Віктор Дворніков: «Чим більше ми зберігаємо історичного середовища, тим більше ми будемо не схожі на інші міста України і світу» 

Станом на травень за даними Міністерства культури на Харківщині зафіксовано 353 пошкоджені або зруйновані памʼятки культури. Однак, незалежні харківські архітектори та експерти стверджують, що тільки у Харкові масштаб руйнувань значно більший – понад 500 пошкоджених обʼєктів культурної спадщини. Про важливі памʼятки Харкова, проблеми збереження культурної спадщини та шляхи їх вирішення поговоримо з архітектором-реставратором, урбаністом, співзасновником організації «Платформа урбаністичного розвитку», членом Національної спілки архітекторів Віктором Дворніковим.

Основна специфіка роботи з культурною спадщиною

Спершу зʼясуємо, що мається на увазі під достатньо складним і широким терміном «культурна спадщина». Якщо просто, то це все найкраще, що створили наші предки (від традицій до будівель), і що дотепер має для нас значення.

Сьогодні ми відправляємось на екскурсію центральною частиною Харкова разом з Віктором, щоб краще зрозуміти реальну суть цього явища. Мова буде йти саме про памʼятки архітектури національного та місцевого значення. 

Коли фахівці працюють з історичними будівлями, головне задача – зберегти їхню справжність, як зазначає пан Віктор. Саме тому не можна просто взяти й почати ремонт. Спочатку треба підготувати велику кількість різноманітних документів: чітко пояснити, у чому цінність споруди та що саме плануємо там робити. Лише після цього профільні органи охорони культурної спадщини дадуть офіційний дозвіл на реставрацію. Ба більше, звичайний архітектор тут не впорається — потрібен фахівець зі спеціальним сертифікатом, який має право працювати з пам’ятками. А з цим у Харкові зараз складно, бо кваліфікованих спеціалістів катастрофічно бракує. 

«Переважна більшість моїх колег, з якими я навчався, або роз’їхалася, або займаються чимось іншим. І, взагалі, в реставрації в Харкові, може, людей п’ять є цього року. І зрозуміло, що на мільйонне місто з більш ніж тисячею об’єктів культурної спадщини – це мало», – зазначає пан Віктор.

Відсутність належного обліку

Велика кількість архітектурної культурної спадщини не внесена до реєстру, що є не менш значущою проблемою, адже це дає змогу зносити та перебудовувати ці будівлі без урахування Закону України «Про охорону культурної спадщини». Ба більше, оскільки про такі памʼятки не знає держава, вони не промарковані, містяни теж не розуміють статус цих споруд, а, отже, і не сприяють захисту і збереженню цінного надбання.

«Основна властивість культурної спадщини — це достовірність. Коли вона втрачає цю рису, вона, власне, втрачає цінність. Вона стає просто пародією, бутафорією, яка фактично виникла на місці історичного об’єкта», — підкреслює Віктор Дворніков.

Також пан Віктор наводить як приклад будівлю за адресою вул. Римарська, 2, з якої ми і починаємо наш маршрут екскурсією. Колишній будинок купця Кушиннікова було збудовано в другій половині ХІХ ст. Першочергово споруда мала 2 поверхи з класичним зрізаним наріжним фасадом без куполу. Довгий час споруда перебувала в аварійному стані, а в 2010 році її капітально реконструювали: надбудували масивний мансардний купол та увінчали його витонченою баштою зі шпилем. 

Архітектор згадує: «Об’єкт не був пам’яткою архітектури і, напевно, це зробило можливим таку реконструкцію. Тобто купол зі шпилем, який дещо перегукується з Покровським собором, і це така архітектурна гра, можна сказати. Але, насправді, це здешевлює міський простір, тому що ми фактично підважуємо достовірність того, що тут є, створюючи такі бутафорії.»

Чому варто займатися збереженням культурної спадщини?

Україна, крім офіційного адміністративно-територіального поділу на області, також має умовні історико-етнографічні регіони, такі як Слобожанщина, Полісся, Поділля, Галичина, Волинь, Запоріжжя та інші. Формуванню цих районів сприяли свої історико-політичні причини, однак основна відмінність – в культурних аспектах: архітектурі, побуті та діалекті. На основі цього спільного простору складається певна ідентифікація, до прикладу, ми, як жителі Харкова, ідентифікуємо себе харківцями або слобожанами. Саме наявність памʼяток культури і знакових будівель формує історичне підгрунтя населеного пункту і обʼєднує його мешканців, що є в умовах війни дуже важливим фактором.

«У нас з вами є спільний простір, в якому ми себе ідентифікуємо як харківці або як слобожани. І, в принципі, ми всі певним чином ототожнюємо, що це моє рідне місто. І наявність оцих стін дозволяє нам усвідомлювати певну спільність між нами. Тобто, що нас об’єднує щось більше, ніж ця назва  [Харків – ред.], щось більше, ніж лавочки, які всім дуже подобаються. Але втрата культурних памʼяток відбувається не одномоментно. Власне, поступова втрата цих об’єктів веде до того, що оця «сила клею», яка склеює містян, слабшає, і ми стаємо схожими на інші міста. Сила оцього умовного клею втрачається. І це дуже прямо пов’язано з економікою, тому що всі конкурентні переваги будь-якого проєкту напряму залежать від унікальності, від несхожості. Тож, чим більше ми зберігаємо історичного середовища, тим більше ми будемо не схожі на інші міста України і світу. Бо відтворити це все неможливо. Це той ресурс, який один раз втратили, і все», — Віктор Дворніков. 

Як намагались русифікувати Покровський собор

Нарешті перейдемо до конкретних памʼяток. З майдану Конституції ми рушаємо до Покровського собору за адресою вул. Університетська, 8/10.

Собор Покрови Пресвятої Богородиці – найстаріша будівля Харкова, яка зведена у 1689 році місцевими козаками замість її деревʼяної версії. Святиня розміщувалась за межами Харківської фортеці біля північної стіни. Це унікальний приклад козацького бароко – мистецького стилю, який був поширений на території створеної Богданом Хмельницьким держави Військо Запорізьке (особливо лівобережна частина, хоч також є приклади на Черкащині, Житомирщині і Київщині) та Слобожанщині в ХVII-XVIII ст. 

Пан Віктор визначає основні характерні риси таких храмів – це чорні бані та побілені стіни, адже для створення споруд козаки використовували підручні матеріали (цеглу-пальцівку, вапняний розчин, пісок, тесаний камінь, залізо для даху). Це не зовсім описує зовнішній вигляд Покровського собору, але чому? Відповідь проста: намагались знищити українську ідентичність та максимально уподібнити козацьку архітектуру до московської. Таким чином наприкінці XIX ст. побудували поруч Озерянську церкву, яка створена за всіма московськими традиціями храмобудування. Навіщо ставити церкву впритул до собору? Щоб перекрити його і відволікти увагу від того, що є носієм української культури. 

Окрім того, як повідомляє медіа «Харків Times», автентичний вигляд пам’ятки XVII століття почали нищити у 1990-х роках після її передачі релігійній громаді (УПЦ МП). Спершу будівельники знищили рельєфну цегляну кладку, потім невдало пофарбували стіни в біло-салатові тони, а позолочення куполів остаточно спотворило історичний образ собору. З кінця травня 2019 року почалось перефарбування собору у яскраво блакитний колір, що суперечить Закону України «Про охорону культурної спадщини».

«Це дуже класний кейс про те, як Росія намагалася вплинути на наше перекодування. Собори, побудовані в стилі козацького бароко, завжди мали лише чорні бані, як оці нижні яруси. Що роблять кацапи? Вони спочатку золотять куполи, що абсолютно не характерно для козацького бароко. Тим самим вони стверджують, що це московська архітектура. А потім непомітно фарбують в блакитний колір, що також притаманно лише московській архітектурі, але абсолютно неможливо в козацькому стилі, тому що козацький стиль — це те, що під ногами, наприклад, крейда та інші природні матеріали. Вона виключно могла бути білою. І от таким чином вони перекодували фактично собор і змінили наше сприйняття ідентичності. Потім вони можуть показувати, що воно ж все однакове. І, до речі, також цікава ця історія Озерянської церкви. Вона збудована впритул, щоб затулити цей собор. Я не знаю, чому Російська імперія не наважилася його перебудувати, а вирішила лише прикрити таким чином. Це, певною мірою, знову ж таки, перекодування», – ділиться урбаніст.

Історія дзвонів біля Покровського собору

На території Свято-Покровського чоловічого монастиря в Харкові діє відкрита виставка старовинних дзвонів. Частина цих експонатів була відлита на ливарному заводі Рижова в Пісочині. Ці дзвони є одними з небагатьох збережених зразків місцевої промислової продукції, що уціліли під час радянських антирелігійних кампаній із переплавляння металу.

Підприємство Рижова заснували в середині XIX століття. Завдяки високій вартості транспортування на конях із центральних губерній, завод тривалий час залишався монополістом на ринку церковного литва Слобожанщини та Півдня України. Проте поява залізничного сполучення змінила економічну ситуацію. Архівні документи свідчать, що на початку 1880-х років вироби заводу Рижових втратили популярність, оскільки залізниця почала доставляти сучасні товари промислового виробництва з Європи та Америки. Локальний завод не витримав цієї конкуренції та був зупинений.

Цей переломний момент у діяльності підприємства описує наш експерт: «Об’єктивно, коли з’явилася залізниця, підприємство помирає. Тобто [завод – ред.] перестає відливати дзвони. Коли сюди [продукцію – ред.] можна було не на конях привезти з Європи, а на потязі, то, звісно, він вже цю конкуренцію програє. І тоді підприємець перелаштовується на виробництво різноманітних металевих виробів. Це вже його нащадки засновують нове підприємство».

Попри кризу, знаковим замовленням заводу в цей період став головний дзвін для дзвіниці харківського Успенського собору вагою понад 16 тонн. Його транспортування з Пісочина та підйом на велику висоту без застосування сучасних кранів вважалися складними інженерними завданнями для тогочасних фахівців.

Самі ж нащадки Рижова змінили профіль діяльності та для реалізації нової металевої продукції згодом відкрили магазин на майдані Конституції, 3, де в радянські часи розташовувався відомий магазин «ЛЮКС».

До речі, ця памʼятка архітектури має унікальну будову. Спочатку магазин товариства «Пономарьов і Рижов» мав два поверхи. Пізніше, у 1954 році до будівлі додали ще три поверхи, а в березні 2022 року споруда зазнала значних пошкоджень внаслідок бомбардувань рф.

«Фактично історична двоповерхова будівля має вхід лише з майдану Конституції. А ті три поверхи, що звели пізніше, мають вхід лише з двору, і там прибудували ще сходову клітину і ліфт. Тобто, щоб потрапити на ті три поверхи, ти глухими сходами проходиш два поверхи. І ці дві частини будівлі,  як були, так і залишилися розрізненими. Тож, коли ми зберігаємо такі споруди в автентичному вигляді, ми можемо це досліджувати і розуміти, як відбувались процеси будівництва», – підсумовує пан Віктор.

Про Успенський собор

Рухаємось далі Університетською вулицею і приходимо до наступної нашої зупинки – Успенського собору (вултця Університетська, 11).

Свято-Успенський собор – памʼятка архітектури національного значення. Камʼяну святиню в стилі пізнього бароко звели у 1777 році на рештках деревʼяної церкви. 

Так Віктор Дворніков коментує самобутність собору: «Це абсолютно унікальна харківська тема. В Україні такого більше не знайти. Стиль собору – пізнє бароко, чисто український, який увібрав в себе традиційні риси козацької архітектури і європейського пишного бароко».

Подібно до долі Покровського собору русифікація спіткала і цю знакову споруду також. Коли ми звертаємо погляд на будівлю, то одразу бачимо величезну дзвіницю. Будівництво збігається у часі з перемогою Олександра І у війні з Наполеоном, у звʼязку з чим посилюється російський гніт і «розбудова» імперського ладу. Це ніяк не узгоджувалось з будівництвом церков в українському стилі. Тож, спочатку Олександр І, а потім і його наступник Микола І, видають укази, які забороняють зведення храмів у «малоросійському стилі». Успенський собор зносити не стали, а вирішили діяти за стандартною системою: затулити будівлю масивною дзвіницею у стилі класицизму, що дуже характерно для забудови центральних російських міст. Таким чином вежа постала в першій половині ХІХ ст. майже 90 метрів заввишки, з годинником нагорі, який робили на замовлення в Парижі.

«Отже, вирішують будувати дзвіницю, яка, фактично, максимально пригнічує цей український собор, він стає просто непомітним на фоні. Це абсолютно імперіалістичний символ, і архітектура в цьому випадку є найпотужнішим інструментом демонстрації цієї влади», – стверджує архітектор.

Про осередок найстаріших споруд Харкова

Від Успенського собору крокуємо до будівлі за адресою вулиця Університетська, 16. Згадуючи про культурну спадщину центральної частини Харкова, неможливо оминути колишній Губернаторський палац, в якому до закінчення Другої світової війні розміщувався Харківський університет, заснований у 1805 році Василем Каразіним. Будівля, яка містить основну частину та дві прилеглі брами, створена у стилі класицизму з елементами бароко, є памʼяткою архітектури національного значення.

Палац збудували в 1770-1777 роках як місце, де імператриця може перепочити від довгої дороги. Пізніше будівлю передали губернатору, а 1803 року почалась реконструкція для потреб щойно створеного університету, яка тривала до 1805. Довгий час в будинку за адресою вул. Університетська, 16, розміщувалась Українська інженерно-педагогічна академія, яка у 2024 році перетворена на один з навчальних інститутів ХНУ ім. В.Н.Каразіна.

Цікавий факт: для зведення  палацу такого масштабу харківці випалювали цеглу три роки, як зазначає Дворніков.

«Просто в той момент не було фабрик, не було заводів, були маленькі домашні господарства, і цеглу використовували лише, щоб укладати печі в хатах. А решту споруд будували з глини, дерева. І коли з’явився запит на побудову величезного палацу, всі підприємства Харкова почали виробляти цю цеглу», – пояснює архітектор. 

Окрім того, дивує побудова даху, адже він містить автентичні металеві деталі.

«Звичайний дах будується з дошок, тобто це дерев’яна кроквяна система, а тут це все зроблено з металу. І воно автентичне. Це дуже унікальна штука для Харкова», – як зазначає архітектор.

Колишній Губернаторський палац, де до закінчення Другої світової війні розміщувався Харківський університет, заснований у 1805 році В. Н. Каразіним. Фото: Дарина Омельченко

Навколо першої будівлі університету знаходиться ціле гроно архітектурних памʼяток, наприклад, Свято-Антоніївська або «Студентська» церква в стилі класицизму буквально навпроти палацу. Однак багато харківців та гостей міста навіть не усвідомлюють важливості цих споруд. 

Пан Віктор стверджує: «Це осередок дійсно найцінніших, найстаріших будівель, але наскільки вони включені в громадське життя, наскільки вони прокомуніковані і зрозумілі, я думаю, що не дуже, хоча феномен університету, який тут був, напевно, зробив один з найбільших впливів на те, яким Харків є сьогодні».

Свято-Антоніївська або «Студентська» церква. Фото: Дарина Омельченко

Матеріал створений в рамках проєкту Лабораторія Мрій. Простір Медіації, що відбувається за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.