Як розвивається мистецтво вулиць за кордоном і в Україні, зокрема в Харкові, — дізнались у митця Дмитра Буйвала.
У галасному торговому центрі серед метушливих шопоголіків переді мною виринає постать бородатого хлопця з запальними очима. Це Дмитро Буйвал. Він піднімає долонь, аби дати «п’ять», і ось ми вже біжимо у гримерку на інтерв’ю.
За півгодини у Дмитра починається лекція про реставрацію костюмів вуличних артистів. Це ініціатива Всеукраїнського Фестивалю вуличних мистецтв, який тут відбувається вже вп’яте. Свого часу Дмитро переміг у конкурсі. Каже, гонорар інвестував в аналогічний проект «Харитоненко Fest» у Сумах, звідки сам родом. Але про все по черзі.
«Театр і вулична культура — це як мама і тато»
Із радіоприймача голосно лунає «Бумбокс». Ми заходимо до гримерки. Кімната компактна: підлога встелена золотистими костюмами, поряд лежать старі валізи й саморобний патефон — також пофарбовані в тон одягу. Артисти наносять на обличчя щось подібне до золотої пасти. Меблі та інвентар сяють металевими блискітками, що осипаються з акрилової фарби. Врешті-решт мої руки й диктофон тепер теж мерехтять. На столах — пензлики, косметика, акрил, енергетичні напої та снеки. Під час роботи живі скульптури рідко встигають поїсти, тому намагаються щось перекусити, поки є час.
Тільки що Дмитро спілкувався з журі Фестивалю, переважно театральними діячами. Намагався донести їм ідею, що камерне й вуличне мистецтво — зовсім різні, й оцінювати конкурсантів за театральними критеріями некоректно.
«Є чимало людей, які вважають, що система Станіславського не працює навіть у театрі. Там у акторів завжди є сцена і хороше світло, тож у більшості випадків немає потреби в контакті з глядачем. Це прекрасно, що існують етюди, але за цим люди в театр ходять. Навіщо тягнути театр на вулицю, не розвиваючи вуличний жанр? Театр і вулична культура — це як мама і тато: зовсім різні поняття».
«Немає бажання контактувати з персонажем — тікай»
Вуличне мистецтво з’явилося в житті Дмитра шість років тому. На той час він близько десяти років займався вогняним і піротехнічним шоу в Сумах. Але, як інколи трапляється з творчими людьми, «вигорів». Нових ідей не було, доки не познайомився з Олексієм Стукіним із Мінська. Той віртуозно володів мистецтвом втілення живої скульптури. Згодом хобі переросло у професійне захоплення. Дмитро почав наполегливо розвивати хист до взаємодії з публікою, зацікавився історією вуличного жанру.
Барселона вважається столицею живої скульптури. На тамтешній пішохідній вулиці Рамбла щодня виступають десятки артистів. Та мало кому відомо, що вони працюють у своїх образах уже сім років. Як розповів наш герой, вони уклали угоду з мерією і відтоді не можуть змінювати образи та локації виступів.
«Уявіть, як їм сумно: сім років працювати в одному й тому самому образі!..».
Існує дві версії виникнення цього жанру вуличного мистецтва. Нібито тріо іспанських мімів тривалий час були зірками для туристів, але в якийсь момент популярність спала, і вони вигадали образи живих скульптур, щоби продовжувати заробляти гроші на вулиці.
«Інша версія мені подобається більше, — зауважує Дмитро Буйвал. — Суть така: у Стародавній Греції були шпигуни. Вони гримувалися під скульптуру, пробиралися до приміщення, де мала відбутись серйозна нарада, і підслуховували, що там відбувається».
Сучасне вуличне мистецтво активно розвивається у Бельгії, Нідерландах, а у Франції митці навіть отримують дотації від держави. Єдина умова — успішно скласти професійний іспит, і тоді матимеш щомісяця близько 1 000 євро. Артист не переймається, чи вистачить йому завтра грошей на їжу, а спокійно робить свою справу.
В образі живої скульптури Дмитро відвідав 13 країн. А в рідному місті хлопець заснував і очолив проект «Артіль Міф», об’єднавши 20 артистів вуличного мистецтва. Його образ Гудзиковий Король входить у топ-50 живих скульптур світу.
Ідея костюму виникла після перегляду фільму «Хроніки хижих міст». Один із героїв мав білу шубу з мініатюрних гудзиків. Пізніше Дмитро дізнався, що режисери запозичили дизайнерський підхід у середньовічних британських торговців. У VІ столітті на лондонських ринках крамарі носили брюки, у яких лампаси вишивали перламутровими гудзиками. Такою була характерна риса торговців — однієї з найбідніших на той час верств населення. У 1870-х роках вуличний торговець Генрі Крофт вирішив привернути увагу до їхніх злиднів. На знак поваги до колег він вийшов у люди в костюмі, повністю оздобленому яскравими гудзиками, і проголосив себе Перламутровим Королем. Блукаючи ринками, Генрі збирав пожертви, які згодом пішли на благочинність. Традицію Перламутрового Короля лондонці продовжують і нині.
Гусар, Дюймовочка, Сумчанка — ці персонажі щорічно розважають відвідувачів харківського ТРЦ у межах Всеукраїнського Фестивалю. Костюми вигадав Дмитро. Під час їх створення він застосував власну технологію — полімерну. На відміну від акрилу, полімерна фарба додає образам реалістичності.
Як взаємодіяти з живою скульптурою? Дмитро радить підіграти: якщо до тебе звертається Дама з парасолькою, то сховайся під її парасолю або поцілуй руку — вийде класна фотка. «Коли немає бажання контактувати з персонажем, тікай», — жартує хлопець.
«Ти маєш бути на вулиці, а не на корпоративі»
Із роботою цей різновид мистецтва Дмитро не ототожнює, хоча зізнається: вуличні артисти — часті гості на приватних заходах. За день вони можуть заробити від 50 до 100 доларів. Однак по суті це вже не вулична культура, вважає митець, а примітивна «шабашка». Хоча такі артисти постійно прогулюються центральними площами Львова, Одеси, Сум, тих, хто дійсно живе цим і фанатіє, в Україні бракує. У Харкові в такому стилі спробував працювати колектив «Залізна маска», але й ті пішли у комерцію.
«Виявилось, краще зробити Янгола й продати його на корпоративі за 50 доларів, ніж виступати на вулиці та стільки ж за три дні заробити. Друзі, ви ж займаєтесь вуличним мистецтвом! Ву-лич-ним! Це значить, що ви маєте бути на вулиці, а не на корпоративі, весіллі чи дні народження».
Чесність і позивні емоції глядачів грошима не замінити, упевнений артист.
«Треба збагачувати вулиці мистецтвом»
Нещодавно Дмитро Буйвал залишив «Артіль Міф», і зараз перебуває у творчих пошуках. Своє рішення коментує небагатослівно — втомився бути керівником.
«Я став поганим директором, бо ніколи не хотів їм бути. Останнім часом багато займався тим, що мені не притаманне. Як митець я можу фантазувати, робити з нічого ЩОСЬ. Це мій основний фах. Будь-яка людина, яка професійно займається творчістю, повинна час від часу запитувати себе: чи правильно вона все робить? Коли людина ставиться до себе критично, це дає їй стимул розвиватися».
— Яке майбутнє вуличного мистецтва в Україні? В ідеалі, як мало би бути…
— Моя ідея в тому, що потрібно в кожному регіоні створити громадські організації та об’єднати їх у креативну інституцію. Треба спільними силами допомогти цій індустрії не гинути, не йти в комерцію, а виходити на вулиці та збагачувати їх мистецтвом.
