Мої перші враження від музеїв походять з дитинства: порожні зали, коряві чучела лисиць, незрозумілі камінці чи папірці у скляних вітринах і внутрішній спротив. Навіщо я тут? Хіба це мене стосується? Здавалося, це про щось, що я мушу знати, але не те, що цікавить мене насправді.
Повномасштабне вторгнення змушує переосмислювати багато своїх стереотипів та уявлень. Ми все більше дізнаємося про те, як цілеспрямовано імперія стирала, перекручувала або привласнювала нашу історію та культуру, будуючи свою тюрму народів. Це продовжується і зараз: ворог вивозить пам’ятки культури, приписує собі таких митців, як Рєпін та Айвазовський, щоб підтримувати наратив про велику російську культуру та заперечувати, що Україна має власну історію, суб’єктність. Вони розуміють силу та важливість спадщини — або її відсутності.
Час переосмислити і ставлення до музеїв. Тож я ставлю собі питання: чи це дійсно якісь запилюжені та нудні інституції? Або ж це сприйняття — також імперське відлуння?
Готуючи цей матеріал, я бачу: музейники ризикують своїм життям заради збереження спадщини. Я чую від них: музей це інтерактив, це середовище, область критичного мислення, діалог. Це про минуле, яке і зараз навколо нас, і це про майбутнє.
Давайте подивимося, які вони насправді. Як музеї Харківщини борються за виживання під час повномасштабної війни, відновлюються після пожеж, створюють проєкти без експонатів та продовжують досліджувати архіви.
Культурна спадщина під обстрілами
За даними Міністерства культури та інформаційної політики, від 29 серпня 2023 року, в Україні зруйновано чи пошкоджено 93 музеї та галереї. Усього постраждали 1624 об’єкти культурної інфраструктури, без урахування пам’яток культурної спадщини, з них 591 об’єкт зруйнований.
Харківщина належить до тих областей, які зазнали найбільших втрат. 7 березня 2022 року від ракетних обстрілів постраждали Харківський художній музей і будинок Слово, який був резиденцією Літмузею. Художній музей після того не приймав відвідувачів більше року, відкрився у квітні 2023 року — в обмеженому режимі.
У ніч на 7 травня 2022 року російська ракета влучила у Національний літературно-меморіальний музей Григорія Савича Сковороди. У будівлі здійнялася пожежа.
«Вдалося врятувати ексклюзивні артефакти, які належали Сковороді, які могли бути тільки в цьому музеї, тільки в цьому місці. Але водночас загинуло багато: картини, які малювалися до попереднього ювілею, якісь речі. І якщо книжковий фонд відновити частково можна, то далеко не все», — розповіла Олена Рибка у грудневому інтерв’ю для Накипіло.
Проте 19 вересня у вцілілому приміщенні музея відкрився артхаб LIBERTY. В хабі планують проводити лекції, кінопокази і майстеркласи.
Історико-археологічний музей «Верхній Салтів» у Вовчанському районі побував під окупацією, був замінований, проте працівникам вдалося врятувати частину експонатів. Будівля музею також сильно постраждала через російські обстріли.
25 квітня 2023 року росіяни обстріляли краєзнавчий музей Куп’янська. Шестеро людей було поранено, двоє загинули: директорка Ірина Осадча та Олена Водоп'янова, яка працювала в музеї всього лиш десятий день. Цей заклад також пережив окупацію, але робітники докладали всіх зусиль, щоби урятувати колекцію. Саме пакуванням експонатів для евакуації займалися музейники.
Швидка музейна допомога. Хто рятує українські музеї, які постраждали від війни
Деякі музеї Харківщини зруйновані, деякі призупинили екскурсії та всі за можливістю убезпечили свої колекції: законсервували у підвальних приміщеннях або евакуювали. Перед усіма стоїть нагальне питання: яка роль музеїв і музейників під час повномасштабної війни?
Художньо-меморіальний музей Іллі Рєпіна
«Чугуїв рєпінський, Рєпін чугуївський»
Художньо-меморіальний музей Рєпіна — цілий комплекс музеїв, бо в нього входить меморіальний музей Рєпіна, художня галерея і краєзнавчий музей, а також виставкові зали «Шляховий палац».
У меморіальному музеї збирали особисті речі Рєпіна, меблі та предмети того історичного періода, відтворили його художню майстерню. Краєзнавчий музей присвячений історії міста і Чугуївщини: починаючи від археологічних знахідок першого відомого поселення і до сучасності. А у художній галереї збиралися роботи лауреатів премії Рєпіна, серед яких багато харківських художників.
Меморіальний музей знаходиться у будинку, де художник жив рік, коли повернувся з поїздки в Париж. Цей рік був настільки яскравим в його творчості, що отримав назву “Чугуївський період творчості”. 1914 рік — це останній приїзд Рєпіна в Чугуїв. Він хотів переїхати і бути похованим там, але це було неможливо:
«Останні роки життя він провів у маєтку “Пенати” під санкт-петербургом,у селищі Куоккала (зараз — Рєпіно). У 1917 році Фінляндія стала незалежною, і ця територія відійшла до Фінляндії. Так Рєпін, не виїжджаючи зі свого будинку, став емігрантом», — розповідає заступниця директора музея з наукової роботи Ольга Шевченко.
Радянська влада приклала багато зусиль, щоб повернути художника, але він не захотів, бо його ставлення до більшовиків було негативним. Усі його кошти були націоналізовані, а донька Тетяна ледь уникнула зсилання до сибіру. Тож хоча пізніше совєти перетворили Рєпіна на художника соцреалізму, його листи та картини свідчать, що радянську владу він не прийняв.
Про митця наразі відомо багато, в тому числі завдяки автобіографічній роботі Рєпіна «Далеке близьке». Пам’ять він мав унікальну: його записи на 80% підтверджують архівні документи. Книга жодного разу не видавалася українською мовою, говорить Ольга Олексіївна, тож музейники хочуть перекласти ці спогади й видати, доповнивши власними дослідженнями.
«У нас є такий слоган: “Чугуїв рєпінський, Рєпін чугуївський”. Ми вивчаємо не окремо Рєпіна як художника, а й місто, яке на нього вплинуло, з якими людьми він зустрічався, з ким дружив, на кого він вплинув».
Працівники музею вивчили генеалогію Рєпіна до самого 17 сторіччя, і хоча в коментарях їм часто закидають, що прізвище має писатися «Ріпин», за їхніми словами, жоден архівний документ не підтверджує походження митця від козака Ріпи.
«Який би пост ми не виклали про нього, завжди хтось приєднує посилання на фільми, де він обов'язково Ріпин. Наша директорка пише: “Хай він буде ким завгодно, давайте приїздіть, і будемо зберігати його спадщину”. Зразу всі відпадають», — сміється Ольга Олексіївна.
На її думку, важливіше за все — його твори, справи, ставлення до Чугуєва та України. Рєпін багато вкладався у розвиток мистецтва в Україні: мав багато українських учнів, підтримував грошима Київську рисувальну школу Миколи Мурашка, щоб художники могли навчатися не лише у санкт-петербурзі. У Чугуєві він збирався заснувати так званий «Діловий двір» — вільні художні майстерні.
Українська тема займає значне місце і у роботах Рєпіна: хто ж не бачив знамениту картину «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». А також — «Чорноморська вольниця», «Гайдамаки», «Вечорниці».
«Він дуже любив Україну. У нього стільки трепетних листів: пише про Іспанію — і обов'язково “небо як в Чугуєві”. А дівчата в Україні краще одягаються. Неаполітанська затока — “ой, так шумно, як в Чугуєві”.
Останній його лист землякам, вже десь перед смертю, був дуже щемливий. Він писав: “Вибачте, що я не можу вам відповідати на рідній моєму серці українській мові”».
«Щоб трішечки зняти цей тривожний синдром, ми займалися науковою роботою»
«Останні років 10 ми перебудували свою роботу так, щоб діти і дорослі розуміли, як музей працює. Ми відмовилися від стандартних шкільних екскурсій і розробили цілу систему занять. Якщо брати краєзнавчий музей, то це цикли занять “Оживають речі”. Беремо групу предметів, наприклад, праски або освітлювальні прибори, і розказуємо їхню повну історію, звідки вони виникли. Моє найулюбленіше заняття — це “Історія світла”, від Прометея і до сучасної лампочки. Діти навіть висікали вогонь кременем або терли ті палочки. І на їхніх очах проходила еволюція людства».
Різні формати розроблялися так, щоб зацікавити і малюків у дитячих садках, і одинадцятикласників. Найбільшою похвалою були слова дітей наприкінці заняття: «А можна я до вас прийду з батьками?».Та й дорослим було цікаво брати участь в інтерактивних екскурсіях, спробувати намалювати натюрморт або зробити відтиск на станку. Дійшло до того, що з Харкова до музею почали приїжджати на корпоративи. Багато відвідувачів з’їжджалися на Ніч музеїв: співробітники планували для них цікаві квести та відкривали ті частини будівель, в які було неможливо потратити в інший час.
Щороку до повномасштабного вторгнення 5 серпня музей святкував день народження Рєпіна, на яке з'їжджалися багато людей, проводився урочистий мітинг, вручали премію Рєпіна. Пізніше започаткували ще й день Іллі — більш камерне свято: його встигли провести лише два рази, і почалась Велика війна.
До загострення війни музейники готувалися, розробляли маршрути евакуації, хоча і до останнього не вірили у можливість повномасштабного вторгнення. Перший місяць після 24 лютого займалися спасінням колекції, але по вечорах поверталися до дослідницької роботи:
«Щоб трішечки зняти цей тривожний синдром, ми займалися науковою роботою. Тим, чим могли, що в нас було в комп'ютерах, бо ноутбуки завжди з собою. З якогось боку, це любов до праці, бо кажуть: музейник це діагноз. Але ще це допомагало відволіктися і трішечки прийти до тями».
«Культурна спадщина не десь далеко, а серед нас»
Зараз музей не приймає відвідувачів, експозиції зняті та перебувають у безпечному місці. Проте музейники продовжують роботу: досліджують оцифровані архіви, працюють над книгою про Рєпіна, спілкуються з відвідувачами віртуально.
Зокрема, активно ведеться діяльність громадської організації Рєпінський культурний центр. У ній беруть участь не лише музейні співробітники, а й інші небайдужі містяни, фотографи, художники та вчителі, а також партнерські організації.
Діяльність організації спрямована на збереження культурних пам’яток, багато з яких знаходяться у занедбаному стані та потребують реставрації. Проте також одна з найбільших задач — просвітницька діяльність. Проєкт має сторінку на Facebook, де регулярно викладаються дописи про історію Чугуєва:
«Ми беремо культуру в широкому контексті: це не тільки архітектура або історія, а й люди, які населяли Чугуїв, щось для нього робили. Даємо людям відчути, що культурна спадщина не десь далеко, а серед нас.
Треба про неї говорити, щоб люди її пропускали через себе, щоб вони бачили, в чому вони живуть. Знаєте, кажуть: “Ой, ось у Римі пам'ять, а що в тому Чугуєві?”. Та ось воно, ви повз нього кожного дня проходите і навіть не бачите. Неможливо зберегти спадщину, якщо люди не будуть її відчувати своєю, важливою», — переконана Ольга Олексіївна.
Просвітницька робота — справа складна і довга, проте заступниця з наукової роботи говорить: якщо їм вдасться зацікавити хоча б 20–30 людей, це вже велике досягнення. Зараз стало модним вивчати своє походження, свій рід, і організація вбачає в цьому робочий підхід: допомагають тим, хто до них звертається, знайти їхніх пращурів, розкопати історію родини.
Ще один великий напрям досліджень має назву «Повернення з забуття». Окрема сторінка «Музей Рєпіна — малим громадам. Історія без купюр» присвячена жителям громади, яких репресувала радянська влада у 30-х роках. У публікаціях музейники намагаються не давати своїх оцінок, а показувати факти, архівні докази, щоб спонукати людей замислитися.
«Сьогодні ми говоримо, що можна вивчати свій рід, а тоді ж боялися: а якщо у мене в роду є хтось репресований? Наприклад, ми знайшли онуку репресованого священика, вона ніколи нікому не зізнавалася. І коли ми з нею розмовляли, вона страшенно боялася, що це десь випливе.
Я піднімаю списки якогось села, наприклад, Кам'яної Яруги, і половина списку репресованих — це Ачкасови. І я бачу по прізвищам, що це батьки, брати, тобто цілий рід просто викосили. Навіщо? А просто план по знищенню. І це так страшно. Коли про це розповідаєш, люди більше розуміють, чому ми такі безпам'ятні».
Щоб написати маленький допис, музейники перелопатити безліч архівних справ. Зараз це ускладнюється тим, що архіви не працюють, і лише невеликий відсоток наразі оцифрований. До того ж, багато документів знаходяться у росії, тож доступу до них немає. Проте Ольга каже, що вони сподіваються на репатріацію після перемоги.
Харківський Літературний музей
Колекція про Харків вільних людей
Харківський літературний музей продовжує працювати під час повномасштабного вторгнення, проте фонд евакуювали за першою можливістю. Директорка музею Тетяна Пилипчук говорить, що для росіян їхня колекція та її прочитання небезпечна: вона про зовсім інший Харків, відмінний від образу зросійщеного міста.
«Цінна частина колекції — це Червоний Ренесанс, “Розстріляне Відродження”, культурна революція 1920-х років. Так само у нас є надзвичайні артефакти, пов'язані з українським рухом опору 60–80-х років, і неймовірно цікавий самвидав ранніх 90-х.
Усі ці три періоди розповідають нам про Харків експериментів, Харків вільних людей, Харків, який вміє самоорганізовуватись, відстоювати свою позицію, не боїться майбутнього. Щоб з нами не робили, як би не намагатися репресивними методами все це в нас знищити, не виходить. Це наша несуча конструкція. Тому у нас не було питань, чому Харків вистояв».
Серед експонатів — рідкісні видання, рукописи, фото, листування, документи, навіть трудові книжки й квитанції. Усе це дозволяє відтворити історичний контекст: скільки письменники заробляли, чи могли купувати валюту, чи були в них собаки, скільки коштувало ту собаку утримувати.
Спираючись на документи, можна перезапустити історію про нашу літературу і місто, говорить Тетяна: це все одно інтерпретації, але засновані на фактах, а не на фантазіях пропагандистів. Це шлях до привласнення письменників, яких ми сприймаємо лише як офіційну частину шкільної програми, перетворення їх на частину нашої культурної пам’яті, яку ми дійсно хочемо знати.
Як Харків себе буде мислити
«Багато колег говорили про те, що музеї зараз мають сидіти тихо, щоб не наражати себе на небезпеку. У мене завжди було питання: а коли має працювати наша база даних культури, ця пам'ять, щоб це справді було потрібно для суспільства? Якщо музей мислить себе не як інструмент пропаганди, а саме як інституція пам'яті, то музей має бути дуже активним сьогодні».
Тетяна говорить про те, що сьогодні шалений запит на українське, на те, хто ми є. Доводити свою ідентичність не потрібно: якби ми її не відчували, не воювали б так завзято за свою свободу. Але час формувати власну культурну пам'ять, засновану на цитатах з наших творів, фільмів, мемів, називати вулиці власними назвами.
«Тут музеї якраз і мають включатись, просто не мають права мовчати. Ми маємо відчувати потреби суспільства і намагатися дістати зі своїх фондів саме ту пам'ять, яка може допомогти суспільству».
Працювати без музейних предметів важко, і команда Літмузею вчиться працювати з відсутністю. Їхня виставка «Антитекст» у Львові побудована саме на дослідженні того, як відсутність формує наш світогляд та інтерпретації. Адже нашу культурну пам’ять чистили, підміняли поняття, тож важливо розуміти, як це на нас вплинуло.
Також під час повномасштабного вторгнення музейники зробили в Харкові виставку «Власні назви» — у Театральному сквері, між бюстами Гоголя і пушкіна. Символічна локація була вибрана свідомо. Виставку присвятили тому, як імперія маркувала свої території через інструменталізацію культури, перетворення її на нструмент пропаганди.
«Імперія досить чітко позначала свої території через називання топонімів. Ми намагались підійти до цього максимально беземоційно і показати присутність у нашому публічному просторі російських, імперських назв і українських, які безпосередньо пов'язані з Харковом. І ще нам важливо було показати, що якщо це існує одночасно, то закінчується бомбардуванням. Тому що це підважує нашу суб'єктність».
Виставка почала жити у публічному просторі: хтось почав писати антиукраїнські гасла, хтось антиросійські, хтось витирав це. За словами директорки музею, це спочатку засмутило команду, але загалом вийшло саме те, чого вони хотіли: стартував діалог. Метою цього проєкту було пробудити в харків’ян інтерес та бажання жити у своєму світі з власними назвами.
Зараз Літмузей домовляється з чеськими та польськими музеями про спільні виставки.
«Наш проєкт “П'ятий Харків” — це фактично спроба на основі тієї пам'яті, того досвіду, який ми зберігаємо, говорити про майбутнє Харкова. Як Харків себе буде мислити, як сам себе опише, який шлях вибере.
На третьому етапі “П'ятого Харкова” ми намагаємося знайти спільні наративи з іншими культурами, з якими хочемо взаємодіяти в одному культурному полі. Ми зрозуміли, від кого хочемо чітко відмежуватися, не пускати в свій дім. Але з якими культурами ми тепер будемо дружити, які теми спільно проговорювати?».
Літмузей відкритий для відвідувачів з 10:00 до 17:00, з середи по неділю. Можна завітати на конкретні події — 1 жовтня, наприклад, був гаражний розпродаж особистих речей Сергія Жадана. Або ж у будь-який робочий день на дві експозиції. Перша — «Харків залізобетон»: про будинок Слово, письменників 20-х і мистецькі резиденції, які діють там у квартирі Шевельова. Друга — «Майстерня Бондаря». Там виставлені роботи колишнього музейного художника Валєра Бондаря: афіші, які він робив для музею, поштівки, ліногравюри. Щоправда, не оригінали, а відновлювальний фонд — зрозуміло, чому. Виставка розміщена у підвалі, в самій майстерні Бондаря.
«Валєр Бондар був дуже важливою людиною. Сергій Жадан називає його своїм гуру. Це надзвичайних художник, який формував це середовище довкола музею. Знаєте, чому ми сьогодні такі? Тому що музей формували нон-конформісти, люди, які обрали зовсім іншу роботу з пам'яттю, інші підходи. І коли потрапляєш в таке середовище, тобі далі хочеться все це робити», — розповідає Тетяна Пилипчук.
У планах команди — відновити виставку «Григорій Сковорода: мандрівка за щастям» і спробувати роботу з іншими форматами. Цей проєкт поки що тримають в таємниці: Тетяна говорить лише, що він пов’язаний з масовою культурою.
«Якщо нам вдасться, то відкриємось. Якщо не зможемо, можливо, розкажемо про досвід. Але чомусь я впевнена, що у наших співробітниць все вийде. Команда неймовірна: всі мотивовані, налаштовані. Чому? Тому що розуміють, для чого вони це роблять».
«Як ми працюємо з минулим досвідом — це про те, яким ми будуємо майбутнє»
«Не всі, на жаль, розуміють, що роблять музеї: якісь старушки зберігають якісь вірші. Бо в музеї тебе проводили і розповідали тобі історію, яка тебе не стосувалася. У радянському союзі музеї були інструментами пропаганди і досить довгий час такими і залишались. А коли ти не мислиш цю історію як свою, ти і будеш ставитись до музеїв як до інституцій, які не про тебе, які існують просто тому, що так треба».
У нашому суспільстві культура сприймається скоріше як розважальна індустрія, а не ціннісна база, яка нас формує, вважає Тетяна. А на музеї у сфері культури звертають увагу в останню чергу, після парків і театрів.
«Ніхто не знає, що з ними робити. Це начебто треба фінансувати, треба зберігати, а це забирає багато коштів. Така валіза без ручки, у нас навіть проєкт був: “Символічний капітал чи валіза без ручки?”».
Проте зараз з’являється запит на створення нових музеїв. Адже українці переживають межовий досвід, пам’ять про який необхідно зберегти. І від музеїв багато в чому залежить, як ця пам’ять буде збережена, описана, систематизована. Це великий виклик — відрефлексувати, що саме ми зафіксуємо і як, а що викинемо. Ще більший — уникнути створення пропагандистських наративів тільки на нашу користь. На думку директорки Тетяни Пилипчук, музеї — це область критичного мислення, а не інструмент пропаганди.
«Є небезпека, що ми не зможемо зберегти це так, щоби і через 20 років для тих, хто буде стикатися з цими меморіями, це була така само важлива і гаряча історія, як для нас сьогодні.
Нам не потрібно примушувати людину пережити досвід згвалтування, окупації, приниження, вбивства. Ми не маємо права так робити з людьми. Але ми можемо розповідати про всі ці досвіди так, щоб їх не хотілося повторити».
Пам’ять про Другу світову війну була збережена у такий спосіб, що росія в ній залишилася країною-переможцем, що уможливило, зокрема, і цю війну. Адже країна втратила багато людей, виступила проти зла, тож про її власні злочини вибрали не говорити.
«Ми колись з підлітками говорили про ці радянські наративи, в тому числі і Другої світової війни. Я кажу: “А ви ніколи не думали подивитись на цю війну як на війну Чужого проти Хижака?”», — розповідає Тетяна, знов наголошуючи: те, як ми пропрацьовуємо такий досвід, критично важливо для майбутнього.
Адже музеї не просто виставляють артефакти, а будують з них певні історії. І справа не лише в тому, які історії вони пропонують, а і як ці історії створюються:
«Чи ми створимо монолог — ви прийдете, дізнаєтесь всю правду, прийміть це і живіть з цим. Чи ми вас запрошуємо разом з нами конструювати минуле. Давайте подивимось на нього як на певний конструкт, на інтерпретації, які можуть бути дуже різними і можуть враховувати ваш персональний досвід, ваш голос. Це інший підхід музею, і це вже про інше суспільство. Тому музеї це про майбутнє: як ми працюємо з минулим досвідом — це про те, яким ми будуємо майбутнє».
