, і ще 18 свиней у хазяйстві. В інших — 40 кролів вже є, і чекають поповнення. Тому відновлювати побут важливо. Як мінімум, аби згодом люди самостійно прийшли до відновлення господарства».
Підтримати «Лавку деокупації» може кожен. Слідкуйте за проєктом на сторінці та завітайте на закупи. І беріть побільше торбинок! Із таким різноманіттям смакоти вам навряд чи вдасться піти лише з одним пакунком.
Ми створили цей матеріал як учасник об’єднання «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win
