Харків. Вулиця Алчевських.
Ми сидимо за дерев’яним столом у світлому просторі, оздобленому старовинними мапами та предметами українського модерну. У повітрі — запах свіжомеленої кави. Уздовж стін — масивні стелажі бібліотечного типу. Темні, візуально схожі на дубові. На їхніх полицях можна знайти масу наукової і дослідницької літератури — від Василя Кричевського до Юрія Шевельова.
Вдумливу тишу наповнює м’яке звучання вінілових пластинок. Грає Kosmos гурту Latexfauna. Ближче до вітрини очі вихоплюють друкарську машинку — частину лаконічного декору. По ту сторону будівлі видніється вивіска з білим написом на червоному тлі. «Книгоукриття». Трохи нижче додано: «Видавець Олександр Савчук».
Ми тут, щоб поглянути на літературну і музичну спадщину Харкова їхніми очима. І помітити ті аспекти харківської культури, які не помічали до того.
«Книгоукриття» з’явилося у 2023 році. В підвалі, там, де наш склад. Сюди ми переїхали у березні 2025 року. Якщо у тому приміщенні наша назва була буквальною, то тут вона має метафоричне значення. Книги, що дають захист. Знання, які захищають. Чому так? Тому що книги, які ви бачите тут, дають подивитися ширше і глибше на українську історію. Майже всі вони про наших репресованих авторів, про наш феномен культури, який був знищений. Для тих, хто читає ці книжки, те, що ми спостерігаємо сьогодні, не є несподіванкою. В цих працях, зокрема Шевельова, дуже точно описано що відбувалося з нами у 1920–1930-х роках ХХ століття. І те, що відбувається сьогодні. Люди, які читають ці книги, знають, що історія, яка розгортається сьогодні, для нас не нова. Вона просто набула нової ітерації.
Окрім видавничої справи, Олександр Савчук займається науково-дослідницькою діяльністю та викладає. Грає на бандурі — кобзарство є невід’ємною частиною кола його наукових інтересів і способу мислення.
Чому саме кобзарство?
Почалося все з того, що я мав писати дисертацію на тему кобзарства. А як я міг писати про те, чого навіть не пробував?
Я поїхав на кобзарювання до одного зі своїх наукових керівників у Суми. Ми сиділи на базарі, грали. Це був справжній експеримент для мене, оскільки сидіння на парапеті робить тебе нижчим не тільки фізично, але і соціально. І тобі складно прийняти це. Але саме тоді, сидячи на тому парапеті, я зрозумів, чому кобзарі були кращими адептами християнської моралі. Їх не треба було переконувати у тому, що Бог існує. Тому що вони не думають про Бога візуально. Це ми намагаємося уявити, який він. А вони — ні.
Саме тому кобзарі — це ідеальний антропологічний типаж, який вірить без потреби у поясненнях. Бандура ж — це інструмент, через який ти вчишся розуміти сам феномен кобзарювання.
Чому у кобзарстві були виключно чоловіки?
Така вже у нас історія, що кобзарями могли бути тільки незрячі чоловіки. Жінок у кобзарстві не було (хоча був зафіксований феномен незрячих жінок-стихівничих, тобто мандрівних співачок). І було таке повір’я: якщо жінка торкається інструменту, то після цього губиться його звук. Це було дуже агресивне і архаїчне уявлення. Особисто я з ним не згоден.
Моя думка зараз така: я вважаю, що грати можуть усі. І на всіх інструментах. І жінки, і чоловіки. Але, у такому разі, жінці не варто називати себе «кобзаркою», бо це просто викривлення історичного факту.
Що при вивченні феномену кобзарства сучасними фольклористами було упущено або втрачено?
Останні 50-70 років ми маємо дуже викривлені уявлення про бандуру. Якби не з’явилася академічна (більшого розміру) бандура, цього б не було — викривленого поняття про цей інструмент у традиційному його розумінні. Радянська влада фактично знищила той образ кобзарства, яким він був.
Та сама особливість звучання бандури була вилучена, її немає. Фактично, існує лише один стандарт чернігівської бандури і десятки варіацій, які ніде не зафіксовані. Тут виникає проблема у тому, що кобзарство як народне мистецтво загинуло ще у 20-ті роки ХХ століття. Відбувся процес «фортепіанізації»: виникли пропозиції перекласти твори Баха на бандуру. Але, розумієте, немає таких творів, які написані для усіх інструментів.
На сьогодні бандура — це універсальний інструмент. На ній можна зіграти і Баха, і Бетховена. Проте варто пам’ятати, що те, що добре звучить на скрипці, не буде звучати на флейті. І навпаки. Тому тут залишається величезне питання, як же має бути.
Але була така людина, яка змогла знайти компроміс. Цією людиною був Гнат Хоткевич. Він не наважився зробити хроматизацію бандури, тобто додати до неї струн, які б виконували функцію чорних клавіш на фортепіано. Замість цього він вирішив максимально здобувати звучання автентичного інструменту. У 1926-1930-х роках Хоткевич викладав у Харківській консерваторії, видав підручник і навчив інструкторів, які пізніше мали б поширювати його знання, а саме харківський спосіб гри на бандурі. Харківський спосіб гри був перспективний, але не прижився: учні Хоткевича були або репресовані, або виїхали за кордон. І тому за Хоткевичем сьогодні грають Канада, Америка, Німеччина, Австралія, але тільки не Україна. В Україні такого способу немає.
Якби не радянська влада, існувало б зараз кобзарство?
Я думаю, що ні. Тому що відбулися урбаністичні процеси, зменшився запит на народну культуру. Звичайно, знайшлися б певні сім’ї, які зберегли б ті чи інші традиції. Це було б, але не так масово, як у ХІХ столітті.
Окрім кобзарства, які «харківські теми» мало досліджуються науковцями?
Дерев’яна архітектура, яка була знищена. Це не тільки про релігію — це і про красу.
Центр Харкова сьогодні дуже розріджений. А до Другої світової війни він був щільно забудований. Моє повне уявлення Харкова тягнеться від ХІХ століття. З тими його величезними французькими, бельгійськими капіталами, конкою, трамваями, готелями, шведським консульством. Церква, яка вважалася фундаментальною спорудою, мала виглядати найкраще. Тобто це річ, яка має надихати людину, впливати, бути зв’язком між нею і Богом. І це все було знищено. 180 церков було знищено на Лівобережній Україні.
От ці 15 років, з 1919 по 1934, багато чого змінили. Це була жорстока трансформація. Але без цих п’ятнадцяти років не було б Держпрому, не було б купи будівель, які дають Харкову його сучасний архітектурний образ.
На яку історичну постать Ви б порадили звернути увагу дослідникам?
Євген Чикаленко. Це крупний український бізнесмен, який мав багато земель і вельми прибутковий агро-бізнес. І він, будучи україноорієнтованою людиною, спонсорував неймовірну кількість літератури, яка виходила. Багато видавництв існувало за рахунок Чикаленка. Без нього не було б газети «Рада», журналу «Київська старовина» тощо.
Є така його цитата: «Легко любити Україну до глибині душі, а ви спробуйте любити її до глибини власної кишені.» Тобто вклад Чикаленка цікавий тим, що він не тільки про зусилля, але і про фінанси.
Ви багато працюєте з харківським культурним середовищем. У чому Ви сьогодні відчуваєте його кризу найгостріше?
У провінційності.
З поняттям провінційності я познайомився, коли, будучи молодшим, прийшов до гардеробної однієї із бібліотек, а там гардеробниця сказала мені: «А ти коли будеш забирати одяг? Ти надовго?». Я зрозумів, що до мене звернулися на «ти». Такого я не чув, наприклад, у Києві. Коли, заходячи до якогось архіву або бібліотеки, до тебе звертаються на «ти». Це ж невідомо що за людина зайшла. І от для мене то було ознакою певної «закапсульованості», герметичності.
Або ще показовий момент: коли я вперше був на екскурсії з Максимом Розенфельдом, перехожі дивилися на нас на кшталт: «Шо тут показувати?», «Ну, Держпром. І шо?». Знову ця провінційність. Нерозуміння того, що ти можеш бути цікавим і можеш дивитися на речі по-іншому, і на себе в тому числі.
Тобто ми маємо таке сприйняття міста, наче тут усі всіх знають. Що ми все одно десь зустрінемось. Це про земляцтво. Про сепарацію. Звідсіля виходить і ось це поняття «ми харків’яни», що у нас тут усе «по-своєму». Хоча зрозуміло, що всюди воно «по-своєму»: і на Галичині, і на Волині, і на Поділлі. І саме у цьому проблема: держава ж не про те, що «у нас тут трішки по-своєму» — вона про спільне, про те, що нас об’єднує.
Говорячи про культурну кризу, пан Олександр зрештою зводить її до питання інституційності — і браку доступу до знань.
Ми зараз займаємося рукописами, які були написані і не опубліковані. І так стається, що ці тексти досі актуальні. Особливо, якщо враховувати той факт, що кожні 40-50 років все обнуляється і починається спочатку. Кожне нове покоління починає щось шукати, і не бачить. Не бачить базу. А чому не бачить? Бо немає інституційності. У нас все на приватних особах зав’язано. А має бути якийсь, умовно, інститут, який зберігає перелік усіх фундаментальних видань. У нас є золота сотня книжок, до яких треба мати доступ. І все одно ми їх маємо шукати. Я б мріяв, щоб був би такий сайт, де я можу подивитися все. І це сайт буде існувати незалежно від влади, приватних інтересів тощо.
То ким Ви себе більше визначаєте: дослідник, викладач чи бізнесмен?
Для мене все це — форма. І через те, що вона у мене періодично змінюється, я більше бачу себе як певне прагнення зробити щось практичне у сфері культури і, безпосередньо, українознавства. А далі та чи інша форма — це інструмент, за допомогою якого я досягаю певної мети.
Зараз я займаюся більше видавництвом. Викладання пішло на другий план, я перейшов до дослідницької роботи. Став читати лекції для приватних закладів, студенти яких дійсно вмотивовані отримувати знання. Тобто я менше творець, а більше — медіатор. Мені цікаво розказати те, що я дізнався в архівах, бібліотеках, через спілкування.
Я бачу у цьому своє призначення.
Матеріал створений в рамках проєкту Лабораторія Мрій. Простір Медіації, що відбувається за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
