Любов Якимчук — українська письменниця, поетка, сценаристка. Вона проживала в Харкові як учасниця Харківської резиденції «Слово», досліджуючи життя українського футуриста Михайля Семенка. Ми сходили до Люби в гості, аби розпитати про місто, літературу, її пошуки в архівах та натхнення.
Про Харків
Якщо говорити про Харків побутовий, я бачу привітних людей, усі дуже френдлі, мені тут більше українською відповідають, ніж у Києві, у мене немає якогось такого песимістичного бачення міста. Для мене Харків було завжди містом радості, архітектектурної привабливості, для мене це місто номер один в Україні, найкрасивіше і з найцікавішою історією. Воно сучасніше, ніж Київ, воно пізніше виникло й забудовувалося пізніше. Воно таке широке, просторе — оце якесь степове мислення забудови, широта, великі проспекти, широкі вулиці.
Наприклад, якщо порівнювати зі Львовом, я не можу там жити, я мешкала там пів року, і це страшенно важко. Оці всі стіни, вузькі вулиці на тебе тиснуть, а Харків — це місто, у якому мені комфортно.
Про Михайля Семенка та його рідні Кибинці
У мене з Семенком давно доволі близькі стосунки, ще як була студенткою в 2007 році, я писала про нього біографічну поему. 12-го року я пішла шукати в громадських архівах інформацію про нього й не уявляла, що мені може бути так цікаво їх досліджувати.
Коли ти береш документи, яким сто років і більше, це щось фантастичне. І ти їх розшифровуєш, бачиш почерк, і до цього це тримали одна-дві людини — тебе будоражить від значимості та унікальності речей, які тримаєш у руках.
Він у чомусь для мене був таким… Я в нього вчилася, як робити проєкти, мені страшенно подобаються всі ці його містифікації, справа про смерть, справа про труп. Він підходив до культури як культурний менеджер.
Михайль був харизматичною людиною, перший почав писати верлібром, осучаснив українську поезію. Це було перше, що в шкільній програмі мені було не нудне, а цікаве. Я писала вірші з дев’яти років, і для мене творчість Семенка — це було щось інакше, інакший світ. 12-го року ми з Олегом Коцаревим, поетом-харків’янином, зробили в кількох містах України проєкт «Рік Семенка».
Я коли це все розкопувала, багато говорила з друзями, батьки багато історій всяких знали незвичних….
Чуємо якийсь дивний звук скрипу. Любов каже: «Квартирка з нами розмовляє, добрий день».
…і потім почалась війна. Мої батьки опинились у зоні бойових дій, їх вдалося вмовити і вони виїхали в лютому 15-го року звідти. Ми шукали, де їм оселитися й нічого не могли знайти такого, щоб їм сподобалося. Їм усе хотілося щось своє, і вони збиралися повертатися назад. А потім я їх просто повезла в Кибинці — село, у якому народився Михайль Семенко.
Маєток Трощинського у Кибинці вважався одним з осередків української культури першої чверті XIX століття («малоросійські Афіни»). Тут діяв домашній театр, у спектаклях брали участь батько і мати Гоголя, оркестр, була бібліотека, яку створив український скульптор Іван Мартос, колекції творів. У Кибинці часто бував письменник Василь Капніст, громадський діяч Іван Муравйов (Муравйов-Апостол).
Це село вже не було для них чужим, бо я постійно розповідала про нього історії. Тому вони там оселились, і воно стало і моїм. Тож Семенко, який був моїм літературним героєм і який мені подобався як автор, допоміг моїй родині адаптуватися.
Нас просять перейти в іншу кімнату, бо починають виставляти простір для квартирника «Напроти Семенка». Захід так названий, бо резиденція розташована якраз навпроти оселі Михайля. А в квартирі, де ми, мешкав Петро Лісовий, журналіст та прозаїк, засуджений на п’ять років таборів «за підривну роботу в складі підпільної націоналістичної організації з метою відриву України від СРСР».
Про Донбас/Харків
Для мене це взагалі дивне запитання, бо чому Донбас не схожий на решту України? Просто Донбасу не так пощастило, як Харкову. У Харкові тоді спецзагони відбили атаку, а в Донецьк і Луганськ пустили армію, яка йшла зі Слов’янська. Або, підозрюю, були якісь торги, якісь закулісні рішення. Просто менше пощастило. Але те саме могло статися з будь-яким іншим містом на кордоні з Росією.
Тобто тут не йдеться про якусь інакшість людей, якесь інакше мислення. Бо, наприклад, коли Париж окуповували в Другу світову війну, там теж були колаборанти, які виносили окупаційній владі квіти, і у Львові були. Тому це питання здається мені штучним. І ця тема походить передусім з російської пропаганди, аби легше роз’єднати, приєднати, захопити та відвоювати.
Про збірку «Абрикоси Донбасу»
Головна моя теза — «там, де не ростуть абрикоси, починається Росія». Якщо зі сторони Луганщини їхати на кордон з Росією, на російських територіях ці посадки абрикосів, яких у нас дуже багато, зникають. У нас ще до війни родичі далекі їздили до Росії і везли туди абрикоси. Поема написана 2012 року, і йдеться про те, що є кордон абрикосовий, який не залежить абсолютно від інших кордонів, кордон чогось живого і неживого, чогось такого красивого емоційного і чогось, навпаки, не такого. Поштовхом до написання була заява одного українського письменника, що, можливо, варто Донбасу й Криму дати можливість від’єднатися. Мене це дуже сильно обурило. І я написала про такий от український Донбас, про шахтарів і працівниць вуглепереробної фабрики, про Донбас емоційний, красивий по-своєму, про ці терикони, як жіночі груди, про тілесний Донбас. Про такий, яким його бачу я. А коли почалась війна, я намагалась зафіксувати якийсь цикл розкладання, зафіксувати, як руйнується довоєнний світ. Вона, власне, про постійне втрачання, яке ніколи не завершується.
Про будинок «Слово»
Тут привидів немає. Єдиний привид, який є (дістає показати нам фото Майка Йогансена), ось це знайдене мною фото. Я не знаю, хто це підклав, знайшла його під столом. Спиться тут прекрасно та спокійно.
Кажу, що мені тут трохи порожньо. Любов каже, що проєкт лише починається, а тепер це буде постійна резиденція і цей простір буде обживатися. Зараз трохи порожньо, але все буде змінюватись.
Я вже їду. За цей час я займалася дослідженням, ходила в архіви Літературного музею і не лише. Далі це буде біографічна книжка. У мене вже є синопсис, вже є викладена історія. Я тут знайшла те, заради чого варто було приїхати і прожити тут місяць.
Про культ Львова
Харкову нічого не бракує, щоб порівнювати себе зі Львовом, Харків самодостатній. У нас є якийсь в країні культ Львова, але я вважаю, що все це трохи перебільшено. Бо коли дізнаєшся про побутовий Львів…. Я там мешкала, і, якщо дивитись на типових львів’ян, не з літературного кола чи інших інтелектуалів, то вони дуже консервативні. І, мені здається, тут немає чому заздрити. Я була шокована після свого Луганська, який львів’яни вважають некультурним, як туди приїхала і мені декілька чоловіків не подали руку навзаєм, і це було для мене дуже дивно.
Кажу, що це є і в Харкові і обидві погоджуємося, що ще довго потрібно суспільству виховуватись.
Про захоплення
Я вже пів року вивчаю психіатрію. Мені це потрібно для моєї творчості. Це страшенно цікаво і потрібно, щоб не робити дурних помилок, їх часто роблять у кіносценаріях.
Любов Якимчук писала сценарій до фільму про Будинок Слово.
Я займаюсь лише літературою, але іноді в мене бувають божевільні ідеї. Ми нещодавно переїхали з квартири в приватний будинок і з’явилася ідея шити. Чоловік подарував мені швейну машинку, бо я довго збиралась, вибирала, наважувалась, а він просто замовив. Я собі дозволяю якісь дивні хобі, колись я захопилась біологією, а в школі навіть хотіла стати лікарем. А потім це може мені допомагати, як у випадку з психіатрією, яка допомагає мені писати сюжети. А ще мене захоплює мода, я збирала книжки з історії моди, в яких є не лише ескізи, а й викрійки ще з 60-х років, які я купую на ексклюзивних розпродажах. Я дозволяю собі такі речі, щоб відпочивати, перемикатись, так цікавіше жити. Я люблю спілкуватись з людьми, а раніше також працювала журналісткою. Але в літературі відчуваю менше обмежень, в ній я краще можу себе виразити.
Про те, з чим поїде з Харкова
Я з Харкова поїду з новою зачіскою.) Мені хотілось тут зробити якісь речі, які ти робиш не як турист, а робиш вдома. Я намагалась потрапити до зубного лікаря, але тиждень був таким насиченим, що не встигла. Я намагалась місто сприймати по-побутовому. Готувала тут млинці в суботу, бо це моя домашня традиція. З таким новим досвідом життя в Харкові як харків’янка. І повернусь з цим відчуттям.
Читайте й інші розмови з літературними резидентами:
«Є така національність — ужгородець», — Банді Шолтес, письменник
