Затяжна війна, попри завдані біль і втрати, вчить жити не просто сьогоднішнім днем, а задумуватися, яким буде завтра, і цінувати, пізнавати своє: пам’ять, культурну ідентичність, спадщину. А ще — актуалізовує проблеми, які раніше вважалися не на часі. У цьому тексті ми зібрали приклади ініціатив проактивної спільноти, які надихають не бути пасивними та об’єднуватися задля суспільних змін.
Резиденція «Дім повільної річки»: досвід дослідження спадщини
Slow River House — це невеличкий простір у Старому Мерчику для роботи культурних діячів і діячок, насамперед зі східних регіонів України. Резиденцію наприкінці 2023 року створила Некомерційна громадська організація «Культурний трафік» за підтримки Goethe-Institut Ukraine. За цей час простір прийняв сім резидентів і резиденток.
Культурний простір розташований в одному з будинків селища. Це хата-мазанка, побудована, за словами організаторів, на початку ХХ сторіччя. В оселі постійно мешкали люди, тому вона зазнала трансформацій: шифер на покрівлі, оббитий цеглою фасад, господарчі прибудови. Будинків із подібною історію в селищі багато.
Ремонтуючи приміщення, організатори прагнули зберегти автентичність хати-мазанки та водночас створити комфортні умови для сучасного проживання. Наприклад, організатори прибрали шари шпалер, фарбу на стінах і відновили побілку. А ще відтворили оздоблення вікон із традиційними елементами.
«Ймовірно, на вікнах раніше були дерев’яні обрамлення, як у всіх інших хатах. Нам стало цікаво, як ми можемо з тим працювати. Інтуїтивно я розуміла, що потрібно робити мінідослідження: подивитися на всі приклади, які є. Бо ми хотіли, аби наша хата залишилася вписаною в контекст села. Потім маємо виготовити нові обрамлення. Звісно, не вистачало компетенції, тому що я не дизайнерка і не архітекторка», — пояснила менеджерка проєктів, голова НГО «Культурний Трафік» Олена Касперович.
Організатори резиденції спільно з архітекторкою Валерією Агафоновою та знавчинею місцевості Людмилою Золочівською вивчили, як оздоблені найстаріші хати в селищі.
«Ми звернулися до краєзнавців, пішли в місцеву бібліотеку. Деяку інформацію здобули із сімейних альбомів людей, які там живуть: зі світлин, де люди фотографувалися навпроти хати. Це було цікаво», — додала керівниця організації.
На основі польового дослідження Валерія Агафонова створила модель вікна для резиденції, яка зберігала культурні коди селища.
Культурні діячі прагнули привернути увагу місцевих жителів до власної спадщини, як її вивчати та берегти. Так народилася ідея воркшопу для підлітків.
«Ми взяли за основу вікно із сусідньої вулиці. На воркшопі діти змогли самі виготовити такі моделі за схемами, які підготувала Валерія Агафонова. Ми отримали дуже хороший відгук», — зазначила культурологиня.
Створюючи план польового дослідження Старого Мерчика, організація намагалася відшукати схожі проєкти. За приклади взяли резиденції в селі Сумської області та відновлення хати на Чернещині. Крім того, «Культурний трафік» радився з фахівцями, як людям варто досліджувати спадщину.
«У кожному інтерв’ю ми ставили питання: із чого взагалі починати, якщо ви не є професійним краєзнавцем чи етнографом, але маєте бажання більше знати про рідний край, зберегти пам’ять про свій населений пункт. Ми зібрали усі відповіді та зробили для себе короткий алгоритм», — додала Олена Касперович.
Як досліджувати спадщину: поради експертів
Якщо хочете знати історію свого села чи родини, насамперед потрібно опитати свідків. Бажано — власних родичів, вони ліпше йтимуть на контакт, не закриватимуться.
«Треба просто до них бігти, встигнути записати розповідь, бо це абсолютно унікальна інформація», — підкреслив етнограф, фольклорист Михайло Красиков в інтерв’ю «Культурному трафіку».
Архітектор, художник, кобзар Назар Божинський радить починати із загальних рис: коли з’явилося село чи місто, як називалося. За можливістю, відшукайте старі мапи та схеми місцевості, визначте, які там були поселення, археологічні культури. Дізнайтеся, які є найстаріші споруди і пам’ятки: наприклад, десь є криниця Сковороди чи дуб Шевченка. Дослідіть, які відомі люди жили в місцевості, спробуйте знайти їхні спогади з дитинства або за часів, коли вони тут жили. У таких відомостях можуть чаїтися унікальні знахідки.
«Наприклад, Ілля Рєпін описував, як він жив біля Чугуєва. Там є речі, які в підручниках не завжди пишуть: цікаві дрібниці, сама атмосфера. Про Старі Санжари дисидентка Оксана Мешко написала, які вони були до радянського часу, а потім туди приїхала та побачила, що змінилося», — розповів «Культурному трафіку» Назар Божинський.
Олена Каспарович радить збирати архівні фото й відео:
«На жаль, наші села нищаться зараз із багатьох причин. У нас є можливість зберегти хоча б якусь частину спадщини через фотографії. По-друге, від нас, на жаль, іде покоління, яке зберігало пам’ять про традиції, про те, чого вже фізично немає в селі. Тому важливо зібрати цю інформацію, поки вона є доступною».
«Культурний трафік» може поділитися з охочими досліджувати минуле власним зіном та опитувальником. Для цього потрібно написати на сторінку організації в Instagram.
«Взяти і зробити простіше, ніж інколи здається». Досвід архітекторів
Назва станції «Київська» на стінах вздовж колій не була українізованою до літа 2023 року. У липні працівники харківської підземки демонтували написи з авторським шрифтом, стилізованим під старослов’янський. На місці об’ємних керамічних літер з’явилися плоскі пластикові таблички з невиразним безплатним шрифтом.
Після суспільного розголосу в мережі метрополітен пояснив, шо це тимчасове рішення. Мовляв, підприємство виконувало закон про деколонізацію, а швидко виготовити й замінити російські літери українськими, подібними до оригіналу, неможливо. Метрополітен додав у заяві, що нові літери вже на етапі розробки та виготовлення. Але на той момент нічого не згадав про виконавців.
Київська майстерня архітектури та дизайну інтер’єру balbek bureau вирішила відтворити оригінальний напис.
«Ми розглядали всю станцію як цілісний об’єкт, у нас не було мотивації редизайнити її. Тому намагалися просто відновити в тому вигляді, в якому вона була», — пояснила архітекторка Марія Павлюк.
Засновник майстерні, волонтер і військовий Слава Балбек зв’язався з керівництвом харківського метрополітену та запропонував допомогу з виготовленням літер.
«Ми намагалися оцифрувати написи, зрозуміти, як мають виглядати літери. Просили метрополітен дати нам виміряти таблички, познайомитися з ними. Це сильно спростило б роботу в моделюванні схожих на оригінал написів. Але був нюанс: все, що залишилося від табличок — маленькі уламки. На жаль, літери не збереглися. Працювати доводилося за одним уламочком і фотографіями», — описує процес Марія.
Таблички технічно неможливо було демонтувати, аби не пошкодити кераміку. Команда бюро тестувала різні матеріали для виготовлення літер, зрештою зупинилася на кераміці. Деякі підрядники самі пропонували архітекторам допомогу, бо хотіли долучитися до волонтерської ініціативи. Серед них — виробничо-творча майстерня C.I.Form, де виготовили зменшені зразки, а згодом і великі літери. Загалом їх 64 — для вісьмох написів на станції.
«Слава відкрив збір. За допомогою активних бізнесів і небайдужих людей за вихідні була зібрана вся сума. У якийсь момент здавалося: може, не на часі збирати на літери, коли донати треба на армію. Але за реакцією людей ми зрозуміли, що таки на часі», — пригадує Марія Павлюк.
Виготовлення літер вийшло досить дорогим. За словами архітекторки, створення однієї літери коштувало 3 000–4 000 гривень. Тому зібрані гроші покрили виключно матеріали та привезення великих написів до Харкова.
Пілотні написи розіграли серед охочих, а кошти пішли на потреби харківської 92-ї бригади. Архітектори запропонували цікавий бонус до кожної таблички: сертифікат, що давав право написати ім’я його власника на звороті літери, яка висітиме на станції.
«Люди розбирали їх, як гарячі пиріжки. Цікаво, що деякі літери були популярніші за інші. Наприклад, “Ї” пішли за лічені хвилини, наступними — “К”. А потім ще ми довирізали із ПВХ (і розігрували — ред.) великі літери, бо люди не хотіли зупинятися», — пригадала події фахівчиня.
28 вересня 2023 року працівники метро встановили перший напис на станції. Усі таблички змонтували до 24 вересня. Тож пригода на пару тижнів розтягнулася на 8–9 місяців, жартує Марія.
«Хочу підсумувати: важливо не бути байдужими, не проходити повз речей, які вам здаються неправильними — хай то дії людини чи організації. Тому що ми отримали можливість щось змінити саме завдяки резонансу. Але наступним етапом повинна бути якась дія, коли ви пропонуєте певне рішення або долучаєтеся до групи (ініціаторів — ред.) із практичною метою. Адже сам собою резонанс, на жаль, не завжди розв’язує проблему. Потрібно бути активним актором у цій історії», — зазначила вона.
Керівництво Харківського метрополітену було задоволено співпрацею з волонтерською ініціативою та публікувало на своїх платформах новини проєкту.
«Щодо керівництва міста й метрополітену. Звісно, основним двигуном процесу був великий суспільний розголос і багато негативу від людей. Хочу додати, що іноді якісь речі відбуваються не з поганих намірів, а через нерозуміння, що тут щось не так. На мою думку, реакція суспільства допомагає освічувати владу міст і різні структури, надавати їм новий досвід. Тож якщо наступного разу потягнеться рука наробити якоїсь біди, можливо, вони пригадають попередній кейс і подумають п’ять хвилин, перш ніж робити», — поділилася думкою Марія.
Багатофункціональний підземний простір: від шкільного хабу до музею сучасного мистецтва
Зберігати наразі потрібно людей, інституції та матеріальну спадщину, вважає керівниця архітектурної студії SBM Studio Ольга Клейтман. Вона запропонувала створити великий сучасний шкільний хаб на базі підземних приміщень заводу Фрунзе, одного з корпусів заводу імені В. О. Малишева.
Її студія досліджувала приміщення підприємства до широкомасштабної війни, і з’ясувала, що там — підземне місто на кшталт того, що збудували під «Азовсталлю». Кімнати з високими стелями та проведеною вентиляцією, пов’язані між собою, створені з розрахунком витримати ядерний удар. Мережу побудували під час «холодної війни».
Щоби діти і вчителі змогли комфортно перебувати там цілий день, архітекторка пропонує обладнати приміщення потужними світлодіодами, які замінюють сонячне світло, відродити вентиляцію. А за необхідності — додатково насипати кілька шарів землі, аби підземні приміщення точно витримали пряме влучання. Великий простір дає можливість об’єднати декілька шкіл, створити технічно обладнані майстерні та класи для уроків хімії, фізики, біології тощо.
«Наші діти в Харкові навчаються дистанційно, цілий день сидять перед екраном комп’ютера. Наприклад, до метро діти приходять і навчаються три години. Не може вчитель хімії принести з собою все приладдя, аби провести нормальний урок. У нашому ж хабі ми можемо запропонувати школам багато різних приміщень, оснащених так, щоби діти могли здобувати кращу освіту, ніж до (широкомасштабної — ред.) війни.
Ми ж архітектори, можемо доповнити якимись зеленими територіями, басейнами тощо. Ідею можна розвивати безкінечно. Ми маємо шанс організувати дуже крутий хаб, де буде престижно навчатися, із найкращими вчителями. Адже багато викладачів вишів, які мають наукові ступені й викладацький досвід, залишилися без роботи.
А після завершення війни такий хаб можна буде використовувати, наприклад, як музей сучасного мистецтва. Ми звернулися з цією пропозицією до мера влітку 2023 року, коли він казав, що місто відкриє підземні школи. Проте вони (чиновники — ред.) не зрозуміли, наскільки це круте рішення. Ми ж мали приміщення, треба було просто надати йому сенс. І могли б звернутися до тієї ж Європи та отримати підтримку», — пояснила Ольга Клейтман.
На думку архітекторки, будувати щось нове в Харкові та витрачати на це кошти наразі недоречно, варто зосередити сили на тому, що є.
«Я вважаю, треба спостерігати, як використовуються наші податки і гроші та боротися з марнотратством, яке відбувається в нашому місті», — закликає Ольга Клейтман.
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі https://recovery.win/
