Харківська художниця Марія Борисова: про мистецтво, родину, війну та повернення

Коли почалася велика війна, харківська художниця Марія Борисова з чоловіком, чотирма дітьми, батьками та собакою тиждень прожили у сховищі Театру ляльок. Згодом родина переїхала в Болгарію, а надалі опинилася в містечку майстрів у Великій Британії. Про родину, мистецтво, міжнародні виставки, село Графське та Харків читайте в інтерв’ю.

24 лютого 2022 року

Ми, як і багато хто, не очікували, що буде саме так. Були зібрані тривожні сумочки. Ми прокинулись і пів дня провели в холодному бомбосховищі з собакою. У нас веселий енергійний лабрадор, із ним важко довго бути в закритому приміщенні. 

Нам пощастило: друзі, актори Харківського лялькового театру запросили в імпровізоване бомбосховище у театрі. Там ми провели тиждень, страшний тиждень, але в ньому було багато відкриттів про людей, які навколо нас завжди були: на що вони здатні. Всі були дуже згуртовані, піклувались та підтримували один одного. Багато людей з дітьми, тваринами, такий собі Ноїв ковчег. Я згадую той період з любов’ю та вдячністю. Багато хто з них зараз волонтерять і воюють. 

Ми вирішили, що потрібно вивозити дітей. Якби не діти, може, й залишилися б у Харкові. Ми просто поїхали кудись, не знали куди. Дорогою спілкувалися з друзями з різних країн та із західних регіонів України. 

Дорога нас привела до Болгарії, в дім наших друзів. Нас було вісім людей і собака. Там ми провели два місяці. Друзі запропонували пожити, скільки схочемо. Я жила ніби в кіно. Багато хто подібне відчував: щось трапляється, але ніби не зі мною, немов якесь кіно показують. 

Життя в Англії: Фарнем, місто натхнення й підтримки

Зрештою ми опинилися в містечку на півдні Англії.. Все сталося дивно: я заповнювала якісь анкети, програми, куди можна поїхати, де нас візьмуть. Уже й не пам’ятала, що заповнювала. І тут дзвонять: «Ось є квартира у Фарнемі в Англії, чи хочете?».

Ми поїхали. Я не розуміла, куди ми їдемо, а коли приїхали, виявилося, що це місто майстрів. Невеличке, десь годину потягом від Лондона, але тут така концентрація різних митців і художників, що я відразу відчула себе добре. Це неймовірне місто.

Наразі в мене є маленька студія, де я можу працювати. Майже два роки я викладаю два рази на тиждень — це небагато, тож у мене залишається час і на роботу в нашій ком’юніті для українців у місцевому артцентрі. Це центр для дорослих людей із ментальними відхиленнями та для тих, які потребують допомоги в життєвих кризах. Було вирішено, що українці теж потребують арттерапії.

Це стало важливим для багатьох, бо в Англії не надто багато українців, як у Польщі чи Німеччині, і важливо спілкуватися зі своїми. Наша артгрупа стала таким місцем, де ми збираємося, спілкуємося, допомагаємо один одному, робимо якісь творчі речі. 

Тут дуже різні люди. Є професійні художники, які малювали раніше, а є люди, які ніколи не малювали, нічого творчого не робили, але підтягнулися випити чашечку чаю з нами, а потім почали малювати. І це стало таким полегшенням для всіх. Можна не тільки малювати, а й керамікою займатися, і валяння робити. Що хочеш, немає ніякої оцінки. Головна мета – зцілення та задоволення.

Англійці дуже підтримують українцев та емоційно реагують на події України. Цікаво, що багато хто змінив ставлення до українців, бо очікував, що ми будемо у розпачі, депресії. Але в нас такий народ: якщо навіть є депресія, то сміх і радість теж десь поруч. Ми зустрічаємося, щось малюємо, п’ємо чай, потім хтось розказує, як він виїжджав, хтось розказує про рідних, які в Україні, плачемо, потім починаємо сміятися, співати пісні. Вони дуже вражені, які ми є, і дуже нас люблять. 

Від людини до людини

Окрім занять, разом з іншими митцями ми створюємо культурні проєкти. Один з таких проєктів — «Незламні». Проєкт виник після курсу фотографії, проведеного фотографкою Наталією Шаромовою. Учасники групи фотографували один одного та ділилися своїми історіями про пережите. Цей проєкт отримав культурний грант, результатом стала серія виставок, що включала 24 фотопортрети та 24 історії.У кожній можна було написати що завгодно про себе, Україну, як ти приїхав до Англії. 

Цікавою була реакція публіки. Багато хто казав: ми відчули, що це не просто новини, не війна з підручників. Ми себе поставили на ваше місце й відчули, як це: коли війна торкається кожної людини. 

Тому мені здається, хоча всі все нібито знають із новин, але розповідати про особистий досвід важливо. Можна і через творчість щось передавати, і я для себе таку місію бачу. Тож я бачу можливість через творчість розповісти, розкрити якісь речі. Їх можна сухо прочитати в новинах, але це не те ж саме. 

Осінь — гарна пора для виставок 

До великої війни ми з чоловіком мали сімейну майстерню меблів «Нестор». Коли почалася війна, в один день все скінчилося. Наразі майстерня не працює, на жаль. Але звільнилося багато часу, і я змогла займатися творчістю. Є щось добре в тому, що одне закінчилося — і почалося інше. Якісь подарунки, вважаю, від Бога відбуваються, хтось щось отримує. Ну, не натомість, але щось гарне трапляється теж. 

Спочатку я брала участь в аукціонах, благодійніх виставки на допомогу Україні, різним фондам, дітям, пораненим. Перші виставки проводили наші кураторки, які теж приїхали з України. Хотілося щось робити, якось допомагати, тож ми об’єднувалися та робили виставки. 

Першою була виставка в Ковентрі, згодом в Оксфорді, Лондоні, в Уельсі, у Фарнемі. У Нью-Йорку мої роботи були презентовані в  українському павільйоні VOLTA Art Fairs — разом з українською Mriya Gallery в Нью-Йорку та Rukh Art Hub Марії Мануйленко-Рябчун і Ольги Северіної. У Фарнемі ми організували сімейну виставку, а зараз проходить соло-виставка «Один день на землі».

Родина й мистецтво

З дитинства я росла у творчому середовищі. Родина в мене чудова, творча, різноманітна. Батько — Борис Шустерман, режисер і сценарист. Мама — Ольга Борисова, відома в Україні архітекторка, дизайнерка інтер’єрів. До останнього вона вела багато проєктів в Харкові, зараз теж працює, але не так багато, бо дистанційно нелегко вести проєкти. Моя тітка — Ірина Борисова, відома українсько-американська художниця, понад 30 років живе в Америці. 

Ми вирішили зробити виставку в Фарнемі, показати нашу творчу родину. Мама, коли з’явився час, прийшла на наше артзаняття і вирішила згадати, як це: малювати акварелі. Каже, 30 років не малювала. 

В Англії красива старовинна архітектура, надзвичайно цікава у маленьких містечках. А мама завжди захоплювалася архітектурою, тож почала малювати все, що сподобалося. ЇЇ акварелі зараз дуже популярні. 

Тож ми вирішили зробити сімейну виставку. Цікаво, бо ніколи ще не робили такого.

В останню мить до нас приєднався мій молодший син Павло, йому дев’ять років. Він захопився ідеєю, почав навіть полотна в мене забирати. Намалював роботу, яка мені дуже подобається: «Українське серце». Вона, до речі, продалася прямо на відкритті виставки. 

Я виставила декілька своїх нових великих живописних робіт. Там є робота «Як ти? Я тримаюся». Коли я її намалювала, мені одразу написали багато друзів, що саме так себе відчувають. Це був крик душі про себе, але виявилося, що не тільки я так почуваюся.  

Також я виставила щоденник війни, який робила в рамках міжнародного челенджа Inktober. Це був 2022 рік, я щодня малювала те, що в голові, а тоді було лише одне: «Це віроломна війна». 

Зараз я вперше виставила цю серію робіт цілком. Хоч пройшло вже багато часу з початку війни, люди приходять і починають плакати. Я сподіваюся, це надихне їх не звикати до війни, не думати, що нічого з цим не поробиш: хоч допомагай, хоч ні. Бо це не так. Я сподіваюся, це стане стимулом допомагати надалі. 

Учитель і пошук орієнтирів

Мій учитель Биков Євген Іванович — неймовірний художник. Не знаю, хто більше: учитель чи художник, бо це особистість, яку зустрічаєш раз у житті. Я потрапила в 14 років до його артстудії, це простір на Сумській вулиці. Стеля шість метрів, і все увішано його та учнівськими роботами. Коли я зайшла туди, побачила ніби храм мистецтва. 

До цього я вже бувала в артшколах: у Репінській школі в Харкові, у Художньому ліцеї, у різних гуртках. Але це було щось зовсім інше, щось неймовірне: зустріч зі справжнім мистецтвом, з людиною, яка відчула, схопила диво. Диво мистецтва. 

Художників багато, дехто гарно малює. Але Биков знав і зміг показати, розповісти нам, який взагалі сенс мистецтва. І мабуть, все життя я намагаюся не втратити цей зв’язок. Нагадую собі, чи в тому напрямку йду, чи відклоняюся. Не хочеться робити щось модне, на потребу, що буде краще виставлятися, продаватися. 

В артстудії я зустрілася з найкращими друзями. У нас була дружня спільнота, де ми навчалися, жили, співіснували разом. Це були надзвичайно щасливі роки, і моя вдячність до Євгена Івановича — на все життя. Згадуємо його, як близького родича. До нього можна було прийти з будь-якими питаннями, не лише про мистецтво, а й про життя. Іноді він щось малював, а потім воно ставало пророцтвом. І про Чорнобиль в нього була картина, ще до катастрофи. Взагалі в нього був погляд крізь часи та простір. 

Графське й ліси Харківщини

Наша дача — у селі Графському на березі річки Сіверський Донець під Вовчанськом. Колись там жив граф, були графські конюшні, старовина школа, яку зараз знищили. Нещодавно евакуювалися майже всі люди, які до останнього жили там, бо в когось корова, у когось кози. Дуже шкода цих людей. Багато хто взагалі не виїжджав нікуди з того села за все життя: люди там як народилися, так і жили.

Я часто згадую хвойні прекрасні ліси в Харківській області навколо Старого Салтова, грибні ліси, де ми гуляли. Біля Графського багато окопів із часів Другої світової війни, ми тими горками гуляли, думали: які тут були воєнні дії, як це було. Іноді там ходили «чорні археологи», збирали снаряди. Не знаю, чи колись зможемо погуляти в тих лісах, боюся, вже ні. Місцеві, мабуть, повернуться, бо там для них — весь світ. Не знаю. 

Є теми, які я оминаю навіть у думках. Ціла епоха там пройшла, така гарна. Влітку дача була майстернею, місцем відпочинку, зустрічей із друзями. Батьки переїхали туди жити, там і зустріли війну. 24 лютого були різні думки: може, нам поїхати туди теж, там хоч і близько до росії, але глухе село, далеко до траси. На щастя, ми не поїхали, бо воно було захоплене майже відразу. Батьки приїхали до нас, і ми вже були разом.

«Раніше ти хотів мандрувати Європою, а зараз хочеш лише в Харків»

Найбільше жадане нині — повернутися в Харків. Раніше ти хотів мандрувати Європою, а зараз хочеш лише в Харків. Для мене взагалі ніколи не було думки звідти поїхати, навіть в Київ. Я жила якийсь час біля Києва, але коли повернулася знову в Харків, то була щаслива. Мені він завжди подобався, у мене була прекрасна майстерня в Харкові, друзі, середовище.

Дух нашого міста — унікальний. Кажуть, кожен кулик хвалить своє болото, але Харків насправді неймовірний. Я часто уві сні бачу тихі вулиці, якими ходила, і сподіваюся повернутися і продовжити жити в Харкові. Я не їздила додому, бо тут діти, тут всі. Мабуть, це егоїзм, та іноді хочеться все залишити та поїхати в Харків.  Може, найближчим часом і вийде. Ми сподіваємося, що зможемо повернутися у вільну Україну. 

Я намагаюся якось балансувати. Іноді потрібно втекти від рутини, зайнятися творчістю, піти в майстерню, щось писати. А коли багато творчої роботи, то вже прагнеш із сім’єю провести час. Кажу дітям: мені вже хочеться вам казочку почитати, суп зварити. Я, мабуть, як усі батьки, що працюють: вихідні — дітям, інші дні — для роботи.